Риторика - Мацько Л. І. - ДИСПОЗИЦІЯ

Слово диспозиція (від лат. dispositio — розташування) має в риториці два значення: 1) як етап підготовки промови, що відбувався за інвенцією (лат. inventio- — винахід, вигадка); 2) як розділ риторичної науки, в якому висвітлюються головні питання мистецтва організації повідомлення, власне, структури майбутнього тексту, його композиції.

З усього продуманого і вимріяного в етапі інвенції мовець повинен на етапі диспозиції відібрати найсуттєвіше і подумати, як його доцільно розташувати, щоб одержати очікуваний результат, тобто перетворити ідею в план і відчути те, що він буде повідомляти, як процес. Звідси випливає, що треба зробити чітке членування повідомлюваного і забезпечити внутрішній зв'язок між частинами, щоб промова "не розсипалася", була цілісною і результативною. В процесі тривалої риторичної практики виробилась універсальна композиційна схема промови, а пізніше і будь-якого виступу і цілісного тексту: вступ, основна частина і висновки.

Основна частина диспозиції

Основна частина диспозиції складається з двох частин (планів): викладу предмета (теми) розмови й аргументації його. Перша частина — виклад — справляє враження об'єктивного погляду на предмет (так є!), друга частина — аргументація — суб'єктивована (так є, бо я таким бачу цей предмет тому-то й тому-то). В практиці судової риторики тривалий час (та й нині) ці частини функціонують окремо, тому що особливо важливо відділити корпус фактів від аргументів та коментарів промовця. В живих промовах і писемних текстах інших сфер діяльності такого чіткого фізичного розмежування (ось виклад, а ось — аргументація) може й не бути, бо первісно лінійні відношення між цими частинами поступово ускладнювалися, взаємопроникали одне в одне і спочатку могли називатися аргументами, а потім тезою. Проте це не означає, що в композиції теми і її мовному вираженні не повинно бути чіткого розуміння опозиційності предмета розмови і його доказовості.

Виклад

Виклад — це представлення, презентація (від лат. praesento — передаю, вручаю) попередньо відібраного факту (або фактів), що становить концепт предмета. Для викладу важливим (як і в інвенції) є критерій релевантності.

Критерій релевантності в риториці розуміється як критерій міри, тобто такої виваженості викладу, при якій немає зайвих подробиць і в той же час адресат буде достатньо поінформований. Отже, першою проблемою викладу є що і в якій кількості подавати. У судовій практиці виклад — це "справа" (набір фактів). Інші учасники обговорення так повинні проаргументувати ці факти, щоб суддя міг (мав достатньо підстав) виробити своє фахове рішення.

Топос, визначений в інвенції, в диспозиції, в основній її частині має бути розгорнутим у певному напрямку. Тут можливі дві моделі розгортання, які у зіставленні одна з одною деякою мірою відображають принципову ідею античної риторики, філософії і взагалі класичної науки, а саме: природа (natura) і мистецтво (ars), природне (живе) і витворене (штучне).

Перша модель має відображати природний порядок елементів, ніби нагадуючи природний плин подій у житті, коли попередні події є причиною наступних, а наступні — наслідком попередніх. Логіка топіків мовного повідомлення йде за логікою реального життя. Так виробилася лінійна схема побудови повідомлень, за якою події подавались одна за одною, створюючи враження "йде як життя". Дотепні латиняни дали їй назву "ав ovo", що означає "від яйця", і цим засвідчили свою прихильність до думки, що в схоластичній суперечці "що було першим—курка чи яйце", вони на боці "яйця". "Від яйця" означало, що події подаються з самого початку від першої до наступної послідовно, крок за кроком, ніби самостійно і вперше переживаються. Ось наступна подія ще може бути, за нею ще інша. Сюжет розгортається як ланцюжок подій і фактів (оповідання, байка, переказ), як штучних, мистецьких побудов тексту для стимулювання інтересу слухача.

Вся увага в лінійному викладі спрямована на сам виклад предмета, а мовець виконує роль реєстратора фактів, літописця чи хронікера подій, не втручаючись у їх хід. Чим офіційніший (діловий) текст, тим менше помітний там автор.

Виклад за моделлю "ав ovo" одержав згодом назву історичного (хронологічного) методу. Він зручний для промовця, тому що можна "пливти за течією" подій, особливо не мудруючи над композицією, користуючись порадою давнього ритора Катона: "Ret teсe, verba sequentur", що означає: "Тримайся теми — слова прийдуть самі". Якщо, звичайно, ти маєш слова з цієї теми.

Для слухачів виклад предмета за лінійною схемою також зручний: прозорий, легко сприймається, запам'ятовується, не викликає напружень думки. Чітко простежується сюжетність подій і сторонність особи автора. Сам текст приведе слухача до закономірного висновку.

Однак такий комфортний виклад предмета діє на слухачів настільки заспокійливо, що вони втрачають інтерес, внутрішньо "застають". І оратор вже не може розраховувати на співпрацю з аудиторією, а отже, і на досягнення комунікативної мети.

Коли з'являється загроза втратити слухачів, то краще обрати другу модель викладу.

Друга модель викладу потребує від промовця мистецтва групування фактів не за послідовністю їх виникнення, а за сутністю, а це означає, що треба володіти мистецтвом групування фактів, аналізу їх. Ця модель, на противагу "ав ovo", мала назву "in medias res" ("в середину речей"). Різне комбінування, перестановка частин викладу стимулюють інтерес слухачів до повідомлюваного. Тут не можна пливти за течією подій, треба самому уважно стежити за промовцем, визначати, запам'ятовувати, оцінювати авторський мовний виклад, маневри думки, створювати атмосферу мовної взаємодії.

Для другої моделі викладу характерним є поняття "інтриги" (фр. intrique, від лат. intricare — заплутувати) та "фабули" (від лат. fabula — байка, переказ) як штучних побудов тексту для стимулювання інтересу слухача.

Прямому сюжетному тексту першої моделі викладу протистоїть фабульно-інтригуючий текст другої моделі викладу. У фабульно-інтригуючому тексті попередня й наступна події можуть мінятися місцями, щось пропускатися, членуватися на епізоди або, навпаки, об'єднуватися, розвиватися в обох напрямках — до фіналу і до початку. Текст може починатися з висновку, конфлікту, якоїсь незначної деталі.

Друга модель викладу потребує від автора більшої підготовки і досконалішої техніки для того, щоб вчасно представити слухачам оптимальну кількість матеріалу (не більше і не менше, ніж потрібно), а також викликати зацікавлення представленим: чому саме так згруповано матеріал, чого хоче досягти автор, де тут причина, а де наслідок.

Слухач також має бути більше підготовленим до сприймання фабульно-інтригуючого тексту, ніж до сюжетного тексту. В сюжетному тексті логіка речей і подій ніби сама веде слухача до мети, а в фабульно-інтригуючому слухач повинен уміти "читати" хід подій, їх причини і наслідки, розуміти переходи, бути готовим до несподіваних змін, тримати під контролем розвиток думки, розгадувати таємниці, передбачати зміни у фабулі тексту.

Перша модель викладу предмета оперує історичним (хронологічним) та сюжетним методами. Матеріал викладається в часовій послідовності та за розвитком сюжетної лінії.

Друга модель послуговується кількома методами: дедуктивним, індуктивним, аналогійним, стадійним, концентричним.

Проте ці методи стосуються не тільки викладу предмета розмови, представлення, а й аргументації матеріалу, тому що виклад і аргументація з розвитком риторики все більше проникають одне в одне. Створюються інкорпоративні структури викладу й аргументації, в яких "порція" викладу потребує своєї "порції" аргументації, наприклад такі:

1. Перша підтема

1а. виклад

1 б. аргументація

2. Друга підтема

2а. виклад

2б. аргументація

3. Третя підтема

3а. виклад

3б. аргументація і т. ін.