Релігієзнавство - Кислюк К.В. - КОРОТКИЙ ДОВІДНИК НАЙВІДОМІШИХ РЕЛІГІЙ МИНУЛОГО І СУЧАСНОСТІ

ГЕРМАНО-СКАНДИНАВСЬКА РЕЛІГІЯ. Германські племена з бронзового віку (середина І тисячоліття до н.е.) мешкали в Скандинавії та Південній Прибалтиці. Германці були відомі своєю войовничістю, саме вони поклали край існуванню Римської імперії (в 476 р. германський вождь Одоакр зруйнував Рим). У період розпаду Римської імперії германські племена утверджуються як в континентальній, так і в острівній Європі. Довше за все їх вірування зберігалися в Ісландії (до XIII ст.).

Відомостей про древніх германців збереглося небагато, і основним джерелом знань про релігію древніх германців є "Старша Едда" (XI—XIІ ст.) і "Молодша Едда" Сноррі Сгурлусона (1178— 1225). У цих поетичних збірках містяться відомості про богів і легендарних героїв. Крімтого вони розказують про міфологію і релігію древніх германців-скандинавів. Всі сюжети міфологічних подій німецьких народів пов’язані з Світовим Деревом — вертикальною і горизонтальною проекцією світу. В Світовому Дереві древні германці бачили просторове (верх — боги, середина—люди, низ—темні духи) і часове (минуле, теперішнє, майбутнє, космогонія та есхатологія) уособлення навколишньої дійсності.

Космогонія і есхатологія Едд зводиться до наступного: з тіла велетня Іміра з’являється все суще; боги борються один з одним і різними чудовиськами; верховний бог Один оживляє прообрази людей (Аск і Ембля); для всього світу настає "золоте вік". Проте цей вік порушується підступним вбивством юного бога Бальдра—сина Оди-на, яке супроводжується катаклізмами; космос перетворюється на хаос; боги вступають в битву з велетнями і чудовиськами, в результаті якої гинуть; світ вступає в епоху первостану.

Боги сканд и навського пантеону діляться на асів - основну групу богів і ванів - богів родючості (Фрейр, Фрея, Ньорд та ін.). Призначення най могутніших богів таке: Один — вождь воїнів, глава їх патріархальної об шини, а також мудрець і жрець; Браті — бог скальд (поетичних оповідей); Улль—бог стрілець і лижник; Тюр—покровитель військових зборів і поєдинків, Ньорд — бог родючості, моряків і торгівлі.

Окрім асів і ванів в германській релігії існувало уявлення і про "нижчі" божества — духів природи — лісових, гірських, річкових, морських, про духів, пов’язаних із землеробством, з родючістю, з рослинністю. "Нижча" демонологія якнайповніше зберігається в народній свідомості, вона грубіша і безпосередніша за "вищу" міфологію (міфологію про богів). До германо-скандинавської міфології належать наступні "нижчі" персонажі: ельфи—духи природних стихій; нікси — водяні діви; тролі - велетні; феї - чарівниці.

Своїх божеств древні германці зображували у вигляді ідолів— грубо оброблених дерев’яних фігур.

Особливу роль в релігійному культі древні германці відводили жертвопринесенням і ворожінням. У жертву найчастіше приносили військовополонених.

Спеціальних храмових споруд і святилищ у древніх германців не існувало. Місцем здійснення релігійних обрядів служили священні гаї, де знаходилися жертовники. Окремого стану професійних служителів культу в релігії древніх германців також не було.

Базовими чарунками релігійної організації давніх германців були родина і плем’я. Сім’ю об’єднувало виконання культу предків, а головною дійовою особою цього культу був голова родини. Вшанування племінних богів здійснювалося вождями і старійшинами. Існували також таємні союзи—наприклад, братерство берсерків, воїнів, яких у битвах охоплювала священна лють.

ДАОСИЗМ — національна релігія давнього й середньовічного Китаю. Основоположником даосизму вважається давньокитайський мислитель Лао-цзи (VI—V ст. до н.е.). Його погляди викладено у "Да-одецзин" — "Книзі про Шлях та Чесноту". Через декілька століть даосизм із філософського вчення почав поступово перетворюватись на релігію.

Віронавчал ьною основою даосизму є вчення про безсмертя і шляхи його здобуття, яке було розвинуте із вчення ранньої лаоської філософії про відносність буття, життя та смерті.

Щодо лаоської практики досягнення безсмертя, то вона складалася з трьох основних напрямків: "регулювання тіла", "регулювання дихання", "регулювання серця". У найзагальнішому вигляді вважалося, що "три регулювання" впливають на "три скарби" людини,три її основні життєві сили, основні носії її внутрішньої, справжньої, "пер-шонебесної" енергії: сім’я, власне енергія (дихання), дух.

1) "Регулювання тіла" містило в собі різні способи фізичного і хімічного впливу на організм. До фізичних засобів належали дієта, комплекси гімнастики, прийняття повітряних і сонячних ванн, прогулянки і взагалі ведення здорового способу життя. До хімічних засобів належало виготовлення всіляких настоянок, пігулок, мікстур, еліксирів з рослинних, тваринних і мінеральних компонентів. Важливою частиною зусиль, спрямованих на тіло людини, вважалося моральне вдосконалення: той, хто хотів продовжити життя, мав зробити, як мінімум 300 доброчесних вчинків. Якщо ж серед них виявлявся хоч один неправильний, то всі попередні зусилля зводилися нанівець.

2) "Регулювання дихання" полягало головним чином утому, щоб шляхом послідовних тренувань навчитися не дихати ні ротом, ні носом, тобто щоб вдих і видих відбувалися без усвідомлених зусиль з боку людини.

3) "Регулювання серця" полягало у самоконтролі над усіма проявами людської психіки, переважним чином над волею і свідомістю.

Особливою самостійною сферою лаоської практики безсмертя була "алхімія". Уважалося, що в алхімічній реторті можна приготувати суміш, що дарує безсмертя — "золоту пігулку". Ось один з найпростіших рецептів лаоських алхіміків: "Треба взяти "неоперених" пташенят і вигодовувати їх справжньою кіновар’ю [розчин, що містить ртуть] і яловичиною. Коли вони підростуть, а їхній пух і пера почервоніють, їх слід убити і сто днів сушити в тіні. Потім треба потовкти їхні пера і прийняти кількість, що вміщується на кінчику ножа, тоді через сто днів знайдеш довголіття на п’ятсот років".

Сукупність прийомів і методів знаходження безсмертя можна вважати лише одним, "вищим" шаром релігійної практики даосизму. У ній легко простежити Й інший, "нижчий" шар або "простонародний" даосизм, що містив у собі все те, що ми зараз нази ваємо "окультними науками". Ві н складав із таких видів діяльності: 1) вивчення і приведення в систему накопиченого за століття астрологічного матеріалу, складання великої кількості гороскопів, астрологічних карт, ворожильних книжок тощо; 2) виготовлення і продаж оберегів—заклинання з кількох знаків, написані на папері жовтим або червоним кольором часто із зображеннями якогось ідола; 3) лікування хворих —і препаратами, де лікарські трави часто перемішувалися з отру йн и ми речовинами, і засобами психотерапії, що грунтувалися на вірі хворих у надприродні можливості лікарів і ліків, а часто й за допомогою обрядів вигнання з хворого духів, які викликали хворобу.

Елементи релігійної організації в даосизмі з’явилися тільки в II ст. н.е., коли Чжан Дао Лін в одній з китайських провінцій (суч. провінція Сичуань) створив на основі лаоської секти своєрідну теократичну державу з власною структурою, принципами, підданими. Себе ж він назвав тянь-ши (небесний наставник), таким собі лаоським "папою" чи "патріархом". Держава у різних видах проіснувала до середини XX ст. У лаоського духовенства існували власні обряди. Життя ж простих мирян під пильним оком лаоських наставників було організоване таким чином, щоб уникати гріхів і тим самим наближати людину до великої мети даосизму—безсмертя. Від "держави" дао-сів згодом від’єдналися численні даоські секти, що зберігали в загальних рисах колективну лаоську обрядовість. У VII—X ст, виник інститут лаоського чернецтва. Ченці жили у власних монастирях або разом з буддійськими ченцями. За деякими підрахунками, у період свого розквіту даосизм організаційно містиву собі до 100 різних сект, частина яких об’єднувалася в автономне теократичне утворення, півтори тисячі різних культових споруд, кілька десятків тисяч ченців і більше сотні черниць, кілька тисяч служителів вищого рангу на чолі з тянь-ши і до ста тисяч даосів, зайнятих окультною практикою.

Лаоський пантеон увібрав у себе всі поширені древні божества, духи, культи тощо. Найбільшої популярності в народі зажили "вісімка безсмертних святих" (ба-сянь), що вдало ілюстрували ключову ідею даосизму.

Удаосизмі не існує й аналогів Священного Писання релігій інших народів. Лаоський релігійний канон (Дао цзен) являє собою радше повне зібрання лаоських філософських, релігійних, алхімічних, зо¹ трологічних трактатів, зібраних у XI—XII ст. Він містить у собі приблизно півтори тисячі творів, виданих у п’яти з половиною тисячах томів.

У середині XX ст. даосизм, шо нараховував понад 20 млн послідовників, був у комуністичному Китаї практично викоренений. У наші дні даоські громади і монастирі існують, головним чином на о. Тайвань і в Гонконгу. Там же регулярно проводяться особливі даоські молебні, покликані забезпечити благополуччя місцевих жителів. У самому Китаї теж продовжують функціонувати даоські храми, багато з яких охоче відвідують китайці інших конфесій. Крім того, у 1984 р. у країні налічувалося 25лаоських монастирів, шо контролювалися створеною в 1957 р. проурядовою Китайською лаоською асоціацією. При одному з монастирів діє свого роду лаоська академія, в якій навчається близько 100 слухачів. У цілому ж даосизм давно розчинився в матеріальній і духовній культурі Китаю. Це й гомеопатичні препарати з лікарських рослин, розробкою яких колись займалися даоські лікарі й алхіміки, і дихальна гімнастика цигун, і комплекс вправ тайцзицюань, що залишилися від лаоської практики регулювання внутрішньої життєвої енергії організму. В наші дні в Україні діють кілька громад послідовників даосизму.

ДЖАЙНИЗМ ("джайна-дхарма", релігія джай ні в; джайн, або "джина"—людина, шо зуміла завдяки суворим аскетичним самообмеженням отримати перемогу над своїми пристрастями і вийти з кола перероджень) виник в VI—V ст. до н.е. на сході сучасної Індії (штат Біхар). Вважається, що найбільший вплив на формування джайнізму зробив Махавіра Джина (бл. 599—527 рр. до н.е.).

Священний канон джайн і в—Агама, або Сиддханта, ядро якого складають проповіді Махавіри. З часом до них додалися численні оригінальні твори (сутри), коментарі(нірьюкті), праці з граматики, філософії, астрономії, географії та інших дисциплін. Складання священних книг джайнізму завершилося у V ст. н.е.

Сучасні джайни заперечують існування Верховного Бога-Твор-ця, проте визнають інші божественні істоти. Традиційно джайни почитають численних індуїстських богів, але особливо шанобливо—24 тиртханкара, себто "вчителя", які унаочнюють для них ідеал самозречення.

Всесвіт існує вічно. У своєму існуванні він переживає періоди підйому і спаду. Він складається із двох незалежних начал—живого та неживого. Живе—це душа. Неживе — матерія. Джайни вірять, що природні стихії теж мають душ і. Вони визнають перевтілення душі і закон Карми. Але, згідно уявлень джайнів, Карма—щось матеріальне. Вона входить у нематеріальну душу й тримає її у полоні перевтілень. Мета людини—припинити потік нескінченнихперероджень. Порятунку можна досягти через розділення двох начал шляхом аскетичних самообмежень. Для цього необхідно слідувати трьом основним принципам, викладеним Джиною.

Ці "три коштовності" такі: 1) "досконале переконання", тобто правильний погляд на світ; 2) "досконале пізнання", тобто розуміння істинної суті душі і оточуючого світу, подолання невідання, яке є причиною земних пристрастей і бажань, яке досягається ознайомленням зі священними текстами і спілкуванням із вчителем-гуру; 3) "досконала поведінка", тобто дотримання п’яти великих морально-етичних обітниць (не заподіяння шкоди всьому живому, правдивість, непривласнення чужого, дотримання цнотливості, утримання від суєтних залежностей, тобто від власності, розваг, задоволень тощо).

Культова практика джайнізму відрізняється у мирян і мандрівних аскетів ("ченців"). Миряни зобов’язані суворо слідувати тільки принципу ахімси, незаподіяння шкоди нічому живому, відвідувати святі місця, храми і храмові майданчики із статуями великих святих подвижників минулого. Шанування їх зображень зводиться до по-кроплення статуй водою, ароматичними речовинами, підношеннями у вигляді квітів, фруктів і солодощів, а також молитов. У своїх молитвах джайни просять не матеріальних благ або відпущення гріхів, а ясності думки і твердості духу. В звичайному житті м і ряни-джайни віддають пере вагу заняттям торгівлею, лихварством і деякими видами ремесел, щоб не заподіяти шкоди живим істотам.

Ченці в сезон дощів живуть в монастирях, одержуючи прожиток від джайнів-мирян, а в інші пори року збирають милостиню. Вони не повинні затримуватися більше трьох днів на одному місці і мандрують по всій країні в простому білому одязі або зовсім без нього. Голова джайна-аскета позбавлена волосся, він постійно постує, дотримується численних обітниць, наприклад, обітниці мовчання. Джайни-аскети проціджують крізь тканину воду для пиття, оскільки в ній можуть бути невидимі для ока живі істоти, метуть перед собою дорогу, щоб не роздавити мурашки або черв’яка, не розпалюють вночі вогонь, тому що в його полум’ї м ожуть загинути нічні метелики ТОЩО.

Багато ритуалів в джайнізмі дуже близькі до індуїстських. Джайни також відзначають деякі загальноіндуїстські свята (Дівалі, Дассе-ра). Власні свята джайнів: День шанування праведного знання і священних книг, обмивання в річці священних символів, головним з яких вважається сіддха-чакра ("священне колесо"), День народження Махавіри.

Послідовники джайнізму діляться на д і гам барі в (букв, "одягнені повітрям"), які дотримуються найсуворіших самообмежень, і шветамбарів (букв, "одягнені світлом"), у яких ці обмеження не так суворі.

Зараз послідовники цієї релігії складають приблизно 0,5% населення суч. Індії. Діаспора джайнів є також у США, Великобританії, деяких країнах Південної Азії.

ДОКОЛУМБОВОЇ АМЕРИКИ РЕЛІГІЇ (інки, майя, аптеки). Релігія інків — релігія однієї з великих держав доколумбової Америки, імперії інків, із столицею в місті Куско (суч. Латинська Америка). Існувала в XIII—XVI ст., доки не була безжально Знищена європейськими завойовниками. У інків була безліч богів. Найголовнішим вважався Інті, бог золотого Сонця, від якого вони вели своє походження. Віракоче поклонялися як творцю всесвіту, але, за загальними віруваннями, він передавав свої повноваження менш високопоставленим божествам, таким як Ільяпа, богу грому і блискавки, Пачамамі, богині землі та ін.

Інки наділяли також надприродними силами найрізноманітніші предмети, явища природи, місцевості. Такі своєрідні святині вони називають одним загальним словом "уака" (святе місце). Археології помітили, що місця розташування деяких уака пов’язані з сходом і заходом сонця по певнихднях і тому вони можуть служити своєрідним календарем.

В уявленнях інків, світ складався із 3-х рівнів: власне земного світу, небесного і підземного царств. З цими світами асоціювались уявлення про загробне життя: праведники опинялись на небі, де їх чекало щасливе й забезпечене життя, а грішники — у підземному царстві, де не було нічого, крім каміння. Гарантувати достойне загробну віддяку мали, поміж іншим, регулярні жертвоприносини.

У релігії інків склалася досить централізована організація і систематизований і регулярний культ. Сам правитель, Верховний Інка, визнавався нащадком Сонця і посередником між божественним і людським світом. Він призначав Верховного жерця цієї релігії, зазвичай з числа своїх братів або близьких родичів. Верховний жрець, у свою чергу, вибирав з числа інкської знаті "єпископів", які повинні були очолювати десять "єпархій", що охоплювали всю територію держави. На місцях теж існував вельми численний жрецький прошарок. Тільки в столиці налічувалося більше 4 000 служителів культу різного рангу. Особливу категорію складали "діви Сонця", що проживали в спеціальних храмах. Вони набиралися з роду Верховного Інки з 9-тирічного віку і здійснювали ритуальне обслуговування сім’ї правителя.

У кожному місяці в інків було, принаймні, три святкові дні, і декілька загальнодержавних свят (в сумі 120 днів). Удень свята Сонця сонячне проміння збиралося увігнутим дзеркалом і з його допомогою запалювався священний вогонь. На свято померлих їхні останки витягували з могил, прикрашали і робили повноправними учасниками святкових церемоній і трапез. Напередодні Нового року в подячну жертву приносилося 500 спеціально відібраних незайманих хлопців і дівчат, яких закопували живцем.

Величезний розвиток отримав культ предків. З ним тісно пов’язаний звичай муміфікувати померлих, виставляти їх мумії в храмах, виносити під час урочистих процесій і навіть брати з собою у військові походи.

Перед ухваленням важливих рішень інки вдавалися до ритуальних ворожінь.

Майя — група споріднених мовою індійських народів. їхня держава на території сучасних Мексики, Гватемали і Гондурасу досягла періоду найвищого розквіту в 300—900 рр. н.е.

Священні тексти майя — "Пополь-Вух", які налічують більше 8500 сторінок. У них містяться міфи про початок і кінець світу, про світобудову, царство мертвих. Згідно до уявлень майя, Всесвіт складається, окрім власне світу людей, із 13 небес і 9 підземних світів. У центрі Всесвіту височіє світове дерево, яке пронизує усі рівні буття. З кожному стороною світу майя пов’язували певний колір і певну групу богів. Кожен рівень населений власними надприродними істотами, які, втім, можуть вільно переходити від одного рівня на інший. За допомогою особливих ритуальних засобів вони також здатні опинитися в людському тілі.

Описуються чотири ери, кожна з яких закінчується потопом. Ми, якраз, живимо у четверту еру, яка припиниться у грудні 2012 року. Життя було організоване на основі 2-х головних календарних циклів — 365-денного сонячного та 260-ти денного ритуального. Обидва календарі були поділені на місяці, кожен з яких позначався старанно зрежисованими ритуальними виставами. Усі можливі хронологічні комбінації оберталися навколо 52-ти річного циклу.

Жерці майя розробили складне містичне вчення про богів, пов’язане з календарем, літочисленням і астрологією. Здебільшого, боги прив’язувались до певного "світу" чи природної стихії.

Найбільш впливовими були: І цамна — головний бог неба, владика світу, шо зображався у вигляді старого з беззубим ротом, орлиним носом і зморшкуватим обличчям; Чак—бог дощу, якого часто зображали в чотирьох іпостасях, одна на кожну із сторін світла, Ке -цалькоатль, бог вітру, Ах Пуч, бог смерті, що зображався у вигляді скелета, Ши-Чель (Веселка)-дружина Іцамни. Були і боги сонця, боги долини, боги мисливців, боги-ягуари і навіть бог кукурудзи. Віра в богів доповнювалася вірою в обожнюваних героїв і предків.

У майя існував складний богослужебний ритуал, що полягав принаймні з 6 основних обрядів, величні кам’яні храми, численне жрецтво, серед якого особливе місце займали Чілани, які уміли розраховувати час настання засухи, виверження вулканів та інші стихійні лиха. Храми споруджувались на величезних платформах. Вони виглядали як східчасті піраміди (до 70 м заввишки). До двох-трьох внутрішніх приміщень із статуями богів вели зовнішні довгі та круті сходи. Особливістю культових споруд була прив’язка їхнього розташування до руху небесних світил, завдяки чому ставало можливи м точне визначення календарного часу і пов’язаної з ним ритуальної події. Іноді в глибинах храму здійснювались поховання. Багато таких архітектурних пам’яток (наприклад, Храм Сонця, Пирамида Написів у Паленке) збереглися до наших днів. Жерці складали особливу верству й мали постійно випробовувати себе численними обмеженнями. Вони вбирались у довгі білі сорочки без рукавів, носили високі ковпаки а волосся мастили жертовною кров’ю.

Найбільше поширення серед обрядів набули жертвопринесення. Богам жертвували людей, тваринних, плоди, квіти, дорогоцінні прикраси. Найвишуканішим вважалося піднесення статуї божества серця жертви, що ше тріпоче. Вірогідно, здійснюванню певних жертвопринесень передувал а ритуальна гра у м’яч, коли ті, хто програв, мали стати жертвою для тих, хто переміг.

Були поширені т. зв. "обряди переходу": від одного періоду життя до іншого, від однієї соціальної ролі до іншої. Вони супроводжували без перебільшення все життя людини, починаючи від народження і закінчуючи смертю. Суттєвим моментом цих обрядів було кровопускання, яке ініціювало появу "отворів" і "містків" (у вигляді струменю крові) для появи у світи надприродних сил. Для цього надрізали вуха, проколювали язика і губи, навіть статеві органи.

Майя вірили, що після смерті душа має здійснити подорож через підземний світ. Якщо вона здолає численні перешкоди і пройде важкі випробування, то здатна відродитися у формі духа предка чи частки природного або небесного явища.

Початок нового 52-і річного циклу знаменував особливий ритуал "нового вогню". Центральним моментом ритуалу було жертвоприношенням полоненого воїна. На місці вирваного серця у момент певного розташування зірок на небосхилі надприродні сили мали запалити новий вогонь, який розносився по всій державі.

Майя обожнювали своїх правителів, яких називали "великими правителями Сонця". їх статус живого божества підкреслювався нарядами, фантастично прикрашеними деревом, пір’ями, тканинами, раковинами і камінням, які мали утілювати образи богів і організацію світу.

У період свого розквіту держава ацтеків нал ічувала понад400 міст, а її населення перевищувало 15 млн. У країні налічувалося понад 40 тис. храмів, з них у столиці — 300. Головним святилищем ацтеків був Великий Храм (букв. Гора Змія) вТеночтитлані, який обслуговували близько 5 тис. служителів. Цей храм було при свячено двом головним ацтекським божествам—Тлалоку, богу води, дощу, землеробства, плодючості, Уіцилопочтлі — богу війни й данини. Найцікавішим в релігії ацтеків є культ людини-бога. У жертву проносився юнак (часто полонений), якій обирався за зовнішньою вродою й мав нагадувати живе божество. Протягом року він готувався до проведення ритуалу й отримував дійсно божественне вшанування. Однак у відповідний день на вершині пірамідального храму йому розсікали грудь, виймали серце, скидали униз й відрубали голову, яку потім виставляли на палиці у храмовому дворі

ЄГИПТУ СТАРОДАВНЬОГО РЕЛІГІЯ в своїй основі виникла в III тисячолітті до н.е. і проіснувала до середини І тисячоліття н.е. Увесь цей час в ній відбувалися вельми значні зміни. Найвідоміші — релігійна реформа Ехнатона, який у XIV ст. до н.е. вперше в історії релігії спробував увести культ єдиного бога Атона.

Пантеон богів поділявся на місцевих, шанованих в певній місцевості, і загальноєгипетських. Боги древніх єгиптян часто знаходилися між собою в певних стосунках: Бог-батько, богиня-мати, бог-син. Найбільш шановані: Ра—бог-сонце, верховний бог держави, цар богів, покровитель фараонів; Амон — ще один сонячний бог, що з часом злився з богом Ра, Осиріс—бог позаземного світу, безсмертя, Ісида -цариця богів, велика богиня-мати, божество родючості і землеробства; Тот — бог науки, мудрості, винахідник писемності, Гор — бог Нижнього Єгипту, бог-небо. Сет — бог пустель, суховіїв, Анубіс— бог мертвих, хранитель гробниць і поховань.

Крім богів в Єгипті був розвинений культ тварин. Багато з них втілювали божества, тому їх часто зображали у вигляді чоловіків і жінок з головою тієї або іншої тварини. Найбільш шановані: бик Апіс, крокодил, сокіл (яструб), кішка, змія (зображення змії використовувалося на головному уборі правителя Єгипту для захисту від ворогів). Тому, хто робив замах на священних тварин, загрожувала страта.

Обожнювався також правитель—фараон. Єгиптяни вірили, шо фараон — нащадок династії богів, шо спрадавна правили небом і землею, земне втілення бога Гора. Стосунки між фараоном і богами будувалися за принципом договору: боги дарували фараону особисте благополуччя і заступництво його країні. Натомість фараон повинен був забезпечувати дотримання шанування богів, повсюдні жертвопринесення, будівництво храмівтошо. Для спілкування з фараоном як боголюдиною був розроблений окремий ритуал, що надавав йому божественних почестей.

Віронавчальні основи староєгипетської релігії містяться в міфах. Найбільш поширені два типи міфів. Міфи про творення світу оповідають про первісний океан (втілений богом Нуном), з якого богом сонця Ра був створений світ. Між силами хаосу і тьми, світла і порядку постійно точиться боротьба. Зовні вона виражається в щоденному заході і сході сонця, що знаменує кінцеву перемогу світлого початку. Другий міф — про Осирісаі Ісиду. Вони були божествами, братом і сестрою, що полюбили один одного ще в утробі матері. Осиріс справедливо і мудро правив на землі. Але він був убитий заздрісним братом Сетом, який розчленував його тіло. Ісиді вдалося зібрати Його останки і воскресити їх. Тому Осиріс зміг дати життя сину і підготувати того до помсти. Урешті-решт син переміг і зайняв престол батька, а Осиріс став верховним правителем підземного царства.

Особливий вид релігійно-магічної літератури складають тексти, присвячені заупокійному культу. Велика увага в них надається правилам поведінки в іншому світі і магічним заклинанням, за допомогою яких можна подолати всі небезпеки пекла (умовна назва - " Книга мертвих").

Найбільші культові центри Давнього Єгипту — Геліополь, Мемфіс і Фіви, де були споруджені монументальні храмові комплекси Карнак і Луксор (в головному залі Карнака міг би спокійно розміститися Собор Паризької Богоматері).

Кожне божество мало своїх жерців, на чолі яких стояв верховний жрець, що призначався фараоном. До їх складу входили також співаки і музиканти, що брали активну участь в проведенні різних обрядів. Жерці відрізнялися від решти єгиптян голеною головою, білим лляним одягом і білими сандалями.

Щоденне богослужіння полягало в тому, що зображенням божеств храмах віддавалися особливо урочисті почесті, підносилася їжа і пиття, оскільки вважалося, що самі божества незримо присутні в своїх матеріальних образах. Служба відбувалася усередині храму, а ЇЇ учасниками були тільки жерці. Крім того, кожни й храм мав власний розклад свят на честь свого божества.

Святкування, як правило, супроводжувалися урочистими процесіями —ходами із зображенням божеств, містеріями—театралізованими виставами з життя богів, розігрувані жерцями. В святах брали участь і прості єгиптяни.

Найважливішим елементом староєгипетської релігії був поховальний і заупокійний культ. Заупокійний культ був направлений нате, щоб забезпечити продовження гідного життя людини і після ЇЇ смерті. Він включав: збереження тілесної оболонки померлого (муміфікація тіла), будівництво гробниці, в якій перебувала Ка—двійник людини (існувала ще Ба—уявна істота, що являла собою душу л юди-ни), принесення йому регулярних жертв (іноді, у вигляді простих написів, ізспеціальною магічною формулою). До мертвих могли звертатися за допомогою і порадою (наприклад, надсилаючи їм листи).

Важливе значення мав обряд "відкриття вуст" — тобто магічної обробки всіх отворів тіла з метою забезпечити померлим можливість бачити, чути тощо. Подібній обробці піддавалися статуї і зображення богів, щоб перетворити їх на живе вмістилище божественної душі.

Після смерті фараони на барці відправлялися в східну частину неба, де перебували разом з богами. Прості смертні повинні було пройти суд Осиріса, який оцінював ступінь гріховності або праведності земного життя людини. Залежно від вироку, людину чекало або про-довження існування в замогильному світі, т.зв. "дуаті", або повна і остаточна загибель.

КОНФУЦІАНСТВО – не зовсім релігія в звичному для європейця значенні. Радше, це — політичне і соціальне вчення про принципи справедливого і гармонійного управління державою і взаємостосунки між людьми. З другого боку, конфуціанство — основа основ китайського суспільства і китайського способу життя, яка додавала йому стабільність і життєстійкість, тобто була для Китаю і китайців, значно більшим, ніж релігія. У наш час принципи конфуціанства органічно вписані не тільки в культуру Китаю, але і деяких країн Східної та Південно-Східної Азії (Японія, Корея, В’єтнам, Сінгапур).

Виникнення конфуціанства зазвичай пов’язують з ім’ям великого мудреця Стародавнього Китаю Конфуція, Кун-цзи, Кун-фу-цзи (Мудрець Кун) (551 —479 pp. до н.е.). Поступово вчення Конфуція, шо розповсюдилося по всьому Китаю, в ill ст. до н.е. в епоху Цинь піддавалося жорстоким переслідуванням. Проте вже в II ст. до н.е.

конфуціанство почало зводитися в ранг офіційної ідеології і залишалося нею — не дивлячись начисленні зльоти і падіння — дореволюційних подій 1913р. Найбільшого свого впливу воно досягло в кінці XVII ст. При цьому, з одного боку, в ньому тісно перепліталися риси філософського напряму і релігії, а з іншого, - конфуціанство мирно уживалося з іншими традиційно поширеними в країні віруваннями: даосизмом і буддизмом, а також численними народними віруваннями й іншими філософськими доктринами.

Основний священний текст конфуціанства—"Лунь юй" (VI— V ст. до н.е.), "Бесіди і судження" Конфуція, записані його учнями. У цілому ж, класичний канон конфуціанства налічує 13 творів, чий об’єм разом з вибраними коментарями досягає 40 томів. Але для кожного грамотного китайця обов’язковим вважається знання 9 канонічних творів, утворюючих "Чотирикнижжя" і "П’ятикнижжя".

У конфуціанстві немає окремо створеного пантеону. Проте особливе значення надається шануванню Неба як символу божественного верховного порядку, регулятору Всесвіту з центром в Китаї (Піднебесній), який видає імператору верховний мандат на управління країною. Сам Конфуцій хоча й офіційно вважається "Великим Учителем", "Досконалим мудрецем", покровителем учених, ученості, урядовців, не обожненим. Але в очах простих китайців він займає перше місце серед інших шанованих богів і героїв.

Етика конфуціанства включає чотири чесноти: же н ь ("людинолюбство") і споріднену йому "шанобливість" і "відданість" (сяо), і ("обов’язок"), лі ("ритуал", "етикет", "культурна поведінка"), синь ("взаємність"). Головний її зміст полягає втому, що щонайпершим моральним обов’язком будь-якої людини є сумлінне дотримання тих соціальних обов’язків, які накладаються на нього місцем, яке вона посідає в суспільстві.

Після смерті Конфуція був споруджений перший храм на його честь, де були зібрані учнями і близькими Конфуція всі реліквії, що мали до нього відношення. Цей храм поступово перетворився на місце паломництва. З VI ст. по всій країні стали зводитися храми на честь Конфуція, їх число сягало 1500. Двічі на місяць в них проводилися звичайні церемонії з розпалюванням свічок і курінням пахощів, а двічі на рік — весною і восени—особливо урочисті обряди з кривавими жертвопринесеннями. Обов’язковим елементом конфуціансько-го ритуалу була музика, танці, а іноді і цілі вистави. Вони були покликані підсилити барвистість і емоційність стародавньої форми ритуалів. Зараз статуетки Конфуція або ієрогліфічні таблички з його ім’ям можна зустріти в невеликих каплицях або храмах інших божеств разом із зображеннями інших шанованих божеств, духів або обожнених осіб. Китайці вірять, що дух Конфуція дарує сім’ї довголіття і міцне потомство.

Окрім офіційного культу широке розповсюдження в конфуціанстві отримала вимога дотримання правил "лі" як правил соціального етикету (за деякими підрахунками, таких правил налічується 300 основних і 3000 другорядних), культ синовньої шанобливості і культ предків. Конфуцій вважав, що батьки зобов’язані прищеплювати своїм дітям високі моральні принципи, а ті. усвою чергу, шанувати батьків. Ця пошана повинна включати в себе в першу чергу беззастережне підпорядкування авторитету батька. Пошана, що надається батькам в цьому житті, повинна виявлятися і після смерті. Приклад шанобливого відношення до батьків: хлопчик, стурбований тим, що його батьків кусають комарі, спав без покривала, шоб комарі кусали його, а не батька і матір.

МЕСОПОТАМІЇ СТАРОДАВНЬОЇ РЕЛІГІЯ починає формуватися в межиріччі Тигра і Евфрата в кінці IV тисячоліття до н.е. разом з появою перших міст-держав, писемності і т.д. У різних формах шанування місцевих богів зберігалося аж до перших століть нашої ери.

Месопотамські боги в пантеоні часто мінялися, на перед ні й план виступали то одні, то інші — через те, що на цій території послідовно змінилося кілька державних утворень — Шумер, Аккад, Ассирія, Вавилон. Стабільної царської влади тривалий час не було сформовано, отже, верховного правителя на ранніх стадіях релігійного життя Месопотамії не обожнювали.

Від початку, батьком всіх богів уважавсяАн — бог неба, також главою пантеону була богиня землі — Ки. Від них походили могутні боги, що безпосередньо впливали на життя шумерів: бог повітря Енліль (покровитель шумерів), бог води Еа (представлявся у вигляді людини-риби) і покровитель культури Енки (що створив перших людей). Древні шумери вірили, що людина—істота нижчого порядку, безправний раб. Вважалося, що людина створена богами для служіння їм. Боги стояли на першому місці. Вони мешкали в блаженній країні, в якій не було ні старості, ні страждання, жили для свого задоволення, чого не могли дозволити собі люди.

Посмертна доля людини, за уявленнями шумерів, була ще більш безрадісна, ніж земне життя. Дух померлого поміщався в приховану глибоко щц землею область під назвою Кур, де його існування було смутним і похмурим.

Тут виник міф про смерть і воскресіння Там муза, який в алегоричній формі передає зв’язок між життям і смертю, між вмиранням і воскресінням, що відбувається в природі щорічно (пор. міф про вос-креслого Осиріса в Давньому Єгипті). Таммуз (Думузі), який втілює родючість природи, гине і воскресає за допомогою богині родючості — Іштар, яка перемагає смерть. Тому свята на честь Таммуза та його супруги Іштар влаштовувалися наприкінці землеробського року. Під час цих свят розігрувались містерії, яку театралізованій формі відтворювали головні події цього міфу.

Крім інших міфів, в міфології Месопотамії склалася розповідь про вселенський потоп, який дійсно мав місце в історії. Археологи довели, що древні шари месопотамських міст відокремлені від пізніших багатометровими відкладеннями мула.

Релігійна система межиріччя Тигра і Євфрату поступово удосконалювалася і вже в II тисячолітті до н.е. мала досить розвинену структуру і ієрархію богів. Місце верховного божества зайняв Мар-дук (бог-покровитель Вави лона). При цьому державна влада так зміцнилася, що стало можливим обожнювання правителя. Розвивалася і древня наука (астрономія, математика, календар, писемність), хоча її зв’язок і за походженням, і за своїм функціям, з релігією безперечний.

У Месопотамії сформувався впливовий жрецький стан. Жерці походили в основному із знатних родів і передавали сві й статус у спадок.

Богослужіння зводилося до догляду за статуями бо гів як за живи ми людьми (богів зазвичай зображали в людському вигляді і з людськими пропорціями) і принесенні ним жертв. Культ відправлявся в спеціальних храмах, які були за формою східчастими баштами (зіккурати) з цегли-сирцю величезних розмірів (декілька десятків метрів завширшки і висоту). Упродовж всієї історії Месопотамії храми мали не тільки релігійне, але і важливе господарське і культурне значення. При храмах знаходилися майстерні, склади, архіви, бібліотеки, школи.

Месопотамці також вклонялися численним духам, найважливішими серед яких, звичайно, уважалися духи річок і каналів. Священним деревом для них був кедр. Він уособлював безсмертя. Кедрове масло використовувалося для благовонній, зрубання кожного стовбура обов’язково супроводжувалось виконанням певних ритуально-магічних дій. При храмах утримувались священні твари-ни, або вшановувалися фантастичні зображення із рисами людей і тварин. Зокрема, відомі кам’яні ідоли духів-хранитедітз у вигляді крилатих левів чи биків, у яких людська мудрість поєднувалася із швидкістю орла та силою лева.

ОЛІМПІЙСЬКА РЕЛІГІЯ в основі своїй склалася удревніх греків в VI—Vct. до н. э., й багато в чо