Релігієзнавство - Кислюк К.В. - Культ злих сил

Культ злих сил — явище звичайне для будь-якої релігії. У язичництві давніх слов’ян, судячи з усього, цей культ набув досить своєрідного відтінку. До злих сил, безумовно ворожих людині, — упирів і навій (старослов. навь—небіжчик)—слов’яни відносили іноплемін-них мерців, душі ворогів і недоброзичливців, людей, яких за щось покарали сили природи (впав з дерева, загинув від удару блискавки, був з’їдений вовками тощо). У язичницьких уявленнях нав’ї походили на птахів, що літають по ночах, у бурю і дощ, на злих вітрах, і нападають на людей, щоб досхочу напитися їхньої крові. Упир за зовнішністю вважався цілком схожим на людину, однак його легко впізнавали за неприродно червоним кольором обличчя (щоб якось приховати його, упирі прикидалися п’яницями). З кого упир випивав кров, той швидко вмирав. Як тільки співали півні, упир щодуху кидався назад до цвинтаря, де він жив у власній могилі, бо якщо він хоч на мить зустрінеться із сонячним світлом — тут йому і кінець.

Віра в існування злих сил, з одного боку, відображала страх і безпорадність людини перед силами природи, а з другого боку—власну людську недосконалість, тому що дозволяла приписувати цим силам усі невдачі і проблеми, що переслідували людину.

Слов’яни намагалися всіляко захиститися від злих сил. Боротьба з ними складала невід’ємну частину їхнього життя і залишила яскравий слід у декоративно-ужитковому мистецтві. Захисним магічним різьбленням вкривалися дах будинку і всі його отвори — вікна, двері, димохід; скрині для одягу й їстівних припасів, різноманітний посуд. Знамениті українські вишиванки — це плід не тільки народного мистецтва, а також і язичництва. Недарма вишивкою прикрашали ті частини одягу, де він нещільно прилягав до тіла. Основний мотив вишиванок—кінно-солярна символіка (кінь—тварина, яка рухає сонце удень). Нарешті, по четвергах (у слов’янському календарі тиждень був п ’ятиденним), коли топили лазню, злим силам обов’язково залишали дещицю від їжі та пиття. Якщо ж перед виходом з лазні присипати підлогу попелом, то вранці наступного дня знаходили сліди погані, подібні відбиткам пташиних лапок.

Усім відома зброя проти упирів — часник і осиковий кіл. А от пояснення вибору цієї зброї видатним вітчизняним філологом XIX ст. О. Потебнею: часник настільки гіркий, так пече в роті, що нагадує жар вогню. Причиною ворожості для злих сил осики могла бути або гіркота цього дерева ("гірка" — постійний епітет осики в народних піснях), або його світла кора, що навіювала асоціації зі світлом*78.

*78: {ПотебняА. А. О мифологическом значении некоторых обрядов и поверий // Потебня А. А. Символ и миф в народной культуре.- М., 2000.- С. 325-328.}

Слов’янський язичницький культ предків в основних своїх рисах нагадував подібні культи, що існували у всіх народів до (і тривалий час після) прийняття ними світових релігій. Головна ідея цього культу — ідея безперервного зв’язку померлих зі своїм родовим колективом. Спочатку своїх мерців слов’яни ховали в землі, й їхні цвинтарі, що зі зрозумілих гігієнічних міркувань розташовувалися подалі від людського житла, служили прикордонними стовпами території громади й одночасно — своєрідними її оберегами проти будь-яких чужоземців, які завжди уявлялися ворогами. В останні століття перед прийняттям християнства люди знайшли своїм померлим нове місцеперебування — на небі, куди їхні душі підносилися разом з димом поховального вогнища. Часто попіл, що залишався після кремації, віддавали рідній землі, зібравши його в горщик для варіння каші.

У будь-якому разі подібні поховання дуже показові для визначення характеру взаємин предків зі своїми нащадками. Вони з усією очевидністю доводять, що поряд із виключно охоронними функціями головне призначення предків полягало в сприянні господарської діяльності своїх нащадків, росту їхнього матеріального добробуту. Насамперед від них вимагалось посилювати родючість землі й забезпечувати достатню для доброго врожаю кількість вологи.

У фольклорних джерелах можна знайти уривчасті відомості про звичай "саджати на лубок", тобто ритуальне вбивство старих членів слов’янської родової громади. Для цього використовували довгий візок—волокушу, на якому приречених на смерть "предків" відвозили узимку подалі від селища і залишали в глибокому яру, звідки неможливо було вибратися без сторонньої допомоги. Цей звичай діяв і влітку, коли наставала посуха, що загрожувала майбутнім голодом усьому племені (тоді "предків" кидали впорожні зернові ями). Однак уже в І тисячолітті нашої ери подібний звичай, відомий і в інших народів, став пережитком.

Найбільш відомий ритуал культу предків — радуниці. Двічі на рік, восени й навесні, коли природа завмирає і готується до спокою, і навпаки, пробуджується, весь родовий колектив відвідував могили своїх померлих, залишаючи їм їжу. Схожість радуниць з обрядом відвідування кладовищ і поминання померлих рідних і близьких у великодній час не випадкова. Вона пояснюється штучним злиттям весняних радуниць з цим найбільш значним із християнських свят, яке потрібно було Православній Церкві для викорінювання в народі язичницьких вірувань.

Як один із проявів культу предків, безперечно, можна розглядати віру в домовика (давньослов’янського "чура" - пращура, звідки і походить відомий вислів "Чур мене"). За народними повір’ями, виглядав домовик як старий-престарий дід, хоча іноді міг прибирати вигляд у хазяїна будинку. Жив домовик у підпічку, тому що його старі ревматичні кістки мали потребу в теплі, а з другого боку, місце, де палав вогонь, у всіх народів вважалося священним. Насамперед, домовик, як і будь-який інший добропорядний предок, був заступником двору і господарства, худоби, майна та маленьких дітей. За іншими розповідями, домовики, коли вони чимось невдоволені, капостять у хатах: стукають, відчиняють двері, вікна, знущаються з котів, щипають сонних людей. Вночі домовики полюбляють їздити на конях, заплутувати їхні гриви, стригти овець, ганяти курей. Для відля кування домовиків у стай нях три мали опудала ворон і сорок.

9.2. СЛОВ’ЯНСЬКИЙ ЯЗИЧНИЦЬКИЙ ПАНТЕОН І РИТУАЛ. ІСТОРИЧНА ДОЛЯ ЯЗИЧНИЦТВА
Річний цикл язичницьких свят
9.3. ВИТОКИ ХРИСТИЯНСТВА В УКРАЇНІ
9.4. ІСТОРІЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ
Перший етап – існування єдиної Київської митрополії
Другий етап - період розпаду єдиної Київської митрополії
Третій етап – період становлення самобутньої Української Православної Церкви
Четвертий період - період глибокої кризи і розколу Православної Церкви в Україні
П’ятий етап - відродження самостійної Православної Церкви в Україні
Шостий етап - історія Руської Православної Церкви
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2018
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru