Юридична психологія - Александров Д.О. - 2. Психологічна підготовленість адвоката

Як вже зазначалося, психологічна підготовленість адвоката має дві складові: 1) загальна психологічна культура, 2) спеціальна психологічна підготовленість.

Важливою складовою загальної психологічної культури адвоката-захисника є визначена особистісна позиція щодо основних соціально-психологічних проблем, що виникають при реалізації професійних завдань. Серед них слід особливо наголосити на:

1) відповідності особистості адвоката високим морально-психологічним вимогам;

2) умінні самостійно й бездоганно з позицій права та моралі вирішувати колізійні ситуації адвокатської практики.

Розглянемо ці позиції докладніше.

Специфічність функцій захисника у кримінальному процесі визначає його процесуальну самостійність при виборі методів та засобів збору значущої для захисту інформації, здійсненні психологічного впливу на учасників процесу та інших зацікавлених осіб, побудуванні стратегії і тактики захисту та ін. Він є виконавцем І контролюючою Інстанцією у одній особі. Тому морально-психологічні вимоги адвоката до себе та своїх вчинків повинні бути вищі, аніж у інших учасників кримінально-процесуальної діяльності. Як відзначав А.Ф. Коні, "кримінальний захист надає більше приводів для дотримання вимог із області моралі, ніж діяльність звинувачувальна, через складні і багатоманітні стосунки захисника з клієнтом - підсудним та з суспільством". Більш того, здійсненню обов'язків професійного захисту супутня значна кількість конфліктних ситуацій (внутрішньоособистісних конфліктів), не притаманних іншим процесуальним суб'єктам.

Самостійність адвоката у виборі методів і засобів захисту з позицій їх моральної бездоганності, неможливість всебічного нормативного врегулювання адвокатської діяльності і тим паче, відносин, що при цьому виникають, зокрема, стосунків адвоката з підзахисним, його родичами, свідками тощо, потребує також наявності морально-психологічних противаг і висуває до особистості підвищені психологічні вимоги.

Беручи участь у вирішенні питань правосуддя, оцінюючи вчинки людей та їх психологічний зміст, захисник повинен мати на це моральне право: бути чесним, принциповим, непримиренним до порушення прав і законних інтересів підзахисного. Для нього підзахисний - особа з притаманними їй позитивними і негативними рисами, яка має право на майбутнє. Всі матеріали справи оцінюються саме під цим кутом зору. При цьому реалізується також виховна функція, укріплюється законність у цілому, тобто діяльність адвоката має соціальний смисл і призначення. Як виправдання підсудного за рахунок применшення соціальної небезпечності злочину, так і передчасна здача позицій небажані і для злочинця, і для суспільства.

Про морально-професійні проблеми адвоката писав відомий захисник М.Г. Казаринов: "Поділ кримінальних справ на прийнятні для адвоката і неприйнятні неправильний. На суді ми почули від досвідчених представників адвокатури про справи симпатичні і несимпатичні. Таке сортування мені зрозуміле. Симпатичні справи - це такі, де громадська совість на боці підсудних. Прокурорське звинувачення за такими справами звучить як "глас вопіющого" у пустелі, не знаходить відгуку у серцях суддів, виправдання наперед забезпечене і захисник може більше хвилюватись про свої лаври, аніж про долю підсудного. Але бувають інші справи: звинувачуваний погруз у розпусті і злочинах, все чесне І порядне від нього відвернулося, серця суддів переповнені обуренням і обвинувачувальний вирок забезпечений. Такі справи, я згоден, несимпатичні для захисту, але вважати, що участь у них лягає тінню на захисника, що такі справи для адвоката неприйнятні-це означає не засвоїти перших літер адвокатського символу віри. Бо саме у таких справах і необхідна участь освіченого самовідданого захисту, завдання якого - поновити моральні зв'язки між звинувачуваним і суддями, показати, що звинувачуваний, як низько він не пав. все ж людина з печаттю божества і боговідступними рисами, збудити до нього співчуття і, навпаки, - запалити у ньому каяття, віру, любов до людей, вимолити для нього, як вінок для покійника, слова примиряючої поблажливості".

Аналіз резонансних кримінальних справ минулого свідчить, що сталість професійної етики адвоката може стати надійною перепоною при необхідності протистояти відомим (визнаним) фахівцям чи суспільній думці. Так, справа по звинуваченню Кро-неберга (захисник В.Д. Спасович) у знущанні над прийомною дочкою набула важливості через протистояння різних підходів до сімейної педагогіки та уваги до неї відомих громадських діячів, у тому числі - письменника Ф. Достоєвського. На його думку, захищаючи Кронеберга. В.Д. Спасович "пожертвував своєю совістю і талантом заради клієнта та підтримки свого реноме". Ф.М. Плевако, захищаючи Бакиханова у справі про вбивство присяжного повіреного Старосельского, так сформулював проблему морального обов'язку адвоката: "Убитий присяжний повірений - член сім'ї, до якої належу я. Чому ж я говорю на захист підсудного, заважаючи помсті за передчасну смерть? Тридцять років я з честю ношу свій значок і ніколи б не погодився знеславити його, якби не переконання у невинуватості підсудного. Якщо невинний, що довів свою правоту, вийде звідси виправданим, правда вироку буде найкращою тризною, кращим надмогильним словом, кращим пам'ятником - за честь!".

Головний суддя адвоката - його власна совість; саме вона повинна підказати захиснику допустимість тих методів і прийомів, які він використовує, виконуючи свої обов'язки. Саме совість є тим обмеженням, що відділяє, з одного боку, від перестраховки, з іншого - від цинізму та попирання норм моралі. Саме так слід розуміти слова А.Ф. Коні: "Кримінальний захисник повинен бути людиною доброю, досвідченою у слові, озброєний знаннями і глибокою чесністю, безкорисливий і незалежний у судженнях; він правозаступник, а не слуга свого клієнта, не пособник йому".

Здійснюючи захист прав та законних інтересів звинувачуваного в кримінальному судочинстві, адвокат забезпечує й специфічний контроль за застосуванням норм права. Специфічність ця полягає в тому, що адвокат не наділений контрольною функцією, але має право звертати увагу суду на порушення норм процесуального І матеріального права у процесі досудового слідства. В результаті це підвищує ефективність його діяльності, про що свідчить значна кількість змінених та відмінених вироків суду.

Адвокатська професія, як стверджував ще відомий дореволюційний адвокат П. Обнінський, має такі "підводні камені", яких не знає ніяка Інша діяльність; "у жодній професії немає так легко засвоюваних компромісів, такої невизначеної межі між дозволеним і недозволеним. Одного - слава, іншого - нажива, третього - азарт зіштовхують з прямої дороги і непомітно, мало-помалу ведуть зверху вниз".

У сучасній юридико-психологічній літературі зазначений феномен має назву "професійна деформація" - комплекс негативних змін, зрушень у структурі особистості, що виникають під впливом змісту, організації та умов виконання службової діяльності. Професійна деформація породжує специфічну активність, за якої професійні якості трансформуються у свою протилежність (уважність-у підозрілість, упевненість-у халатність, вимогливість-у дратівливість) і починають перешкоджати досягненню об'єктивно визначених цілей та завдань службової діяльності. Професійна деформація зумовлюється змістом та умовами діяльності, якостями особистості, а також деякими соціально-психологічними параметрами, і відносно адвокатської діяльності вона має свою специфіку.

Так, проведене нами опитування прокурорів і адвокатів (вибірка- відповідно 74 і 76 осіб) свідчить про відмінності в оцінюванні поведінки особи, у тому числі протиправної. Так, при оцінюванні певних діянь (недотримання слова, наклеп на знайомого з метою самозбереження, ушкодження телефонного апарату, неповідомлення про вбивство, полювання у заборонений період, невиплата боргу, крадіжка, вандалізм щодо пам'ятників культури, вбивство) оцінки адвокатів були завжди м'якшими, причому різниця за 10-бальною шкалою складала приблизно 3,7 бали.

Притуплення професійного самовідчуття і вторгнення "функціональної" психології притаманне будь-якому фахівцю, і в цьому смислі воно тотальне. У наші дні цьому сприяють швидкі зміни у суспільстві, його нестабільність, зменшення рівня формального і неформального контролю. У межах якості "екстерналізм - інтерналізм" адвокатам більшою мірою притаманне перше, тобто покладення відповідальності за свою поведінку і вчинки на зовнішні обставини, а не на себе. Світ звужується до інтересів "клану", а самі інтереси визначаються з корпоративних позицій: опитані не можуть відділити у собі адвоката від людини. Укорінення цінностей професії призводить до послаблення соціального контролю, наступний крок - професійний нігілізм.

Рівень психологічної культури адвоката визначається також здатністю самостійно і бездоганно з позицій права та моралі вирішувати колізійні ситуації адвокатської практики. Незважаючи на беззаперечність твердження, що адвокат повинен захищати права й інтереси підзахисного, використовуючи для цього всі вказані у законі засоби, воно містить у собі серйозну соціально-психологічну проблему. Ця проблема виникає кожного разу, коли позиція звинувачуваного і переконання адвоката не співпадають: звинувачуваний не вважає себе винним при наявності переконливих доказів вини, або ж вважає себе таким, але наполягає на повному виправданні. Саме в таких ситуаціях виникає питання: що вправі, а що не вправі захищати адвокат?

Існує дві протилежні позиції: 1) адвокат повинен захищати лише законні інтереси, тобто ті, що не суперечать інтересам правосуддя і суспільства; 2) адвокат повинен захищати підсудного, навіть ігноруючи суспільні інтереси (навіть незаконний інтерес підсудного повинен сприйматися адвокатом як обов'язковий для виконання, оскільки він є його представником).

Так, В.М. Кудрявцев зазначає: "Встановлено, що ціннісні орієнтації злочинця суттєво відрізняються від спрямованості законослухняних громадян. Тому, безсумнівно, що звинувачуваний особисто зацікавлений у тому, щоб держава не застосовувала до нього всієї повноти обмежень і репресій. Критерієм законності інтересів звинувачуваного повинен бути закон. Виходячи з цього, інтересами звинувачуваного є: 1) прагнення звинувачуваного, який не винен у вчиненні інкримінованого йому злочину, не бути засудженим за нього; 2) прагнення звинувачуваного не бути засудженим за більш тяжкий злочин, ніж він вчинив; 3) прагнення справедливого покарання з врахуванням усіх обставин, що пом'якшують чи обтяжують вину; 4) прагнення забезпечити дотримання усіх прав у процесі кримінального судочинства, у тому числі і не бути підданим мірам процесуального примусу без достатніх на те підстав". На думку автора, визначені таким чином законні інтереси підсудного не суперечать ні нормам закону, ні нормам моралі, ні інтересам суспільства.

Близьку позицію обіймали відомі дореволюційні російські адвокати. Виступаючи у справі Максименко, Ф. Плевако говорив: "Якщо ви запитаєте, чи впевнений я у її (підсудної) винності, я не скажу: так, я впевнений. Але я і не впевнений у її невинності. Не наша і не обвинувачення це вина. Не все доступне людським зусиллям. Якщо немає можливості заспокоїтись на якійсь одній відповіді,.. коли треба вибирати між життям і смертю, то всі сумніви повинні вирихтуватись на користь життя".

Друга група авторів вважає, що прагнення звинувачуваного захищатися завжди законне, незаконними можуть бути лише засоби захисту. На нашу думку, зазначені поняття взаємопов'язані, але не тотожні. Ігнорування цього призводить до стирання меж між близькими, але самостійними поняттями: "кого" та "як" захищати. Справедливо зазначав А.Ф. Коні, що при такому підході адвокат стає "на небезпечний шлях, на якому керівним питанням стає не питання, кого захищати, а лише - як захищати", наслідком чого стає не захист людини, яка вчинила злочин, а виправдання самого злочину.

Ще більш визначену позицію обіймають прибічники принципу "презумпції законності інтересів звинувачуваного", тобто для адвоката взагалі не повинне виникати питання про законність чи незаконність інтересів підзахисного. Тим самим адвокат ставиться у виключне положення: він не може самостійно визначати законність чи незаконність домагань звинувачуваного. Чому слідчий, прокурор, суддя мають право на внутрішнє переконання (вважати особу винуватою чи невинуватою) ще до рішення суду, а адвокат такого права не має? Звичайно ж, така оцінка носить попередній характер і не суперечить принципу презумпції невинуватості, оскільки суд завжди перевіряє її правильність.

Зазначені розходження зумовлюються не сутністю процесу захисту, а необхідністю диференціювання позиції адвоката залежно від стадії процесу: початкова (вихідна) та кінцева (заключна) позиція. Перша базується на презумпції невинуватості, оскільки доказів недостатньо; активність адвоката спрямована на встановлення всіх обставин, що виправдовують звинувачуваного чи пом'якшують його вину; перевірку доказів звинувачення та ін. Після ознайомлення з матеріалами він визначає первісну захисну позицію, що залишається незмінною до повної перевірки усіх доказів.

Безсумнівно, що при будь-яких сумнівах у винуватості підзахисного адвокат повинен застосувати всі законні засоби для його захисту. Але слід зазначити, що він не завжди має достатньо даних для оцінки інтересу підсудного як законного чи незаконного. Це можна визначити лише шляхом співставлення власних доказів із сторони обвинувачення та формування внутрішнього переконання. Тому не виключено, що суб'єктивно незаконний інтерес підсудного буде сприйнятий адвокатом як законний, і захист такого Інтересу слід визнати правомірним.

Таким чином, загальна психологічна культура адвоката - це знання психологічних законів і закономірностей, що можуть бути використані у професійній діяльності: розвинена професійно-психологічна орієнтованість особистості, тобто вміння вбачати психологічні аспекти у складних ситуаціях реального життя, вирішувати професійні завдання з урахуванням їх психологічних аспектів, повага до людини, орієнтація на розуміння її психології. Вона повинна цілеспрямовано розвиватися в процесі навчання та первісної професійної адаптації фахівця з тим, щоб у подальшому він мав змогу співвідносити свої професійні дії та поведінку з реальними ситуаціями розслідуваної кримінальної справи, формувати внутрішнє переконання та здійснювати відповідний вплив на учасників кримінального процесу.

Спеціальна психологічна підготовленість. Раніше вже зазначалося, що соціально-психологічна роль адвоката у правоохоронній діяльності специфічна. Адвокат - захисник прав та інтересів підсудного, і виконує місію, що покладена на нього законом. Успіх адвокатської діяльності залежить від багатьох чинників психологічної природи, зокрема: вмінь встановлення психологічного контакту і професійного спілкування з людьми; вмінь налагоджування взаємодії з судом, слідчим, прокурором; здійснення методів і засобів психологічного впливу, напрацьованих у результаті накопичення професійного досвіду та Ін. Своєчасна підготовка до захисту, осмислена лінія його здійснення дають можливості чітко формулювати свою думку на судовому процесі, правильно орієнтуватися в різноманітних ситуаціях, вносити поправки при виявленні нових обставин у раніше складений план. Перераховані вміння і навички набуваються адвокатом, як правило, стихійно, методом "спроб і помилок" чи запозичення досвіду колег у процесі накопичення професійного досвіду. Між іншим, більш доцільним шляхом тут є спеціальна психологічна підготовка.

У діяльності адвоката можна виділити три основних етапи: 1) формування загальної концепції; 2) розробка тактики захисту; 3) застосування (реалізація) захисту.

На першому та другому етапі домінують гностична, реконструктивна та організаційна активність. На третьому етапі приєднується також комунікативна діяльність, що складається з наступних напрямів: встановлення та підтримання психологічного контакту з підзахисним; встановлення психологічного контакту зі складом суду та іншими учасниками судового процесу, здійснення на них психологічного впливу.

Адвокат повинен уміти досконально продумувати всі ті питання, що слід з'ясувати як у підготовчій частині судового засідання, так і в ході проведення судового розгляду кримінальної справи. Тільки проаналізувавши особливості особистості підзахисного, мотиви злочину, причини та умови, що йому сприяли, 1 логічно побудувавши лінію захисту, він може розраховувати на успіх.

Успіх адвокатської діяльності залежить також від уміння серед великої кількості доказів знаходити ті, що виправдовують підзахисного чи зменшують його вину. Але цього недостатньо: матеріал повинен бути поданий обґрунтовано і аргументовано. Непереконлива форма його доведення може звести нанівець усі зусилля з пошуку та добору. Це потребує орієнтації у обставинах справи, творчого пошуку, нестандартного мислення. Виступаючи у кримінальному процесі, адвокат-захисник дотримується раніше продуманої лінії, для чого необхідні здібності до оперативного прийняття рішення, вміння тактовно протистояти іншим учасникам, самостійність та наполегливість. Адвокат не може дозволити собі бути навіюваним, конформним, слідувати чужій думці. Інертність і пасивність спричиняють низький рівень захисту.

Один із найважливіших проявів професійної майстерності адвоката - уміння поєднувати у захисті інтереси суспільства і підзахисного, не протиставляючи їх, уміння підняти соціальне значення захисту при відстоюванні часткового інтересу громадянина. Тому особливу значимість у діяльності захисника має проблема професійної спрямованості та моральності: як узгодити внутрішні переконання та професійний обов'язок надавати допомогу підзахисному, який шлях захисту вибрати у випадку повної доведеності злочину чи тоді, коли у довірчій бесіді підзахисний зізнається у його вчиненні, а на суді починає стверджувати протилежне.

Виходячи з важливості опосередкування ефективності професійної діяльності наявністю та рівнем сформованості конкретних професійно важливих якостей, вони спеціально досліджені нами за допомогою методики експертної оцінки професійно важливих якостей. Виявлено 29 таких базових якостей, причому найбільшу кількісну оцінку одержали: здатність до комунікативної взаємодії з соціальним оточенням (встановлення контакту з різними категоріями осіб, розуміння людей, узгодження станів та взаємодія, інформаційний обмін та проведення переговорів.

здійснення психологічного впливу); професійна спостережливість; наявність розвиненої професійної пам'яті (наочно-образної, логічної, оперативної, зорової, слухової, рухової тощо); розвиненість навичок мислительної діяльності при відборі та селекції Інформації, обґрунтуванні та прийнятті рішень; емоційна та психофізична стійкість; здатність до саморегуляції та самоконтролю власної поведінки; вольові якості (сміливість, принциповість, виправданий ризик).