Історія релігій - Лубський В.І. - Ісус Христос, його біографія

Батьки Ісуса - Йосиф та Марія жили в Галілеї, у північній частині Палестини, у невеличкому місті Назарет. Народився ж Ісус в Іудеї, у Віфлеємі, місті, яке розташовано на південь від Єрусалима, куди Йосиф із дружиною прибув для проходження перепису населення[Мт. 2:1; Лк. 2:4-7].

Відбулося народження Ісуса незадовго до смерті Ірода в 750 р. за римським літочисленням. Рік, що почався після народження Ісуса, вважається першим роком літочислення, яке прийнято всіма цивілізованими народами. Це літочислення "від Різдва Христового" введене через 500 років після описаних подій, коли чернець Діонісій Малий за розпорядженням папи Іоанна І обчислював час святкування Пасхи і визначив, що Ісус Христос народився в 754 р. від заснування Рима. Старе літочислення від заснування Рима було відкинуте і введено нове, початок якого визначено з великими суб'єктивними допущеннями.

Ісус - син теслі, мав чотирьох братів, а також сестер (їх Євангелія не перелічують і не називають) [Мт. 13:55-56]. Дитинство і юнацтво його минули в глухому, провінційному місті, до якого ледве-ледве доходив подих еллінської та римської культур. У дитинстві, юнацтві та в подальшому житті Ісус ніколи не виїздив за межі Палестини. Принаймні Євангелія про це не згадують. А Єрусалимський храм відвідував з батьками щорічно на Пасху. Очевидно, він знав грамоту, бо часто цитував Біблію, а дванадцятирічним хлопчиком вразив своєю мудрістю учителів храму [Лк. 2:41-51]. Іудейську традицію та культуру він знав добре, хоч формально й не одержав іудейської освіти, у нього не було вчителя.

Ісусу було десь близько тридцяти років, коли він одержав водне хрещення від Івана Хрестителя [Мт. 3:13-17; Мр. 1:4-11; Лк. 3:21-22]. Потім він проходив спокушання від диявола в пустелі [Мт. 4:1-11; Мр. 1:12; Лк. 4:1-13]. І після цього став активно проповідувати своє вчення, подорожуючи по Галілеї, але зарезервувавши собі як більш-менш постійну базу місто Капернаум [Мт. 4:12-14; Мр. 1:21-22; Лк. 4:31-32], бо в своєму рідному місті, як доречно сказав сам Ісус, важко бути пророком [Лк. 4:24].

Ренан зображує галілеян, слухачів Ісуса, простими і довірливими людьми, які наївно вірили чуткам про чудеса, що їх творив Ісус, його твердженням, що він Син Божий. Людям, більшість яких зазнавали гноблення як від своїх національних поневолювачів, так і іноземців, він проповідував, що ось-ось настане царство Боже, під яким розуміли докорінну зміну всіх земних порядків. І щоб увійти в це царство Боже, слід визнати авторитет Єдиного монотеїстичного Бога, покаятися у вчинених гріхах і йти за Сином Божим, яким Ісус оголосив себе. Такі заклики знайшли плідний ґрунт. У Ісуса відразу з'явилося чимало послідовників.

Е.Ренан зауважує, що своїм численним проповідницьким перемогам Ісус зобов'язаний також чарівності своєї особистості, своїх промов. Переконливе слово, погляд, жест доходив до душі слухачів і привертав до нього відданих учнів. Широко користувався Ісус у своїх промовах притчами, в яких повчання висловлюються в алегоричній формі. Вислови його логічні та впевнені, формули категоричні.

Із числа галілеян Ісус вербує своїх учнів; а з них вибирає дванадцять апостолів: Петра і Андрія, Якова й Івана, Пилипа і Варфоломія, Матвія і Хому, Якова і Симона, Юду Якового і Іуду Іскаріотського [Лк. 6:13-16]. їх він називав "сіллю землі, світом для світу" [Мт. 5:13-14]. Після зрадництва Іуди замість нього в число апостолів було добрано Матвія. Швидко проповідь Ісуса набрала широкої популярності. Він стає відомим чудотворцем. Головною темою його проповідей були соціальні та етичні проблеми. Інших проблем (філософських, історичних, природничих, мистецьких тощо) він лише торкався.

Ісус мимоволі увійшов у конфронтацію з ортодоксальним іудейством, оскільки порушував ряд іудейських культових положень, зокрема про святкування суботи [Лк. 6:1-5], брав на себе право відпущення гріхів, яке у іудействі належало лише Богу [Лк. 7:49], спілкувався з грішниками, які у саддукеїв і фарисеїв були майже недоторканні [Лк. 7:36-39]. Протестантський історик християнства А.Юліхер зауважує, що Ісусу було властиве іудейське подолання іудейського: він веде боротьбу з фарисеями, але не зі Старим Завітом.

Ісус і його учні весь час жили на відкритому повітрі, чому сприяв чудовий клімат Галілеї. Проповідуючи, він завжди обирав для себе зручну позицію, щоб його могли краще бачити і чути: чи то з човна біля берега, на якому збиралися слухачі; чи то з гори, де повітря чисте й прозоре.

Яскравий взірець ораторського мистецтва - його проповідь з гори про блаженство (тобто щастя), яка дістала назву Нагірної проповіді:

"Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне.

Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені.

Блаженні лагідні, бо землю вспадкують вони.

Блаженні голодні та спрагнені правди, бо вони нагодовані будуть.

Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть.

Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога.

Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть.

Блаженні вигнанні за правду, бо їхнє Царство Небесне" [Мт. 5:3-10).

Досягнувши великого успіху в проповіді свого вчення в Галілеї, Ісус переносить свою діяльність до цитаделі ортодоксального іудаїзму - Єрусалиму. Мабуть, у 32 р. він іде в це місто на свято Кущів. Там його зустріли недоброзичливо [Ів. 7:20, 25, ЗО, 32, 50]. А він відверто негативно ставився до іудейського храмового життя, зовсім не схожого на патріархальне галілейське. Від єрусалимського галасу Ісус часто тікав до невеличкого селища Віфанії поблизу іудейської столиці [Мт. 21:17-18: Мр. 11:12]. Ісусу доводиться вести гостру полеміку із саддукеями і фарисеями, які в ненависті до нього забували про розбрат між собою. У цій полеміці Ісус незмінно перемагав. "Горе вам, книжники і фарисеї", - запально пророкував він. Про Єрусалимський храм він сказав, що його він може легко зруйнувати і в три дні побудувати нерукотворний храм. [Mp. 14:58; 15:29; Мт. 26:21:27:40]. Ці слова потім стали приводом до засудження Ісуса.

Узимку з 32 на 33 рік Ісус мандрує берегом Йордану, до міста Єрихон, де відвідує митаря (збирача податків, людину жорстоку, тому - грішника) Закхея і цим підкреслює можливість урятування всіх, у тому числі й такого грішника. Перед Пасхою Ісус врочисто в'їздить до Єрусалима, приходить до храму і виганяє звідти торговців жертовними тваринами [Мт. 21:12-14; Мр. 1:1-15]. Ісуса врочисто зустрічають, коло його учнів збільшується.

Передпасхальиий тиждень - останній у житті Ісуса. Іудейська верхівка вирішує віддати Ісуса на суд синедріону. Увечері, у четвер, Ісус разом зі своїми улюбленими учнями - дванадцятьма апостолами вчиняє обряд пасхальної вечері, яка дістала назву Тайної Вечері. (Зауважимо, на день раніше традиційної іудейської пасхальної вечері.) В очах фарисеїв це теж злочин. На Тайній Вечері Ісус пророкує, що один з учнів зрадить його, а інші відмовляться від нього. Він причащає учнів хлібом і вином як своїм тілом і кров'ю, бо себе вважає жертовним ягням [Мт. 26:21 сл.; Мр. 14:18 сл.: Лк. 22:21 сл.; Ів. 13:21 сл.].

Далі події розгортаються дуже динамічно. Вночі, після вечері, приходять прибічники іудейської старшини заарештувати Ісуса. Іуда цілує Ісуса і цим вказує, кого треба схопити [Мт. 26:47; Мр. 14:43; Лк. 22:47]. Ісуса привозять на суд синедріону, який того року очолював Йосип Каіафа, зять Анни, колишнього первосвященика, який цю посаду вже втратив, але фактично керував єрусалимською іудейською общиною. Анна був вождем єрусалимських саддукеїв, він очолював зганьблення Ісуса, був його фактичним суддею і катом.

Синедріон звинуватив Ісуса в богохульстві та намаганнях зруйнувати іудейську релігію. Ісус не виправдовувався, бо розумів, що вирок уже ухвалено і він буде страчений [Мт. 23:16 сл.]. І справді, синедріон одностайно визнав його винним у намірі зруйнувати храм, за цю провину належала кара на горло. Але рішення синедріону мало бути затверджене прокуратором Іудеї, яким на той час був Пілат.

Пілат справу Ісуса прийняв з невдоволенням [Ів. 18:29]. Коли до нього привели Ісуса, він розмовляв з ним віч-на-віч, зміст цієї розмови навічно лишився невідомим, про нього не розповіла жодна зі сторін. Вважають, що Пілат був прихильний до Ісуса і шукав можливості виправдати його. Вже при народі Пілат спитав Ісуса, чи справді він є царем іудейським? [Ів. 18:23-40]. Пілат не бажав втручатися в іудейські релігійні суперечки і мав намір відпустити Ісуса. Він звернувся до народу і запропонував відпустити Ісуса за звичаєм милувати одного із злочинців перед святом. Але натовп, підбурюваний іудейськими священиками, зажадав волі Вараві, що був засуджений до страти за участь у збройному заколоті. Пілат вимушений був зробити це. Ісус був приречений до страти [Ів. 19:1-4]. Оскільки іудейські священики виставили Ісуса перед Пілатом не стільки руйнівником іудейської релігії, як політичним злочинцем, що претендує на владу "царя іудейського", то він мусив бути страчений не побиттям камінням (як це бувало з віровідступниками), а римським військом через розп'яття. Саме цей спосіб страти був призначений для рабів, розбійників, убивць, усіх тих, кого, крім позбавлення життя, вважали за потрібне ще й зганьбити.

Десь опівдні п'ятниці Ісуса, разом з іще двома розбійниками, які чекали на страту, повели до її місця. Ісус, виснажений знущанням іудейського натовпу, яких він зазнав після згоди Пілата на страту, не міг нести свого хреста. Тоді римські воїни примусили зробити це землероба Симона з Кірен, що повертався з поля. Симон був очевидцем страти Ісуса, бо учнів Ісуса в цей час з ним не було. На горі Голгофа відбулася жорстока страта. Ісуса прив'язали і прицвяхували до хреста, а зверху прибили напис грецькою, латинською і єврейською мовами: "Цар іудейський". Невелика група прибічників Ісуса, головним чином з жінок, були присутні при його мучеництві. Вони співчували йому. Інші присутні та перехожі знущалися з нього. За кілька годин страждань великий засновник нової релігії помер.

На прохання Йосифа, члена синедріону, людини заможної і впливової, Пілат віддав йому тіло Ісуса. За допомогою ще одного прихильника Ісуса, Никодима, тіло було поховане за іудейськими звичаями в поховальному гроті в Гетсиманському саду поблизу Голгофи. Усе це було зроблено швидко, бо в іудеїв з вечора п'ятниці починалася субота, та ще й пасхальна [Мт. 27:57; Мр. 15:42; Лк. 23:50: Ів. 19:38].

Коли в неділю рано жінки прийшли до Гроба Господнього, тіла в печері вже не було. Учні Ісуса одностайно заявили, що він воскрес. Е.Ренан зауважує, що для історика життя Ісуса закінчено з його останнім зітханням. Але для віруючого це зовсім не так: Ісус воскрес для життя вічного.

Євангелія розповідають, що коли до Гроба Ісусового прийшла Марія Магдалина і побачила його порожнім, вона, покликала апостолів Петра та Івана, які оглянули печеру і пішли геть. Марії ж було видіння Ісуса, вона повертається до Єрусалима і розповідає всім, що бачила його воскреслим [Ів. 20:1— 18]. Е.Ренан високо цінує дії Марії Магдалини. Це вона в якусь одну годину врятувала всю справу створення християнства і вирішила його майбутнє. Віра у воскресіння Ісуса Христа, яке було символічним сприйняттям Богом викупної жертви Ісуса за людей, а потім у вознесіння його на небо і в майбутнє друге пришестя - істотно вдосконалила християнство.

За євангеліями далі справи розгорталися так: Ісус кілька разів з'являвся своїм учням [Ів. 20:19-23, 24-29; 21:1-14], на сороковий день свого другого земного життя, після бесіди з учнями, Ісус вознісся на небо [Мт. 28:16-20; Мр. 16:19-20; Лк. 24:50-53], доручивши учням іти проповідувати його вчення. Але євангеліст Лука каже трохи інше - після вознесіння Ісуса на небо учні його постійно перебувають у храмі, славлячи Бога [Лк. 24:53]. На п'ятдесятий день після вознесіння Ісуса до апостолів, що зібралися разом, зійшов Дух Святий, вони заговорили різними мовами [Дії. 2:1-13] і, таким чином, одержали можливість проповідувати нову релігію різним народам.