Юридична психологія - Бочелюк В.Й. - Абстрагування.

Абстракція: сторона, момент, частина цілого, фрагмент дійсності, щось нерозвинене, одностороннє, фрагментарне (абстрактне); процес уявного відвернення від ряду властивостей і відносин явища, яке вивчається, з одночасним виділенням тих, що цікавлять суб'єкта; результат абстрагуючої діяльності мислення (абстракція у вузькому сенсі). Це різного роду "абстрактні предмети", якими с як окремо взяті поняття і категорії ("білизна", "розвиток", "мислення" і т. ін.), так і їх системи (найбільш розвиненими з них є логіка і філософія). З'ясування того, які з даних властивостей є істотними, а які другорядними, — головне питання методу абстрагування. Питання про те, що в об'єктивній дійсності виділяється абстрагуючою роботою мислення, а від чого мислення відволікається, у кожному конкретному випадку вирішується в залежності перш за все від природи предмета, а також від завдань пізнання. В ході свого історичного розвитку наука та практика походять від одного рівня абстрактності до іншого, вищого. Існують різні види абстракцій: абстракція ототожнення, в результаті якої виділяються загальні властивості і відносини предметів, що вивчаються (від решти властивостей при цьому відволікаються). Тут утворюються відповідні їм класи на основі встановлення рівності предметів в даних властивостях або відносинах, здійснюється облік тотожного в предметах і відбувається абстрагування від всіх відмінностей між ними. Ізолююча абстракція — акти, при яких виділяються деякі властивості і відносини, які починають розглядатися як самостійні індивідуальні предмети ("доброта", "білизна" і т. ін.). Абстракція потенційної здійсненності — заснована на тому, що може бути здійснене будь-яке, але кінцеве число операцій в процесі математичної діяльності.

Абстракції розрізняються також за рівнями (порядками). Абстракції від реальних предметів називаються абстракціями першого порядку. Абстракції від абстракцій першого рівня називаються абстракціями другого порядку і тому подібне. Найвищим рівнем абстракції характеризуються філософські категорії. Ідеалізація найчастіше розглядається як специфічний вид абстрагування. Ідеалізація — це уявне конструювання понять про об'єкти, які не існують, але таких, для яких є прообрази в реальному світі. В процесі ідеалізації відбувається граничне відвернення від усіх реальних властивостей предмету з одночасним введенням в зміст утворюваних понять ознак, що не реалізовуються насправді. В результаті утворюється так званий об'єкт, який ідеалізується, яким може оперувати теоретичне мислення при віддзеркаленні реальних об'єктів. У результаті ідеалізації утворюється така теоретична модель, в якої характеристики і сторони пізнаваного об'єкта не тільки відвернуті від фактичного емпіричного матеріалу, але й шляхом уявного конструювання виступають в різкіше і більш повно вираженому вигляді, чим в самій дійсності. Об'єкт, який ідеалізується, кінець кінцем виступає як віддзеркалення реальних предметів і процесів. Утворивши за допомогою ідеалізації по такого роду об'єктах теоретичні конструкти, можна і надалі оперувати ними в міркуваннях як з реально існуючою річчю і будувати абстрактні схеми реальних процесів. Таким чином, предмети, що ідеалізуються, не с чистими фікціями, а є результатом вельми складного і опосередкованого її віддзеркалення. Об'єкт, який ідеалізується, представляє в пізнанні реальні предмети, але не за всіма, а лише за деякими жорстко фіксованими ознаками. Він є спрощеним образом реального предмета, що схематизував. Теоретичні твердження, як правило, безпосередньо відносяться не до реальних об'єктів, а до об'єктів, що ідеалізуються, пізнавальна діяльність з якими дозволяє встановлювати істотні зв'язки і закономірності, недоступні при вивченні реальних об'єктів, узятих у всьому різноманітті їх емпіричних властивостей і відносин. Об'єкти, які ідеалізуються, — результат різних розумових експериментів, які направлені на реалізацію деякого випадку, що не реалізовується насправді. У розвинених наукових теоріях зазвичай розглядаються не окремі об'єкти, які ідеалізуються, і їх властивості, а цілісні системи об'єктів, що ідеалізуються, і їх структури.

Узагальнення — процес встановлення загальних властивостей і ознак предметів. Тісно пов'язано з абстрагуванням. Гносеологічною основою узагальнення є категорії загального і одиничного. Загальне — це категорія, яка відображає схожі риси і ознаки, які належать декільком одиничним явищам або всім предметам даного класу, які повторюються. Необхідно розрізняти два види запільного; абстрактно-загальне як проста подібність, зовнішня схожість, поверхнева подібність ряду одиничних предметів (так звана "абстрактно-загальна ознака". Даний вид загального, виділеного шляхом порівняння, відіграє в пізнанні важливу, але обмежену роль; конкретно-загальне як закон існування і розвитку ряду одиничних явищ в їх взаємодії у складі цілого, як єдності в різноманітті. Даний вигляд загального виражає внутрішню, глибинну, таку, що повторюється у групах схожих явищ, — суть в її розвиненій формі, тобто закон. Загальне невідривне від одиничного (окремого) як своєї протилежності, а їх єдність — особливе. Одиничне (індивідуальне, окреме) — категорія, яка виражає специфіку, своєрідність саме даного явища (або групи явищ однієї і тієї ж якості), його відмінність від інших. Тісно пов'язана з категоріями загального і особливого. Відповідно до двох видів загального розрізняють два види наукових узагальнень: виділення будь-яких ознак (абстрактно-загальне) або істотних (конкретно-загальне, закон). За іншою підставою можна виділити узагальнення: від окремих фактів, подій до їх вираження в думках (індуктивне узагальнення); від однієї думки до іншої, більш загальної (логічне узагальнення). Уявний. перехід від більш загального до менш загального с процес обмеження. Узагальнення не може бути безмежним. Його межею є категорії, які не мають родового поняття і тому узагальнити їх не можна.

Системний підхід — сукупність загальнонаукових методологічних принципів (вимог), в основі яких лежить розгляд об'єктів як систем. Система (гр. — ціле)— загальнонаукове поняття, яке виражає сукупність елементів, які знаходяться у відносинах і зв'язках один з одним і з середовищем, утворюючих певну цілісність, єдність. Типи систем вельми багатообразні: матеріальні і духовні, неорганічні і органічні, біологічні і соціальні, статичні і динамічні, відкриті і замкнуті тощо. Будь-яка система с безліччю різноманітних елементів, які мають певну структуру і організацію. Структура: сукупність стійких зв'язків об'єкта, що забезпечують його цілісність і тотожність; відносно стійкий спосіб (закон) зв'язку елементів того або іншого складного цілого.

Специфіка системного підходу визначається тим, що він орієнтує дослідження на розкриття цілісності об'єкта і механізмів, які забезпечують її, на виявлення різноманітних типів зв'язків складного об'єкта і зведення їх в єдину теоретичну картину. До основних вимог системного підходу відносяться :

¾ виявлення залежності кожного елемента від його місця і функцій в системі з урахуванням того, що властивості цілого не зводяться до суми властивостей його елементів;

¾ аналіз того, наскільки поведінка системи обумовлена як особливостями її окремих елементів, так і властивостями її структури;

¾ дослідження механізму взаємозалежності, взаємодії системи і середовища;

¾ вивчення характеру ієрархічності, властивого даній системі;

¾ забезпечення множинності описів з метою багатоаспектного охоплення системи;

¾ розгляд динамізму системи, представлення ЇЇ як цілісності, яка розвивається.

Важливим поняттям системного підходу є поняття "самоорганізація". Дане поняття характеризує процес створення, відтворення або вдосконалення організації складного, відкритого, динамічного, саме системи, яка розвивається, зв'язки між елементами якої мають не жорсткий, а імовірнісний характер. У сучасній науці саме системи, що організовуються, є спеціальним предметом дослідження синергетики.

Орієнтація системного підходу на структуру, зв'язки і відносини не означає, що він несумісний з принципом історизму. Навпаки — він дуже тісно пов'язаний з ним через перш за все "антологічні обставини". Річ у тому, що системний підхід має справу головним чином з системами, які розвиваються, тобто які мають свою найважливішу характеристику — час. Кажучи про єдність генетичного (історичного) і системно-структурного підходів, треба мати на увазі наступне: по-перше, обидва положення неоднакові, бо провідною стороною (і за рівнем, і за значущістю) тут є історизм. По-друге, вивчаючи структуру цілісності, яка "склалася", її сьогодення (а тим більше її генезис і еволюцію), треба виходити з того, що ця структура не статична, а процес.

Імовірнісні (статистичні) методи — засновані на врахуванні дії безлічі випадкових чинників, які характеризуються стійкою частотою. Це і дозволяє розкрити необхідність, яка відображається через сукупну дію безлічі випадковостей. Імовірнісні методи спираються на теорію вірогідності, яку часто називають наукою про випадковість, а в уявленні багатьох учених вірогідність і випадковість практично нероздільні.

Для розуміння суті названих методів необхідно розглянути поняття "динамічні закономірності", "статистичні закономірності" і "вірогідність". Вказані два види закономірностей розрізняються за таким критерієм, як характер витікаючих з них прогнозів.

У законах динамічного типу прогнози мають точний, певний, однозначний характер. Динамічні закони характеризують поведінку щодо ізольованих об'єктів, які складаються з невеликого числа елементів, в яких можна абстрагуватися від цілого ряду випадкових чинників. У статистичних законах прогнози носять не достовірний, а лише імовірнісний характер. Подібний характер прогнозів обумовлений дією безлічі випадкових чинників, які мають місце в статистичних колективах або масових подіях (число людей в певних колективах і т. ін). Статистична закономірність виникає як результат взаємодії великого числа елементів, складових колективу, і тому характеризує не стільки поведінку окремого, скільки колективу в цілому. Необхідність, що виявляється в статистичних законах, виникає унаслідок взаємної компенсації і урівноваження безлічі випадкових чинників. Статистичні закони, хоч і не дають однозначних і достовірних прогнозів, проте є єдино можливими при дослідженні масових явищ випадкового характеру. За сукупною дією різних актів випадкового характеру, які практично неможливо охопити, статистичні закони розкривають щось стійке, необхідне, що повторюється. Вони служать підтвердженням діалектики перетворення випадкового в необхідне. Динамічні закони виявляються граничним випадком статистичних, коли вірогідність стає практично достовірністю. Вірогідність — поняття, яке характеризує кількісну міру (ступінь;) можливості появи деякої випадкової події за певних умов, які можуть багато разів повторюватися. Одне з основних завдань теорії вірогідності полягає в з'ясуванні закономірностей, які виникають при взаємодії великого числа випадкових чинників.