Регіональна економіка - Манів З.О. - 3.7. Економічне районування і його практичне значення

Економічне районування України на державній організаційній основі розпочалося у 1921 р. за проектом Держплану територія була поділена на два економічні райони:

Південний гірничопромисловий, з розвинутим землеробством і гірничозаводською промисловістю;

Південно-західний (Правобережжя України), в основному сільськогосподарський.

У довоєнний період для внутріреспубліканського планування територію України було поділено на частини на основі об'єднання великої групи адміністративних округів, але цей поділ через нестабільність був короткочасним.

Тільки в післявоєнний період, коли стабілізувався адміністративно-територіальний поділ України, розпочалось науково обґрунтоване розроблення мережі економічних районів. У 1952 р. вченими під керівництвом академіка К. Воблого, враховуючи особливості економіко-територіального положення і формування господарства у минулому та тогочасну спеціалізацію, було виокремлено п'ять економічних районів (груп областей):

Центральний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька, Кам'янець-Подільська області);

Південно-Східний (Сталінська, Ворошиловградська, Дніпропетровська, Запорізька області);

Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська області);

Південно-Західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська області);

Західний (Львівська, Волинська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Рівненська, Чернівецька, Закарпатська області).

У 1957 р. з організацією Рад Народного Господарства (РНГ) і переходом від галузевого до територіального розвитку народного господарства СРСР була затверджена нова мережа, яка складалася з економічних адміністративних районів. За цією мережею територія України була розподілена на 11 економічних адміністративних районів.

У 1960 р. їх кількість була збільшена до 14. Але практика показала, що ці адміністративно-економічні райони надто подрібнені, а управлінський апарат занадто великий. Тому в 1962 р. вони знову були зменшені від 14 до 7-ми.

До мережі цих економічно-адміністративних районів (Рад Народного Господарства) увійшли:

Донецький (Донецька і Луганська області). 0 Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області).

Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська області). 0 Київський (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська області,).

Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Чернівецька області).

Львівський (Львівська, Волинська, Рівненська, Івано-Франківська, Закарпатська області).

Чорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська і Кримська області).

Ця мережа економічних районів найбільш об'єктивно відображала реально існуючі економічні райони України. Винятком була Чернівецька область, яка пізніше була включена до Карпатського економічного району.

Такий поділ праці економічних районів проіснував до 1965 р В кінці 1964 р. Ради Народного Господарства були ліквідовані і з січня 1965 р. рішенням уряду СРСР були створені галузеві міністерства, одночасно реформувалась мережа економічних районів в масштабі території Радянського Союзу. У результаті було утворено 18 великих економічних районів і один середній (мезорайон) - Молдавська PCP. За цією мережею в Україні було виокремлено три макрорайони: Донецько-Придніпровський (8 областей), Південно-Західний (13 областей) і Південний (4 області).

Ця мережа економічних районів існувала до 1990 р. Після розпаду СРСР в умовах переходу України до ринкової економіки і самостійного економічного розвитку стара мережа великих економічних районів втратила своє призначення. Тому виникла невідкладна проблема розроблення і затвердження нової мережі економічних районів, яка б відповідала потребам подальшого розвитку держави.

У 1990-х роках економіко-географами і економістами України було запропоновано декілька варіантів удосконалення мережі економічних районів. У запропонованих варіантах економічними районами України визначаються території, які раніше були названі об'єктивними підрайонами Донецько-Придніпровського і Південно-Західного макроекономічних районів у системі союзного поділу праці. До них належать Північно-Східний, Донецький, Придніпровський, Столичний, Подільський, Західноукраїнський. Однак різні теорії і пропозиції щодо економічного районування не знайшли належної підтримки і дискусії з цих питань тривають. На основі пропозицій сучасних вчених щодо доцільності економічного районування Кабінет Міністрів України запропонував так мережу економічних районів:

Донецький (Донецька і Луганська області);

Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

Східний (Харківська, Полтавська, Сумська області);

Центральний (Київська, Черкаська області і м. Київ);

Поліський (Рівненська, Волинська, Житомирська і Чернігівська області);

Подільській (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області і м. Севастополь);

Карпатський (Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська і Чернівецька області).

Проте запропонований варіант має і свої недоліки. Цей проект економічного районування ляже в основу майбутнього територіального визначення економічних районів з урахуванням можливостей і адміністративного-територіального поділу держави, що сприятиме вдосконаленню мережі економічних районів України.

Розвиток теорії і практики економічного районування в Україні дасть змогу вдосконалювати мережу економічних районів. Практичне значення економічного районування полягає в тому, що воно є основою формування і реалізації державної регіональної економічної політики. Воно використовується в практиці територіального управління господарством, сприяє вибору доцільних варіантів розміщення нових виробництв та вдосконаленню територіальної структури господарства. Економічне районування дає можливість практично втілювати в життя так проблеми:

поступове зближення рівнів соціально-економічного розвитку областей України на основі здійснення раціонального розміщення продуктивних сил;

посилення інтеграційних процесів в економічному розвитку регіонів за рахунок спеціалізації і кооперації виробництва, ефективного використання природно-ресурсного і трудового потенціалу;

зростання ринку власних товарних ресурсів і витіснення товарів іноземних фірм, які можуть вироблятися підприємствами України;

загальне піднесення рівня життя і добробуту населення. При цьому обґрунтовуються основні завдання й показники соціально-економічного розвитку регіонів та шляхи вирішення соціальних, економічних і екологічних проблем.

Отже, економічне районування є науковим методом територіальної організації народного господарства і, водночас, одним із засобів раціонального розміщення виробництва, вдосконалення його спеціалізації та піднесення соціально-економічного розвитку.