Релігієзнавство - Кислюк К.В. - Четвертий період - період глибокої кризи і розколу Православної Церкви в Україні

Третій етап в історії Православної Церкви в Україні (1468—1596) – період становлення самобутньої Української Православної Церкви

Характерною особливістю Української Православної Церкви була соборноправність — участь мирян у церковних справах. Вона виявлялася:

• В обов’язковій виборності всіх церковних ієрархів за участі світських представників: митрополита обирав помісний собор, єпископа —собор єпископів (архієрейський собор), священика — парафія. Такий порядок формально зберігався до кінця XVII ст., але вже з середини XVI ст. соборне обрання митрополитів і архієреїв почало поступово замінюватися великокнязівським і королівським призначенням, а іноді й простою купівлею вищих церковних посад.

• В колегіальності прийняття важливих рішень напоміснихта особливо архієрейських соборах, що мали збиратися раз на рік — у першу неділю Великого посту. Участь світських делегатів на таких соборах, передусім знатних і впливових шляхтичів, надавало рішенням таких соборів значимості й авторитету як в очах простих віруючих, так і в очах державної влади.

• У діяльності своєрідних органів єпархіального управління Української Православної Церкви — кршосів (від грецьк. кАлтрос, -духівництво)—рад при єпископах і митрополиті із священиків кафедрального міста й найповажніших представників нижчого єпархіального духовенства. Представники крил осі п також брали участь в адміністративному управлінні єпархією й виконували функції єпархіального суду, до компетенції якого входили справи про розлучення, перелюб, заповіти, образи нижчого духовенства тощо. Ані єпископ, ані сам митрополит не мали права втручатися в фінансові справи і прибутки крилошан.

В останню чверть XVI ст. помітну рол ь у церковному житті стали відігравати братства, релігійні, суспільно-політичні і культурно-освітні організації українських міщан, деякі з них мали право ставропігії.

Київська митрополія в цей час перебувала в юрисдикції константинопольського патріарха. Залежність була номінальною: патріарх надсилав своє благословення обраному митрополиту. Місцем перебування київського митрополита були Новогрудок і тодішня столиця Великого князівства Литовського — місто Вільно (Вільнюс). У богослужінні Українська Православна Церква використовувала церковнослов’янську мову з українською вимовою.

Сила й впливовість Православної Церкви в Литовсько-Руській державі були дуже вагомі, оскільки переважна більшість її населення сповідала православ’я з моменту хрещення Русі, а решта прийняли християнську віру через кілька століть. Правлячі кола Великого князівства Литовського проводили політику релігійної толерантності до різних вір. Вищі керівники Православної Церкви запрошувалися до великокнязівських рад і сеймів.

Четвертий період - період глибокої кризи і розколу Православної Церкви в Україні

Четвертий період (1596—1620) можна назвати періодом глибокої кризи і розколу Православної Церкви в Україні

Занепад Православної Церкви був обумовлений остаточним об’єднанням Великого князівства Литовського й Польського королівства за Люблінською унією 1569 р. в єдину державу — Річ Поспо-л иту, де панівні позиції належали Римо- Католицькій Церкві. Всупереч тому, що в країні законодавчо декларувалася свобода й рівність віросповідань, підтиском католицизму, зокрема впливового чернечого ордену єзуїтів, Православна Церква почала швидко втрачати свої позиції.

Криза Української Православної Церкви поглиблювалася двома причинами. З одного боку, Українська Церква не мала зовнішньої підтримки: влада Константинополя була номінальною, крім того, в цей час Константинополь був столицею ісламської держави — Османської імперії, в якій патріарх як духовний наставник усіх православних християн перебував в жалюгідному становищі. З другого боку, в Речі Посполитій беззаперечне право на державні посади мали тільки католики. Це призвело до масового переходу української шляхти до католицизму та її полонізації. Еліта народу, який не мав власної державності, замість боротьби за незалежність обрала служі -ння завойовникам. У зв’язку з цим, можна згадати нащадків Рюри-ковичів і Гедеміновичів: князів Вишневеньких, Збаразьких, Корятовичів, Немировичів, Потоцьких, Ходкевичів, Чарторийських, Шсгггицьких, десятки інших.

У такій ситуації українське православне духівництво постало перед складним вибором: як врятувати національно-релігійну самобутність народу, як припинити латинізацію і полонізацію? У принципі , вибір міг бути лише один, і саме його зробила ініціативна група в складі єпископів Кирила Терлецького, Іпатія Потія і митрополита Михайла Рогози. Вони вирішили закликати духівництво і віруючих до унії з Римом за умов збереження східного (православного) обряду і зрівняння в правах з католицьким духівництвом. Папа Римський підтримав цю ідею і дав на це свою згоду. Але унію не прийняли народ і рядове духівництво. Противників унії очолив князь Костянтин Острозький, який назвав уніатів зрадниками і закликав до боротьби з ними.

Щоб офіційно впровадити унію і припинити багаторічні суперечки, було вирішено скликати Помісний Собор. У жовтні 1596 р. у Бресті зібралися представники Католицької Церкви, уніати й православні. Єдиного Собору не відбулося. Католики й уніати зібралися разом, а православні—окремо від них. Один Собор проголосив утворення Української Греко-Католицької Церкви й наклав анафему на Собор православних, а другий — не визнав унії і наклав анафему на католиків і уніатів.

За умовами унії, Українська Православна Церква визнавала верховну владу Папи Римського, натомість зберігала особливості віровчення, культу й богослужіння; католицьке й уніатське духівництво урі внювал ися в правах.

У таких драматичних умовах 6 жовтня 1596 р. виникла Українська Греко-Католицька Церква, що діє на українських земля дотепер.

Українська Православна Церква після Брестської унії залишилася без своїх ієрархів, які перейшли на унію, і почала швидко занепадати. На боці православ’я залишились єпископи Львівський і Перемиський, найбільші монастирі, втому числі Києво-Печерська лавра, а також братства.