Стрімкий розвиток технологій зумовлює зміни в суспільстві і повсякденному житті людей, темп якого поступово прискорюється. З'являються нові стресогенні фактори, змінюються погляди на моральні норми, виникають нові цінності та уявлення про життєвий успіх - усе це глибоко позначається на психіці людини. У сучасних клієнтів інші проблеми і труднощі, вони інакше формулюють свій запит, ніж це було у XX ст., і традиційна теоретична психотерапія не завжди в змозі їх задовольнити. Тому постають нові підходи, орієнтовані на практичні потреби клієнтів.
Емпіричні напрями представлені переважно різновидами сімейної психотерапії, започаткованої наприкінці 50-х років XX ст. працями Карла Вітакера, Сальватора Мінухіна, Вірджинії Сейтер, Джорджа Хейлі та ін. Ідея про те, що сім'я - це складна динамічна система, проблеми в якій позначаються на всіх її членах, виявилась надзвичайно плідною у психотерапевтичному плані. Системна сімейна терапія розглядає сім'ю (нерідко з двох-трьох поколінь) як свого основного клієнта і працює одночасно з усіма її членами або з сімейними парами чи групами. Члена сім'ї, якого всі інші вважають "головною проблемою" (синдвіечник чи батько-алкоголік), ця парадигма трактує як ідентифікованого пацієнта, але терапія ніколи не обмежується роботою тільки з ним.
Найвідомішими серед сучасних різновидів системної сімейної психотерапії є трансгенераційна модель, міланська модель і системно-феноменологічний підхід.
Трансгенераційна модель (модель декількох поколінь), її розробив І. Бузормені-Надя, надалі розвинув Хельм Штірлін у концепцію делегування відповідальності. У ній значну увагу приділено "наказам і напучуванням" старших поколінь. Діти і онуки часто живуть за неусвідомленими планами своїх батьків, дідів і прадідів, запозичують у них цінності і життєві сценарії. Дорослі почуваються відповідальними за те, щоб справдилися надії і очікування давно померлих предків. На цьому ґрунті виникає багато життєвих проблем, які і розв'язує трансгенераційна школа психотерапії.
Міланська модель. Фундаторами цього підходу є італійські психотерапевти Мара-Сельвіна Палацоллі, Луї-джі Босколо, Джанфранко Чеккіна і Джуліана Прата. Основними принципами є нейтральність терапевта (він не стає ні на чий бік і не робить висновків про те, хто з членів сім'ї правий, а хто - ні), циркулярність запитань (їх ставлять по колу) і розроблення гіпотез щодо доцільності існування певних сімейних зв'язків, норм або цінностей. Міланська школа розробила спеціальний сетинг, який вважають її "фірмовою ознакою". Чотири (або два) терапевти опитують сім'ю, при чому двоє з них розмовляють з членами сім'ї, а двоє спостерігають за цим, сидячи за прозорим з одного боку дзеркалом. Інтерв'ю триває годину-півтори, при цьому не надається жодних інтерпретацій. Потім всі терапевти півгодини радяться в окремому кабінеті з метою виробити спільне розуміння сімейної ситуації, поради, рекомендації. Після чого знов-таки двоє терапевтів надають сім'ї висновки й інтерпретації переважно у парадоксальній формі, а двоє спостерігають за реакцією. Відтак вони знову обговорюють те, як пацієнти сприйняли їх терапевтичну інтервенцію (втручання). Наступна зустріч відбувається за таким самим сценарієм через тиждень, і впродовж цієї перерви психотерапевти не беруть до уваги жодних скарг або прохань членів сім'ї (їх вважають спробами заблокувати зміни в сімейній системі).
Міланську модель вважають ефективною, її успішно використовують для роботи з сім'ями шизофреників.
Системно-феноменологічний підхід Б. Хелінгера (метод сімейних розстановок). Це проста, короткочасна і нині дуже модна психотерапевтична школа. Терапевт розпитує клієнта про всіх його родичів у минулому і нині, а потім пропонує вибрати з терапевтичної групи людей, які втілюватимуть ці фігури. Велике значення при цьому надають символічним членам сім'ї: померлим родичам, ненародженим дітям, особами, які були тісно пов'язані з сім'єю (наприклад, жертва злочину, скоєного кимось із членів сім'ї). Клієнт розставляє цих уявних родичів так, як вони здаються йому поєднаними, і спілкується з ними. При цьому вивільняються його приховані почуття і потаємні думки, розстановка завершується катарсисом (емоційним звільненням).
Окрім специфічних терапевтичних процедур, сімейна психотерапія не ставить на меті розробити власні теоретичні підходи. Для інтерпретації сімейні терапевти використовують, як правило, психоаналітичні або когнітивні теорії. То ж назва "емпіричні" для них є цілком виправданою.
На межі між академічною і паранауковою традиціями сформувався трансперсональний підхід американського психотерапевта Стенлі (Станіслава) Грофа. Це маргінальний напрям, оскільки його теоретичні підвалини склалися на основі досвіду ЛСД-терапії. Змінені стани свідомості породжують цікавий і загадковий світ нових реальностей, багато з яких мають значний психотерапевтичний потенціал, проте досліди в цьому напрямі, як засвідчує накопичений у медицині досвід використання психоактивних речовин, слід проводити з максимальною обережністю.
С. Гроф намагався пов'язати базові пренатальні матриці (структуровані комплекси спогадів, фантазій, образів, тілесних відчуттів, об'єднаних спільним емоційним фоном, які співвідносяться з певними етапами допологового розвитку) з типологією психічних розладів, психологічних проблем та кризових переживань. Однак з погляду наукової психології його теоретичні концепти потребують ґрунтовнішого підтвердження, ніж переживання і образи, що формуються під впливом ЛСД, псилоцибіну або гіпервентиляції легень (холо-тропного дихання).
До нових підходів належить також група розширених і детально розроблених методів традиційних психотерапевтичних шкіл. Це, наприклад, бодинаміка (з метою поліпшення особистісного зростання вона використовує тілесно орієнтовані техніки за спеціальними схемами); кататимно-імагінативна терапія (різновид юнгіанства, що аналізує марення і сни наяву); ребефінг (повторне народження); терапія первісного крику А. Янова, основана на трансперсональній теорії С. Грофа, та ін. Фактично це ґрунтовно розбудовані і укладені в певну систему окремі психотерапевтичні прийоми.
Література