Риторика - Мацько Л. І. - Техніка дихання і техніка мовлення

Для того щоб виконати одну з важливих порад Цицерона, а саме: "необхідно надати красу самому мовленню", кожному промовцеві треба звернути увагу на те, як він дихає і як виголошує промову, як вимовляє звуки, звукосполучення, слова й вирази.

Риторична практика виробила кілька правил, виконуючи які можна відпрацювати дихання так, щоб воно було легким для промовця і непомітним та приємним для слухачів. Від дихання залежить самопочуття промовця і озвучення промови, адже звуки творяться на видихові.

На дихання оратора впливають зовнішні і внутрішні чинники. До зовнішніх належать розмір приміщення (замале або велике для певної кількості людей, з доброю або поганою акустикою, неестетичне, непровітрене, холодне), наявність сторонніх шумів, дій, людей, поспішність, доброзичливість або недоброзичливість аудиторії та керівництва тощо.

Внутрішні чинники залежать від самого промовця, тому, враховуючи їх та дотримуючись певних правил дихання і вимови і тренуючись, можна досягти значних успіхів на цьому шляху:

— Слід обрати зручне місце і зручну позу. Краще говорити завжди стоячи, з трохи піднятою головою, розправивши плечі, тоді мовні органи будуть вільними, не затисненими.

— Вдихати й видихати повітря треба безшумно, не втягуючи і не сопучи, не хекаючи і не крекчучи, не натужно, так, щоб слухачі не помічали дихання промовця, бо якісний звук утворюється тільки на спокійному струмені повітря.

— Вдихати повітря слід тільки через ніс, спокійно, вільно, безшумно.

— Починати мовлення можна лише тоді, коли в легені набереться повітря стільки, що його вистачить на вимову певної структурно-логічної частини тексту, щоб не робити позачергового, рятівного вдихання, яке може порушити плавність і ритм мовлення. Отже, цю структурно-логічну частину тексту треба уявляти внутрішнім зором або пробігти поглядом у тексті, щоб зорієнтуватися, наскільки вона довга.

— Слід витрачати повітря рівномірно і не допускати повного видиху, тому що звучання може перейти на неприємний для слухачів фальцет (італ. falsetto, від falso — неправильний, помилковий). Складається враження, що промовець втратив наснагу, а він же повинен бути для всіх невтомним. Не рекомендується починати промову репліками на зразок "Оце вже я втомився розповідати...".

— Щоб не втратити темпу мовлення, треба використовувати природні зупинки (паузи) між блоками тексту для добирання повітря в легені. Поповнювати запас повітря (піддихувати) треба своєчасно і непомітно.

Промовець має орієнтуватися, яка сила звучання йому потрібна, щоб набрати відповідну кількість повітря. Якщо треба говорити гучніше, сильніше (для великої аудиторії), треба більше набирати повітря. Проте й великий надлишок повітря також заважатиме утворенню звучання.

— Ніколи не треба говорити на крайній межі сили свого голосу, особливо починаючи промову. Бажано обрати середній рівень, щоб за потребою можна було підняти силу голосу чи опустити.

У слухачів повинно скластися враження, що промовець може ще говорити багато і гарно.

Кожний промовець повинен знати можливості і межі свого голосу і не перенапружувати голосові зв'язки, щоб не бути смішним.

— Риторична практика радить обов'язково готуватися до промови не тільки письмово (писати текст виступу), а й усно, тобто озвучувати промову. Добре, якщо є можливість записати промову на магнітофонну стрічку і прослухати себе, щоб уникнути помилок і вилучити все непотрібне.

Композиційні частини промови

1.1. Звернення — це аргумент від особистості промовця. Призначення цієї частини виступу дуже важливе. Поява оратора, його поведінка, жести і міміка, перші слова звертання до слухачів мають створити позитивний образ промовця, ауру доброзичливості і спонукати присутніх до слухання виступу. Для себе промовець повинен зразу ж завважити, чи та аудиторія слухачів і чи ті умови спілкування, на які він розраховував свій виступ.

Одне з обов'язкових правил риторики гласить: того, хто говорить спрямовано, хто до вас звертається, треба обов'язково вислухати. Це правило має характер автоматизму, його треба завжди дотримуватися, і виробляти цю звичку бажано з дитинства. Звернення промовця має викликати у слухачів напружену увагу. Тому треба постаратися у ці перші хвилини зацікавити слухачів, заінтригувати, виявити свою повагу до людей. Якщо виступає вже відомий, постійний лектор, то він може цю частину промови скоротити.

Виголошення промови і рухи мовця мають бути відповідними між собою, спонтанними і природними. Слід пам'ятати, що сценічний страх, який сковує промовця, можна подолати кількома активними рухами (нахил голови, помах руки, стенання плечима, крок уперед, скромна усмішка). Ці самі рухи можуть виражати додаткові смисли і привертати увагу слухача. Однак не можна забувати, що надмірна рухливість лектора дратує аудиторію. Голос має бути середнім (не високим і не низьким), тоді оратор матиме можливість то підвищувати його, то знижувати, якщо буде потреба.

2. Називання теми — важливий риторичний аргумент, змістовий центр аргументації. Образно цей етап називають "гарними дверима", які відкриває промовець перед слухачем. Вони не мають бути "перекошеною хвірткою". З названою темою слухачі будуть співвідносити всю наступну промову, тому формулювання теми повинне відповідати предмету лекції, бути зрозумілим для слухачів і цікавим. Назвою теми може бути коротке формулювання з важливих питань у вигляді односкладних називних речень. Наприклад: Сучасний стан економіки України. Інколи як назву теми можна використати питальну конструкцію типу: Хто такі демократи і чого вони хочуть?

II. Виклад промови — це основна частина, в якій є кілька функціональних типів мовлення.

1. Розповідь, оповідь — як правило, це зачин, історія питання, введення в суть справи, основні попередні факти чи події, що проллють світло на проблему, можуть стати вихідною позицією при доведенні.

2. Опис — систематичний виклад предмета, його частин, ознак. За допомогою опису промовець готує слухачів до доказу. Опис може бути загальний, конкретний, предметний, інтер'єрний, художній, розмовно-оповідний.

3. Доказ, доказовість це логічне доведення, аргумент логіки. Є предмет доказу і є форма доказу. Формами доказу можуть бути пояснення, приклади, силогізми, досліди, ілюстрації, тому докази мають бути центральними в аргументації. Саме за їх допомогою промовці формують у слухачів переконання.

4. Спростування — це доказ від протилежного, або аргумент від опонента, який бачить істину інакше або в чомусь іншому. Спростування може породити полеміку або суперечку (еристику). Спростування є діалектичним, якщо шляхом спростувань, уточнень або й заперечень усі учасники спілкування шукають істину, і полемічним, якщо кожний співрозмовник захищає свої інтереси. Діалектичну полеміку промовець може вводити у свій монологічний виступ для того, щоб навести опозиційну до своєї думку і тут же дати їй спростування. Торгуватись на ринку—це означає вести полемічну еристику, в якій інтереси співрозмовників розходяться: продавець хоче дорожче продати, а покупець — дешевше купити.

5. Заклик—звернення до серця, розуму, емоцій слухачів. Заклики частіше використовуються в гомілетиці, проповідях, казаннях та в публіцистичних промовах — політичному красномовстві, в популярних лекціях з морально-етичних та соціальних тем.

ІІІ. Висновки—це стислий узагальнювальний зміст висловленого, підсумок основних досягнень промови чи дискусії та запевнення слухачів у своїй повазі до них і вдячності їм.

Комунікативна творчість оратора виявляється в тому, як він зможе використати всі чи названі форми мовлення, чи окремі — відповідно до предмета викладу, мети та умов спілкування й аудиторії слухачів.