Риторика - Мацько Л. І. - Промова Миколи Леонтійовича Устияновича на "Соборі учених руських"

у Львові 19(31) жовтня 1849

Родимці! На широкій картині святої слов'янщини лежить земля красная, багатая, текущая медом і молоком, земля, на котрій віками не забракло ні хліба, ні солі. Над Вислоком і Доном суть її границі, а Бескид і море її сторожами. В коло неї облягли золотим вінцем красні її посестриці, як состави тіла средоточие серце. Тим осередком величественного дерева, тим серцем слов'янщини єсть руськая земля, а на ній мешкає нарід, славний колись багатством і силою, но сто раз славнійший судьбами своїми. Бувальщина его записана кервою і сльозами, а серце роздерте кривдами і всякою злобою. Братняя вражда, чорнії хмари орд азіатських, томительство віри, довольство і властолюбіє втисли в чувственную грудь сто тяженькоє горе смутку і розпуки, а на уста студеную печать смерті. Гляньмо на того сина руської землі.

О, нема народу в слов'янщині, котрий би так з високого щабля багатства і слави грянув в недолю, так глибоко запав в безвестіє! Відлучен від усього, щоб духа оживити, достоїнство чоловічеськоє двигнути, серце розвеселити, надію піднести зможе, загирив в собі огень божества і став ся німим служебником сліпоти ума і довольним орудієм самолюбія сильнійших.

А дно естества его так красне, а душа его так чесними питомстви обдарована! О, придивімся ще і душі тій, гляньмо і на дно естества его, а знайдем там не єдноє золотое зерно, которое лиш тільки вправної требує руки, аби розсвітити ясним клейнодом заранньої звіздки.

Родимці! В краснім животиім світлі душі величається кождая відросль слов'янського велита, а серце його — Русь красавая, той син недолі, має ж вовіки гробовим сумувати сумом, вовіки носити сором сліпоти на чолі, остатись потиром чужого довольства і ніколи не спізнати власної честі, власних народних прав і небесного божества в своїй груді?

Родимці! Європа подала світу новую бувальщини карту, а на ній золотими буквами стоїть виписано: воскресеніє! Кождий нарід потряс підвалинами естества свого, зачав новую жизнь, жизнь свободи і долі; а ми ж на тоє переболіли найтяжчую в Європі неволю, аби і надалі віддихати тяжким віддихом скону, мов під тягарем могили?

За діло ж, братця, за діло! А тим ділом єсть: розсвіт на галичій землі, розсвіт на тім темнім участку Русі! Воскресеніє народної жизні! Воскресеніє животного ядра з-під гробової могили!..

Найдорожчим маєтком народу єсть язик єго, він єсть душею, він есть ядром єго жизні. Ткнешся бесіди, тикаєшся єго жизні, хватаєш му за серце і сповняєш убійство не єдиного чоловіка, але мільйонів. Нинішняя борба сербів і хорватів за бесіду розпочалась. О, не подаваймо ж руки до борби і в нашім краю! Слов'янщина аж занадто велика, аби помістити в ширі-нях своїх голос жизні 15 мільйонів народу. Залишивши бесіду нашу, учинимо святокрадство найсвятіших прав чоловічества, обдирство народного престолу Русі, а може, і цілої слов'янщини.

Хто ж бо в слов'янщині не знає тої мови святої Русі, тої бесіди серця, того наповидного ласкания, которим мати першеє дитя своєї милості любує, тої красивої пісеньки, якую ластівка під стріхою щебече, хто не знає барви цвіту і воні тої літорослі золотобережної України? На слов'янськім виросла вона серці і всякими цвітами приоздобила ю красавая мати. Всякії чувства душі і ума появи приодіває вона золотими точками. Аж хочем налюбоватися її принадами милості, пійдім до основ'яненкової Марусі, аж желаєм надивитися ненаглядним її барв красотам, вержмо око на єго всхід сонця; аж хочем узброїтися в кріпость, послухаймо громкого Шевченка, аж розвеселитися і попустувати — возьмім Котляревського; аж напослідок статочного образу хочем, прочитаймо един тілько короткий уступ з "Перекинчика" під назвою "Бандурист", через незабвенного нашого Шашкевича написаний; а ели би-смо не пожаловали потрудитися до пісней народу, до тої комори природних народних гадок, знайшли би-смо не едну звіздку, котра би славу найкращому письменникові кождого народу принесла. О тій красі бесіди руської добре знають слов'яни, з того-то джерела черпали наші побратимці поляки для свого язика овую обильность, которою днесь так велично їх мова ся красує. Руськими то цвітами покрили вони давню наготу краснорічія свого.