Регіональна економіка - Качан Є.П. - Суть і принципи регіональної податкової політики

Регіональна фіскальна (податкова) політика є складовою державної фіскальної політики, яка спрямована на формування обсягів випуску продукції (послуг) та доходів шляхом зміни податків і державних витрат. Інструментами фіскальної політики є автоматичні стабілізатори й активні регулюючі заходи. Автоматичні стабілізатори — це економічні механізми, дія котрих зменшує реакцію виробництва на зміни сукупного попиту. Найголовнішими серед них є виплати по безробіттю і податок з доходів фізичних осіб (подохідний податок). Активні регулюючі заходи ґрунтуються на регулюванні державою податкових ставок і обсягів державних витрат.

Диференціація фіскальної політики здійснюється шляхом встановлення регіональних (місцевих) податкових ставок і регіональних державних витрат (державної закупівлі, соціальних трансфертів та ін.).

Регіональна податкова політика є важливим інструментом впливу на розміщення інноваційного та інтелектуального потенціалу, економічний розвиток депресивних регіонів. Вона має проводитись з урахуванням загальнодержавних принципів і підходів до реалізації оподаткування, а також враховувати особливості розвитку регіонів, відмінності в їх природнокліматичних і соціально-економічних умовах, наявність просторових диспропорцій у розвитку виробництва, виробничої і соціальної інфраструктури, а також історично сформовану специфіку виробничого розвитку.

До принципів регіональної податкової політики належать:

— стимулювання науково-технічного прогресу;

— стимулювання соціально-економічного розвитку та інвестиційної активності регіонів;

— соціальна справедливість;

— обов'язковість;

— рівнозначність і пропорційність;

— єдиний підхід;

— стабільність системи оподаткування для регіонів усіх територіальних рівнів;

— компетентність;

— економічна обґрунтованість;

— доступність;

— рівність сплати.

Фіскальні платежі складаються з безпосередньо податків, зборів (платежів), платежів за ліцензії на певні види діяльності, акцизних зборів та ін. Види, ставки, терміни збирання податків та інших форм платежів регулюються відповідною законодавчою базою країни. Зібрані податки і платежі є основою формування дохідної частини бюджетів усіх рівнів. Податки і збори поділяються на загальнодержавні і регіональні (місцеві). Загальнодержавні податки і збори розподіляються за усіма видами бюджетів (державні, обласні й місцеві) у пропорціях, що встановлює центральна влада. Місцеві (регіональні) платежі поступають лише до місцевих бюджетів.

Види місцевих податків і зборів

В Україні місцеве оподаткування здійснюється на основі Декрету Кабінету Міністрів України від 22.05.1993 р., а також Закону "Про систему оподаткування" від 16.06.2010 р. (поточна редакція), чинний.

Місцеві податки і збори — це обов'язкові платежі, які встановлюються органами влади базового рівня управління згідно з діючим законодавством України, є обов'язковими до сплати в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць і зараховуються до їх бюджетів.

Органи місцевого самоврядування самостійно встановлюють і визначають порядок сплати місцевих податків і зборів у межах установлених граничних розмірів ставок, затверджених ВР України. Місцеві ради у межах своєї компетенції мають право запроваджувати пільгові податкові ставки, повністю скасовувати окремі місцеві податки і збори або звільняти від їх сплати певні категорії платників та надавати відстрочки у сплаті місцевих податків і зборів.

Місцеві органи влади можуть вводити не всі платежі; вони зобов'язані встановити обов'язкові до сплати — комунальний податок, збори за паркування автотранспорту, ринковий збір, збір за видачу ордера на квартиру, збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі і сфери послуг, збір із власників собак та ін.

Платниками місцевих податків і зборів є юридичні особи незалежно від форм власності і підпорядкованості, включаючи підприємства з іноземними інвестиціями, іноземних юридичних осіб, які здійснюють свою діяльність на території України, а також фізичні особи. Контроль за сплатою місцевих податків і зборів здійснюється органами державної податкової служби і міськими, селищними, сільськими радами, які їх встановлюють.

Види місцевих податків і зборів. До місцевих податків (обов'язкових платежів) належать комунальний податок, податок з реклами.

До місцевих зборів (обов'язкових платежів) належать: збір за припаркування автотранспорту; ринковий збір; збір за видачу ордера на квартиру; збір із власників собак; курортний збір; збір за участь у бігах на іподромі; збір за виграш на бігах; збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі; збір за право використання місцевої символіки; збір за право проведення кіно- і телезйомок; збір за проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу і лотерей; збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг тощо.

Місцеві податки і збори, механізм справляння та порядок їх сплати встановлюються сільськими, селищними, міськими радами відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, установлених законами України. Суми податків і зборів (обов'язкових платежів) зараховуються до місцевих бюджетів у порядку, визначеному сільськими, селищними, міськими радами, якщо інше не встановлено законами України.

Система оподаткування в Україні є недосконалою. Новий "Податковий кодекс України" передбачає розширення бази оподаткування, спрощення адміністрування податків і зборів шляхом зміни підходів до оподаткування і скасування неефективних місцевих зборів.

Прийняття нового "Податкового кодексу України" дасть змогу законодавчо врегулювати справляння місцевих податків і зборів в Україні, оптимізувати перелік цих податків і зборів, розширити об'єкт і базу оподаткування, встановити справедливі ставки, що надасть можливість створити надійне джерело дохідної частини місцевих бюджетів.

Міжбюджетні відносини. Види трансфертів: субсидії, дотації і субвенції. У бюджетній системі України, до складу якої входить більше 12 тис. бюджетів, обов'язково виникають взаємовідносини між різними бюджетами, яким притаманні великі за обсягом зустрічні потоки бюджетних коштів. Підставою для існування міжбюджетних відносин є визначені законодавством держави:

— розподіл повноважень між державною виконавчою владою та органами місцевого самоврядування;

— гарантія з боку держави щодо фінансування наданих органам місцевого самоврядування повноважень;

— розмежування доходів і видатків між ланками бюджетної системи.

Міжбюджетні відносини — це відносини між державою та її адміністративно-територіальними одиницями — АР Крим, областями, органами місцевого самоврядування щодо забезпечення відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, необхідними для виконання ними своїх повноважень, передбачених законодавством [9, 385]. Держава здійснює регулювання міжбюджетних відносин за допомогою міжбюджетних трансфертів.

Міжбюджетні трансферти — кошти, які безповоротно передаються з одного бюджету до іншого. Для визначення розміру міжбюджетних трансфертів використовується фінансовий норматив бюджетної забезпеченості. Він визначається шляхом відношення загального обсягу фінансових ресурсів, спрямованих на реалізацію бюджетних програм, до кількості населення або споживачів певних послуг. Фінансові нормативи для місцевих бюджетів коригуються з урахуванням особливостей регіону — соціально-економічних, демографічних, кліматичних, екологічних та ін.

Основними видами міжбюджетних трансфертів є дотації вирівнювання, субвенції, субсидії.

Дотації вирівнювання — міжбюджетні трансферти на вирівнювання дохідної спроможності бюджету, який їх отримує.

Дотації вирівнювання надаються з державного бюджету місцевим бюджетам, бюджетам АР Крим, обласним, якщо прогнозована величина доходів відповідних бюджетів не покриває видатків, обрахованих з використанням фінансових нормативів бюджетної забезпеченості [7, 290].

Найбільший рівень дотаційності притаманний районним бюджетам, майже на третину дотаційними є обласні бюджети, бюджети АР Крим, міст республіканського (АР Крим) й обласного значення. Причинами високого рівня дотаційності обласних і районних бюджетів є відсутність реальної дохідної бази, а також чинний порядок надання дотацій вирівнювання, згідно з яким обласні та районні бюджети перетворилися у транзитні на шляху просування бюджетних трансфертів від державного бюджету до більшості місцевих бюджетів України.

Субвенції — міжбюджетні трансферти для використання з певною метою в порядку, визначеному тим органом, який прийняв рішення про надання субвенції. Характерною ознакою субвенцій є цільове використання одержаних коштів. Метою надання субвенцій є фінансування державних програм чи проектів, а також забезпечення органів місцевого самоврядування коштами, необхідними для виконання делегованих повноважень.

З державного бюджету місцевим бюджетам надаються субвенції з метою компенсації втрат унаслідок введення пільгового оподаткування, що призвело до зменшення доходів бюджету; на здійснення програм соціального захисту та виконання інвестиційних проектів, на соціально-економічний розвиток регіонів; виконання заходів щодо попередження аварій і запобігання техногенним катастрофам у житлово-комунальному господарстві та на інших аварійних об'єктах комунальної власності.

У 2010 р. було затверджено субвенцію на виплату державної соціальної допомоги на дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, грошового забезпечення батькам-вихователям і прийомним батькам, надання соціальних послуг у дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім'ях у сумі 275 086,2 тис. грн. Обсяги цільових коштів на 2010 р. зменшенню не підлягали.

На проведення відповідних виборів депутатів ВР АР Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів було затверджено субвенцію в розмірі 40 500 тис. грн.

Субсидії загального призначення (на практиці їх називають дотаціями) надаються місцевим бюджетам для їх збалансування; механізм надання не потребує цільового використання одержаних коштів, і тому такі субсидії не обмежують самостійність місцевої влади. Субсидії спеціального призначення (або субвенції) передбачають цільове використання одержаних коштів.

Субсидії виділяються місцевим бюджетам для покриття населенню витрат, пов'язаних з підвищенням цін і тарифів на роботи і послуги соціального характеру.

Всі міжбюджетні трансферти поділяються на дві групи залежно від цільового спрямування коштів: поточні й капітальні. До поточних офіційних трансфертів зараховують грошові допомоги (дотації), які одержують бюджети нижчих рівнів за недостатньої ефективності дохідних джерел. Капітальні офіційні трансферти (субвенції) передбачають цільове використання одержаних коштів. Цілі, на які спрямовуються субвенції, переважно пов'язані з виконанням органами місцевого самоврядування делегованих державою повноважень.

Четвертий вид трансфертів — передача коштів до державного бюджету України та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів. Так, у випадках, коли прогнозні показники доходів бюджету (АР Крим), обласних і районних бюджетів, міських (міст Києва та Севастополя, міст республіканського (АР Крим) та обласного значення) бюджетів перевищують розрахунковий обсяг видатків відповідного бюджету, для такого бюджету встановлюється обсяг коштів, що підлягає передачі до державного бюджету України.

П'ятий вид міжбюджетних трансфертів — це інші дотації, які надаються з державного бюджету місцевим бюджетам.

Міжбюджетні трансферти формуються за рахунок 25 % податку з доходів фізичних осіб, що справляється на території АР Крим та відповідної області; 25 % плати за землю, що справляється на території АР Крим та відповідної області; плати за ліцензії та інші спеціальні дозволи на здійснення певних видів господарської діяльності [9, 386].

Міжбюджетні трансферти посідають чільне місце в доходах місцевих бюджетів України, за останні роки їх частка зросла з 17,8 до 42,5 % сукупних доходів місцевих бюджетів України, у тому числі дотації становили 23,5 %, субвенції — 18,6, кошти, що передавалися з інших бюджетів — 0,4 %. Трансферти є основним методом бюджетного регулювання.