Історія релігій - Лубський В.І. - Іудейська Біблія

У період біблійного іудаїзму відбувається активний процес складання (не написання) Тори: відбирають потрібні, найбільш вірогідні тексти (і було, мабуть, з чого вибирати), упорядковується сакральна і національна історія стародавніх євреїв.

Перші записи окремих частин Тори було зроблено у VIII ст. до н.е.; на початок VII ст. до н.е. вже були відомі чотири книги Тори.

У 640 р. іудейський престол у 8-річному віці посів Іосія. Коли він виріс, то вирішив дещо відновити в храмі Ягве. Під час ремонтних робіт у храмі в 622 р. до н.е. верховний жрець Хелкія знайшов книгу від самого Ягве - Второзаконня, яке увійшло п'ятою книгою в Тору. Так склалося П'ятикнижжя Мойсеєве, чи Тора (Хумаш). Після повернення з "вавилонського полону" всі релігійні тексти Тори були об'єднані. Канонічний текст Тори складається з п'яти книг.

Книга перша - Буття розповідає про створення світу і людини, про життя перших людей у раю, їх гріхопадіння і вигнання з раю, про потомків Адама, їхніх учинках, про всесвітній потоп, Ноя та його потомків. Тут уже з'являються патріархи - засновники єврейського народу: Авраам, Ісаак і Яков, що мав ще ім'я Ізраїль. Його діти продали свого брата Йосипа до Єгипту, де останній зробив блискучу кар'єру і забрав євреїв до себе.

Книга написана за кращими зразками драматичного твору, події розгортаються стрімко і напружено, образи учасників подій окреслені чітко, виразно.

Книга друга - Вихід продовжує цю драматичну лінію. Вона розповідає про Мойсея, його життя і діяльність у Єгипті, про нелюбов, що виникла у фараона до євреїв; Мойсей приймає рішення повернутися на батьківщину. Бог веде їх Синайською пустелею, дає Мойсеєві Закони і укладає угоду з євреями на вірність - Завіт, повідомляє через Мойсея десять заповідей. Мойсей споруджує ковчег - скінію Завіту, в якій і розміщується Бог. Віднині він завжди з Ізраїлем.

Книга третя - Левіт уже не має драматичної насиченості. Це - релігійне законодавство.

Такий же характер має і книга четверта - Числа. Але, починаючи з 9-ої глави (з 36-ти), у ній продовжується історія ізраїльського народу, його мандрування по пустелі і завоювання Палестини.

Книга п'ята - Повторення закону має зміст, який цілком відповідає назві. Виклад основних положень релігії в п'яти книгах став традиційним для багатьох релігій стародавнього світу. Можна цілком припустити, що видатна пам'ятка індійської культури "Панчататра", написана в жанрі "шаста" (навчання, порада), назва якої буквально перекладається "п'ять книг", є відгуком на П'ятикнижжя Мойсея. У Конфуція теж є "П'ятикнижжя".

До Тори прилягають також книга Ісуса Навина, помічника і наступника Мойсея, який по дорозі з єгипетського полону перевів євреїв через річку Йордан, завоював місто Єрихон, а потім царство Ханаан, поділивши завойовану територію як спадщину Мойсея.

У 1753 р. французький дослідник Біблії Жан Астрик (1684-1766) висловив думку про те, що книгу Буття складено з текстів двох авторів, один з яких звав Бога Ягве, а другий - Елогімом. Так і назвали цих авторів: Ягвіст і Елогіст. Так звуть і відповідні тексти П'ятикнижжя. Подальше дослідження підтвердило це і висунуло ще нових авторів. Тепер вважають, що Ягвіст (J) складений у IX ст. до н.е. в Іудеї, Елогіст (Е) - у VIII ст. до н.е. в Ефраїмі (північ Палестини). Ці обидва джерела називають Еговіст (JE). Повторення Закону (Д) було складено в 621 р. до н.е., доопрацьовано близько в 560 р. до н.е. Книга Суддів (Р) з'явилась у 500 чи 444 pp. до н.е. (є різні думки). Отже, П'ятикнижжя має чотири джерела: J, Е, (чи JE), Д і Р. Їх знаходять у різних місцях канонічного тексту. Це важливо для наукового розуміння історії тексту Біблії. Але це не має ніякого значення для його релігійного сприйняття - текст Біблії абсолютно логічний і послідовний, він упевнено проводить свою релігійну ідею.

У VIII-VI ст. до н.е. іудейське Святе Письмо було доповнене книгами Пророків ("Небіїм"), що містили продовження історії стародавніх євреїв, і Писаннями (Ктувім). Усі ці документи разом становили книгу Танах. Це - абревіатура слів єврейською мовою Тора (П'ятикнижжя), Невіїм (Пророки) і Ктувім (Писання), це сукупність головних книг єврейської традиції. "Тана" пізніше була названа християнами Старим Завітом, або Біблією. В іудейському і християнському канонах розміщення окремих частин Біблії дещо відрізняється.

Окремо слід зупинитись на тих релігійних творах, які мали поширення в часи написання Біблії, але з причин ідеологічного характеру не потрапили до канонічного тексту. Ці твори християнський богослов Ієронім у IV ст. назвав апокрифічними (несправжніми, фальшивими).

Серед апокрифічних авторів привертає увагу Перша книга Ездри, написана близько 150 р. до н.е. Вона розповідає про повернення євреїв до Палестини з "вавилонського полону". У ній є цікавий сюжет про трьох вартових, які дискутували, що є найсильніше в світі. Один назвав вино, другий - царя, третій - жінку та істину. Свої відповіді вони поклали під подушку цареві. Ранком той прочитав, прослухав дискусію і спільно було вирішено: "Істина несе в собі вишу, недосяжну силу". Вартовий Зоровавель, який так відповів, одержав право на відбудову Єрусалимського храму.

Друга книга Ездри, датована 100 р. до н.е., розповідає про сім видінь. Коли протестантський реформатор Мартін Лютер прочитав цю книгу, то він викинув її в Ельбу.

Книга Товита, початку II ст. до н.е., суто фарисейська. В ній ідеться про необхідність суворого дотримання талмудичних правил. Є там також думка про те, що милостиня повністю спокутує гріх.

Книга Юдиф (середина II ст. до н.е.) розповідає про те, як чарівна єврейка під час облоги міста пішла в намет до військового керівника ворожої армії, зачарувала його, впоїла вином, а коли він сп'янів, відрубала йому голову і принесла в місто. Вивішена голова на стіні міста так вплинула на психіку ворога, що він не міг воювати і був розбитий.

Перша книга Маккавеїв (І ст. до н.е.) описує військові подвиги братів Іуди, Іонофана і Симона. Має певну історичну цінність. Друга книга Маккавеїв присвячена лише подвигам Іуди.

Крім того, були ще такі апокрифи: Доповнення до книги Есфір (бл. 100 р. до н.е.), Книга Премудрості Соломонової (40 р.), Книга Премудрості Ісуса, сина Сірахова (бл. 180 р. до н.е.), Книга Баруха (бл. 100 р. до н.е.) та ін.

Єврейська традиція не визнає апокрифи Біблії, але не заперечує їхнє історичне значення. Сучасний іудейський богослов, головний рабин Тель-Авіва І.-М.Лау вважає, що Танах містить п'ять видів літератури: законодавство (Галаха), пророцтво, поезію, етику і прозу.

Один з авторитетів індуїзму Свамі Вівекананда підкреслює східну особливість Біблії, вважаючи, що всі символи, картини, сцени, пейзажі, притчі - це голос Сходу. Яскраве Сонце, пустеля, люди і тварини, що страждають віл спраги, чоловіки і жінки з голови до ніг - усе це Схід, його проза і поезія. Справді, книжники відібрали до Біблії найкраще, що було в іудейській літературі того часу.

Із завершенням складання Біблії, власне, й починається існування іудаїзму. Можна вважати, що іудаїзм, як особлива релігійна система, народився у VIII-VII ст. до н.е.

Нагадаємо, що приблизно в цей же час поширилося вчення Заратуштри, а через століття - Будди. Це був час великих духовних пошуків. Історія іудейського народу стає історією, яка протягом багатьох століть лишається замкненою в самій собі, а потім, завдяки перемозі християнства, виходить у потік загальнолюдського руху, - пише Е.Ренан про дальшу долю іудейства.

Біблія має величезну історико-культурну цінність. Вона збереглася як жива спадщина живого народу, який творив її і вивчав десятки століть. Через християнство Біблія стала надбанням людства, джерелом натхнення для найвидатніших творів літератури і музики, живопису і скульптури, народної творчості. Біблія щедро увібрала в себе фольклор, ставши неоціненним джерелом приказок, притч, яскравих образів і характерів.

Безумовно, при написанні Біблії не обійшлося без впливу вже існуючих релігійних і літературних джерел. Ці запозичення проаналізовані в сучасній релігієзнавчій літературі, наприклад, у праці А.Рановича "Очерк истории древнееврейской религии" і в багатьох інших. Але вони не можуть, бути запереченням оригінальності Біблії в цілому, тим більше її ідейної первозданності.