Релігієзнавство - Кислюк К.В. - Догматичні розбіжності

Папський герб (тіара та ключі від Царства Небесного)

Католицизм зараз являє собою найбільшу течію християнства. Прихильниками католицизму є понад 1 млрд. людей. Населення, хрещене за католицьким обрядом, становить більшість у 50 країнах світу. Географічно католицизм найбільш поширений в Америці (США, Мексика, Латинська Америка), де його прихильники складають половину населення, і країнах Західної, Центральної та Південно-Східної Європи (Іспанія, Італія, Португалія, Франція, Бельгія, Австрія, Німеччина, Угорщина, Польща, Чехія, Литва., частина України і Білорусії) — на загал чверть жителів Старого континенту. Великі католицькі громади існують у багатьох країнах Африки й Азії (Філіппіни).

Догматичні розбіжності

Католицьку і Православну Церкви дотепер розділяють такі догматичні розбіжності:

1. Догмат про "філіокве" (латин. filioque — і від Сина) — про джерело походження Святого Духа. Західні християни вважають, шо Святий Дух походить і від Бога-Отця, й від Бога-Сина, тоді як православні переконані, що він походить тільки від Бога-Отця. Вони посилаються на євангельське першоджерело, де говориться, що Святи й Дух "від Отця походить" (Ін. 15:26).

Саме так, як вірять православні, говорило формулювання восьмого пункту Символу віри, затверджене на II Константинопольському Вселенському соборі (381 р.). Додаток до Символу віри про друге джерело Святого Духа був зроблений 589 р. на помісному (регіональному) Толедському соборі з метою боротьби проти єретиків-аріан, що визнавали не "єдиносущність", а тільки "подібно-сущність" Бога-Отця і Бога-Сина. В такому вигляді Символ віри отри мав поширення, починаючи з IX ст., в імперії Карла Великого, що охоплювала території сучасних Франції, Німеччини й Італії. Незважаючи на те, що Третій Вселенський Ефеський собор (431 р.) заборонив доповнювати хоча б єдиним словом уже затверджений Символ віри, імператор Карл Великий просто наказав ввести в богослужіння Credo ("Вірую" — виклад Символу віри латиною) з доданням Filioque. В офіційну практику Римо-Католицької Церкви цей догмат увійшов при папі Бенедикті VI11 (початок XI ст.), що схвалив виконання Credo під час літургії. В період Великого Розколу догмат про "філіокве" був використаний константинопольським патріархом для обвинувачення Папи Римського в єретичному переінакшуванні Символу віри, і з тих пір він став однією з основних розбіжностей між Східною і Західною Церквами.

2. Учення про чистилище. Відповідно до православного віровчення про загробне життя душі людей залежно від того, як вони прожили своє земне життя, обов’язково потрапляють у рай або до пекла. Католицька ж Церква відстоює уявлення про чистилище як проміжне місце між раєм і пеклом, де знаходяться не обтяжені смертними гріхами душі грішників. Догмат про чистилище був прийнятий на Флорентійському соборі в 1439 р. Собором було також визначено, "що молитви живих вірних, тобто жертви, молитви і милостиня, так само як інші справи благочестя, які вірні мають зазвичай робити для інших вірних, — служать цим душам до зменшення їхніх страждань"^*59.

*59: {Тут і надалі цит. за Волконский А. Католичество и Священное Предание Востока.— Репринт, изд.— Жовква, 1991.}

Незважаючи нате, що Тридентський собор (1545— 1563), який підтвердив догмат про чистилище, заборонив друкувати сумнівні судження з приводу участі душ грішників у чистилищі, за найбільш поширеною думкою, у чистилищі душі горять у вогні, подібним до пекельного, хоча їхні муки не такі сильні, як пекельні. Крім того, у чистилищі душі страждають від тимчасового позбавлення споглядання Бога.

3. Учення про "наднеобхідні заслуги", тобто добрі справи, зроблені понад релігійний обов’язок, атому не важливі для остаточного порятунку того, хто їх зробив. Наприклад, "наднеобхідними заслугами" буде вважатися обітниця добровільної бідності, коли достатньо роздачі щедрої милостині, або обітниця дівоцтва, коли для спасіння досить зразкового виконання подружніх і материнських обов’язків.

Але все ж таки ці наднеобхідні справи не минають безслідно, а поповнюють церковну скарбницю заслуг. Католицька Церква вважає, що за рахунок діяльності святих і праведників вона накопичила запас добрих справ. Я к містичне тіло Христа, його Намісник на землі, Церква покликана розпоряджатися цією скарбницеюнасвій розсуд і розподіляти серед тих, кому це особливо необхідно.

4. Теорія і практика індульгенцій (латин. indulgentio — милість). У розвиток навчання про "наднеобхідні заслуги" Католицька Церква вважала за можливе видавати особливі папські грамоти — індульгенції про відпущення гріхів їх власникам. Індульгенція звичайно здобувалася за гроші. Були навіть розроблені спеціальні таблиці, в яких кожна форма гріха мала свій грошовий еквівалент. Вважалося, що за допомогою грошей, виручених за продаж індульгенцій, Римсько—Католицька Церква зможе зробити нові "добрі справи", що покриють ті витрати, що їх зазнала скарбниця заслуг за ради спасіння закоренілого грішника.

Відверті зловживання, пов’язані з наданням індульгенцій, змусили Католицьку Церкву в XVI ст. категорично заборонити їх продаж як такий, шо суперечить нормам церковного права.

5. Піднесене шанування Богородиці — Матері Ісуса Христа Діви Марії (Мадонни). Воно починає оформлятися вже в IV ст. На Третьому Вселенському соборі в Ефесі в 431 р. Діва Марія була визнана Богородицею і Царицею Небесною на противагу деяким єретичним думкам єпископа Несторія, який учив, що Ісус Христос народився простою людиною, а Божество з’єдналося з ним пізніше, і націй підставі називав Діву Марію Христородицею.

З XII ст. на Заході стала поширюватися легенда про непорочне зачаття Маріїїі матір’ю Анною. У1854 р. ця легенда знайшла офіційне підтвердження у відповідному догматі, проголошеному папою Пієм IX у спеціальному папському посланні (булла): "блаженнійша Діва Марія була в першу мить свого зачаття, через виняткову благодать і (виняткове) вилучення, збережена - через заслуги Ісуса Христа, спасителя роду людського—незайманою від усякої плями первородного гріха". У1950 р. папа Пій X11 увів догмат про тілесне вознесіння Богоматері після закінчення її земного шляху, що демонструвало майже Божественну сутність Богородиці, оскільки всі інші душі чекають на зустріч з тілом тільки на Страшному суді. У 1964 р. папою Павлом VI Пресвята Діва Марія була проголошена "матір’ю Церкви".

Культ Діви Марії часто набував екзальтованих форм. Особливу популярність одержало "Фатимськечудо", за назвою португальської місцевості, де в 1917 р. Діва Марія кілька разів з’являлася трьом селянським дітям, щораз вимовляючи пророцтва. Останні з її пророцтв стали відомі буквально кілька років тому і стосувалися пророкування Дівою замаху на Папу Римського, що справдився в 1980-х pp.

Православна Церква теж завжди віддавала Божій Матері особливе шанування, звеличуючи її вище небесних духів, але ніколи не приймала догмата про непорочне зачаття.

6. Учення про верховенство Папи Римського над усіма християнами та його непомильність. Догмат про непомильність Папи був прийнятий на 1 Вати камському соборі (1869—1870рр.) й підтверджений II Ватиканським собором (1962-1965 pp.). Він говорить: "Коли Римський Первосвященик говорить ex cathedra, тобто виконуючи служіння пастиря і учителя всіх християн, своєю верховною апостол ьською владою визначає вчення у сфері віри й моралі, обов’язкове для всієї Церкви, тоді завдяки Божій допомозі, обіцяній йому в особі блаженного Петра, він має ту безпомилковість, якою Божественний Вику-питель хотів, щоб Його Церква була обдарована у визначеннях, що стосуються вчення про віру і моральність".

Це вчення пов’язане з претензією католицизму (грецьк. καθολικος — загальний, вселенський) на владу над усім християнським світом. Глава Римо-Католицької Церкви — намісник Христа на Землі, спадкоємець святого Петра, що був, за переказом, першим єпископом Рима. Для керування католицьким світом пала видає різного роду документи, насамперед булли (латин, bulla — свинцева кулька, що прикріплюється до документа, як печатка) та енцикліки (апостольські послання, адресовані всім католикам).

7. Католики продовжують розвивати своє вчення й після 1054 p., керуючись принципом "догматичного розвитку". В основі концепції догматичного розвитку лежало вчення про право Собору приводити традиційне положення відповідно до "живого голосу" (тобто існуючої церковної практики). Тому вони продовжували скликати нові Вселенські собори (всього 21), останній з яких відбувся в 1962—1965 pp. (II Ватиканський собор). Православні після Сьомого Вселенського собору більше Вселенських соборів не скликали.

Крім догматичних, існують і канонічні відмінності католиків від православних, що стосуються обрядово-культової сторони християнства. Зазначимо найбільш принципові з них.

1. Щодо католицького духівництва існує принцип цулібату (латин. caelebes – неодружений) - обов’язкової безшлюбності (Кодекс канонічного права, канон 1037). Принцип целібату був затверджений у практиці Католицької Церкви папою Григорієм VII (1073— 1085) для збереження в недоторканності своєї земельної власності і недопущення її розділу між спадкоємцями священнослужителя, крім того, як запобіжний захід проти створення "духовних династій". Спеціальною енциклікою "Про целібат священиків" 1967 р. папа Павло VI підтвердив непорушність обов’язкової безшлюбності.

Православне ж духівництво, як було вже сказано, поділяється на чорне, що дотримується цього принципу, і біле — одружених священиків.

2. Для католиків таїнство шлюбу вважається непорушним: "Схвалений і звершений шлюб не може бути розірваний ніякою людською владою і з жодної причини, крім смерті" (Кодексканонічного права, канон 1141). У цьому відношенні Католицька Церква слідує за заповіддю Христа: "... Що Бог поєднав, людина нехай не розлучає" (Мт. 19:6). Непорушний характер шлюбу підкреслюється тими подружніми обітницями, що дають молоді підчас вінчання: "Я (ім’я) беру собі тебе (ім’я) за дружину (за чоловіка) і обіцяю тобі зберігати вірність у щасті й нещасті, у здоров’ї і хворобі, а також любити й поважати тебе в усі дні життя мого". Православ’я ж допускає можливість розлучення й повторного одруження.

3. Таїнство хрещення в католицизмі здійснюється над дітьми найчастіше через трикратне окроплення, у православ’ї ж це таїнство здійснюється через обливання або трикратне занурення у водну купіль.

4. Для таїнства євхаристії (причастя) у православ’ї використовується квасне тісто у вигляді просфори, що уособлює тіло Христа, у католицизмі випікається з прісного (без дріжджів) тіста облатка у формі плоского круглого коржа. У православ’ї причащаються хлібом та вином і миряни, і духівництво, у католицизмі ж миряни причащаються тільки хлібом. Хоча після ІІ Ватиканського собору було дозволено мирянам за їхнім бажанням причащатися і хлібом, і вином.

5. Католики хрестяться п’ятьма пальцями, роблять хресне знамення зверху вниз і зліва направо. Православні ж хрестяться трьома пальцями – великим, вказівним та середнім, що символізує християнську Трійцю. Інші два пальці притискаються до долоні, символізуючи два єства Христа — божественне і людське, з’єднані "не злитно, незмінно, неподільно, нерозлучно", як говорить відповідний догмат Четвертого Вселенського Халкидонського собору (451 р). Хресне знамення роблять вони зверху вниз і справа наліво.

6. Католицьке чернецтво має власні організації — ордени та конгрегації, яких на сьогодні налічується більше 140. Ордени та конгрегації мають свої устави, виконують свої функції, підкоряються безпосередньо Папі. Православне чернецтво орденів не має.

Найбільший і найдавніший католицький чернечий орден — бенедиктинці (VI ст.). їхній устав вимагає постійного перебування в монастирі, обов’язкової праці. Бенедиктинці займаються й літературною творчістю. Дотримуючись свого девізу "ora et labora" — "молися і трудися", вони заклали основи всієї західної європейської цивілізації. Бенедиктинці ввели у вжиток каву, винайшли шампанське, створили нотну грамоту. Нині насельників-бенедектинців нараховується приблизно 20 тис.

Францисканці (ХІІ ст.) — жебруючий орден. Основна їхня вимога—бідність. Францисканці жили не в монастирях, а у світі, мандрували, проповідували, займалися добродійністю і доглядом за хворими.

Орден єзуїтів (латин. Societas Jesu — Товариство Ісуса) був заснований у XVI ст. Для єзуїтів характерна тверда дисципліна, незаперечне підпорядкування начальству і Папі. Із самого початку єзуїти прагнули дати своїм членам всебічну освіту, а також за посередництвом навчання розповсюджувати свої ідеї серед широких верств. Свого часу єзуїтські школи вважались найкращими в Європі. Дотепер єзуїти з 23 тис. членів залишаються найчисельнішим чоловічим орденом. Контрольовані ними понад 30 університетів, 200 шкіл різного типу продовжують надавати якісні освітні послуги.

Орден домініканців вини к у XIІ ст. і ставив головною своєю метою боротьбу з єресями. Домініканці широко залучалися як експерти до діяльності інквізиції, багато займалися місіонерством.

Серед конгрегацій уславились Сестри милосердя. За благодійницьку діяльність у понад 80 країнах Матері Терезі з цієї конгрегації було 1979 р. присуджено Нобелівську премію миру.

Узагалі католицьке духівництво, на початку 2000-х рр. складалося з приблизно 200 кардиналів, 4,5 тис. єпископів, 405тис. священиків, 28тис. дияконів, 800 тис. черниць і 55 тис ченців. Крім того, 2,8 млн. мирян були залучені до різних форм місіонерської та катехи-заційної діяльності.

Поширеним повсякденним одягом Римо-Католицького духівництва є сутана (італ. sottana — спідниця, ряса). Сутана веде своє походження від одіяння, що традиційно носили учені люди — лікарі, адвокати та ін. Церковна сутана являє собою довге вбрання, що застібається спереду від верху до низу і перехоплюється на талії широким поясом із тканини. Священики носять чорну сутану, єпископи — лілову, кардинали — червону, папи — білу. Так повелося з XVI ст.