Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Церква в умовах окупації Буковини Румунією

Румунські кола краю разом з абсолютною більшістю буковинського духовенства, очолювані поміщиком Янку Флондорем, зібравшися на "конституанту", неправомірно проголосили споконвічно українські землі Північної Буковини та православну церкву виключно румунськими й вирішили приєднатися до Румунії.

Зібравшися на Буковинське віче, народ вирішив з'єднати свою долю з незалежною Українською Народною Республікою. 8 листопада 1918 р. румунські окупанти вторглися на Північну Буковину. 11 листопада вони загарбали її адміністративний центр м.Чернівці. Усе населення краю, за винятком поміщиків-румун та вищого духовенства православної митрополії, було проти насильницької окупації Буковини. Митрополія Буковини висловила задоволення з приводу окупації і придушення визвольного руху в краю, надавши військам Румунії свої приміщення, а для "генерального конгресу", що відбувся 28 листопада 1918 р. і проголосив анексію Буковини Румунією, — апартаменти митрополичої резиденції. За вказівкою влади буковинське духовенство на чолі з митрополитом Володимиром Рептою, якого окупанти знову поновили в сані, провело в жовтні 1921 р. конгрес Буковинської церкви, внаслідок чого Буковинська митрополія до 1940 р. і в 1941—1944 рр. стала складовою частиною Румунської церкви і придатком "Великої Румунії".

Буковинське православне духовенство з ініціатора анексії краю стало апологетом окупаційного режиму. Воно підтримувало внутрішню й зовнішню політику румунських колонізаторів і брало активну участь в усіх політичних акціях. На догоду окупантам керівництво Буковинської митрополії та духовенство сприяли насильницькій денаціоналізації українського населення. Служителі церкви переслідували національну культуру українського народу, його мову. В церквах Буковини розпорядком єпархіальної ради Буковинської митрополії за N4934 від 28 квітня 1937 р. заборонили вживання у богослужіннях і діловодстві української мови. В секретному донесенні 4 квітня 1938 р. митрополит Віссаріон Пую пропонував окупаційній владі вжити жорстких заходів до тих, які розмовляють українською мовою.

Релігійний фонд був найбільшим власником краю. Майно фонду в 1939 р. оцінювалося на суму понад 2 млрд. лей. До власності православного релігійного фонду належала четверта частина земельних ресурсів краю, в тому числі понад 50% лісних угідь (231648 га), 1424 га орної землі, 2589 га пасовищ і 1819 га сіножатей. Кожен приходський священик володів земельною ділянкою 12 га. Третина капіталу Північного банку (10 млн.лей) належала фонду. Боржниками Буковинської митрополії були адміністрація Буковини, окремі префектури, регулярні військові частини, численні організації та впливові особи.

Церква Буковини в умовах радянської влади

28 червня 1940 р. Північна Буковина перейшла до складу УРСР. Спішно полишили край скомпрометовані зв'язками з окупантами священнослужителі. Покинула край і частина православного духовенства українського походження. З німецькими колоністами виїхали до Німеччини майже всі православні священики. Частина буковинських священиків влилася до Української автокефальної церкви, створеної на Холмщині і в Підляшші. Тільки в Холмській єпархії в штат було зараховано майже 30 священиків з Буковини. Митрополит Іларіон (Огієнко) називав їх "високовартісним елементом для православно-національної справи". В уже радянський період на Буковині розгортався новий атеїстичний наступ на церкву та віруючих. Цей процес тимчасово загальмувала війна 1941—1945 рр. Внаслідок нападу гітлерівської Німеччини в Чернівецькій області було реставровано жорстокий окупаційний режим Румунії. З окупантами прибув митрополит Тит. Ієрархія й духовенство Буковинської митрополії одразу заявили про підтримку урядових акцій посиленої румунізації.

Після входження до складу УРСР духовенство Чернівецької області висловило бажання звільнитися від опіки ієрархії румунської церкви. Канонічний зв'язок з Румунською патріархією було розірвано. Православні церкви Буковини увійшли до складу Руської православної церкви як окрема Чернівецько-Буковинська єпархія.

Історія буковинського православ'я — жива ілюстрація духовно-національної терплячості українського народу. В умовах незалежної України вперше після багатовікового поневолення буковинці дістали свободу релігії. За станом на 1 січня 1994 р. на Чернівеччині функціонувало дві православні єпіскопії: єпархія Української православної церкви під юрисдикцією Московського патріархату і єпархія Української православної церкви Київського патріархату. Історичний кафедральний собор і 355 парафій перебувало на цей час у володінні Української православної церкви, що належить до Московської патріархії, а 85 парафій — під юрисдикцією Київського патріархату. На традиційно православній Буковині триває боротьба за впливи й перетягування під омофор Києва чи Москви. Патріархат Румунський також плекає надію поширити тут свої впливи.

Контрольні завдання і запитання

1. Охарактеризуйте спільні корені галицько-буковинських церковних взаємовідносин.

2. Розкажіть про розвиток церковних контактів між українською й молдавською стороною в XIV — XVII стст.

3. Порівняйте стан православ'я на Буковині в умовах австрійської, румунської та радянської окупації.

Тематика рефератів

1. Буковинське православ'я — складова українського християнства.

2. Історія буковинського православ 'я — ілюстрація духовно-національної терплячості українського народу.

Рекомендована література.

1. Арсений, еп. Псковский. Исследование и монографии по истории Молдавской церкви. — СПб., 1873. — 4.1.

2. Власовський І. Нарис історії Української православної церкви: В 4 т. — Вид. 2-е. — Нью-Йорк; С. Бавнд-Брук; Київ, 1990. — Т.З.

3. Голубинский Е. Краткий очерк истории православных церквей болгарской, сербской и румынской или молдо-валашской. — М., 1871.

4. Мордвинов В. Православная церковь в Буковине (в Австрии). — СПб., 1874.

5. Нариси з історії Північної Буковини. — К., 1980.

6. Петрушевич А.С. Бывшая Радовецкая епископия на Буковине // Литературный сборник, издаваемый галицко-русской матицею. 1885, Вып. IV. — Львов, 1886.