Загальна соціологія - Примуш М.В. - Тема 4. АНТИПОЗИТИВІЗМ В СОЦІОЛОГІЇ І ФОРМУВАННЯ НІМЕЦЬКОЇ СОЦІОЛОГІЧНОЇ ШКОЛИ

Ключові поняття та терміни

• переживання

• цінності

• спільність

• воля

• формальна соціологія

• соціальні процеси

• соціальні типи

• ігрові форми

§ 4.1 Джерела німецької соціології. Ф. Тьонніс

Широке філософське обґрунтування антипозитивістська тенденція одержала насамперед у Німеччині. Ця тенденція вийшла за рамки власне філософії і виявила великий вплив на формування німецької соціологічної школи і соціології в цілому. Узагалі, німецька соціологія мала специфічні умови і джерела, що обумовлювали її особливе становище в історії даної науки.

Якщо соціологічна думка в Англії, Франції, США в основному була пов'язана з позитивістською методологією, то німецька соціологія зберігала тісний зв'язок із принципами пізнання, напрацьованими в гуманітарних науках. У ній були значні гносеологічні традиції німецької класичної філософії. Крім того, соціологія довгий час не викладалася взагалі, а проблематика, що на той час стала усвідомлюватися як соціологічна, йшла під рубрикою або "національної економії", або "філософії". Вільгельм Дільтей (1833 - 1911 pp.) навіть присвятив спеціальну працю доказу неможливості існування соціології як науки. За Дільтеєм, природничі науки простежують, яким чином хід природних подій впливає на становище людини, тоді як соціогуманітарні науки — суть науки про дух, що вивчають вільну діяльність людини, яка переслідує визначені цілі. Отже, первинним елементом наук про дух є, за Дільтеєм, безпосереднє внутрішнє переживання, у якому уявлення, почуття і воля злиті воєдино й у якому людина безпосередньо усвідомлює своє існування у світі. Це безпосереднє переживання за своєю природою сугубо індивідуальне. Тому Дільтей вважав принципово неможливим і неправомірним існування соціології, яка претендує на роль узагальнюючої науки про історичний розвиток. Як своє завдання Дільтей ставив збереження своєрідності духовного світу.

Основне питання Дільтея — питання про поняття "життя". Своє завдання Дільтей намагається вирішити тим, що підводить життя під рубрику психології — науку про душу, про переживання.

Переживання — це така дійсність, що існує не у світі, але доступна рефлексії у внутрішньому спостереженні, у свідомості самого себе.

В. Дільтей

Свідомість характеризує всю область переживань. І в цьому плані психологія як наука є наука про взаємозв'язок переживань, про усвідомлення.

У розумінні психології Дільтей відмежовується від позитивістського природничо-наукового трактування психології, що набирає в той час силу. Його психологія описова, а не пояснююча. Природничо-наукова психологія переносила на психологію методи фізики і намагалася зрозуміти закономірності, піддаючи виміру регулярно повторюване. Така психологія, як вважав Дільтей, не має шансів стати фундаментальною наукою для наук про дух.

На противагу таким тенденціям він прагнув у першу чергу бачити душевний взаємозв'язок, душевне життя, дане у своїй цінності, а саме з трьома основними визначеннями:

• воно розвивається;

• воно вільне;

• воно визначене набутим взаємозв'язком, тобто воно історичне.

Душевне життя визначається ним як цілеспрямований взаємозв'язок. Причому, подібне визначення доводиться насамперед індивідуальним життям.

Кінцевий інтерес Дільтея полягав в історичному бутті, яке він пов'язував з головним засобом гуманітарного пізнання "розумінням", що протистоїть природно-причинному поясненню. Звідси основна теза Дільтея — "ми пояснюємо природу, але ми розуміємо духовне життя".

Головними представниками баденської школи неокантіанства були В. Віндельбанд (1848 - 1915 pp.) та Г. Ріккерт (1863 - 1936 pp.).

На відміну від Дільтея вони розрізняли науки не за предметом ("науки про природу" і "науки про дух"), а за методом їхнього дослідження. Вони розрізняли "номотетичні" (nomos — гр. порядок, закон) науки, які розглядають дійсність з точки зору загального, що виражається за допомогою природничо-наукових законів, з одного боку, а з іншого "ідеографічні" (образні) науки, які описують одиничне в його емпіричній неповторності.

Як предмет пізнання ідеографічного методу Ріккерт, зокрема, виділяє культуру як загальну сферу досвіду, де одиничні явища співвіднесені з цінностями. Згідно з Ріккертом, саме цінності визначають величину індивідуальних розбіжностей. Розробляючи концепцію цінностей, він виділив шість основних категорій цінностей:

1) істину,

2) красу,

3) безлику святість,

4) моральність,

5) щастя,

6) особисту святість.

Згідно з Ріккертом, цінність виявляє себе у світі як об'єктивний "зміст". На відміну від цінності, зміст пов'язаний з реальним психічним актом — "судженням", хоча з ним і не збігається. Лише оцінка, у якій зміст виявляється, є реальним психічним актом, зміст же сам по собі виходить за межі психічного буття, указуючи на цінність. Тим самим він як би відіграє роль посередника між буттям і цінностями і складає окреме "царство змісту".

На цій логіко-методологічній основі багато в чому будувався науковий фундамент німецької соціології. Разом з тим слід зазначити, що сам Ріккерт відмовив соціології, яку він розумів як "чисто природничо-наукове трактування людського соціального духовного життя" у праві вважатися історичною наукою.

Одним з основоположників соціології в Німеччині був Ф. Тьонніс (1855 - 1936 рр.). Він намагався побудувати соціологію як аналітичну дисципліну, що, на його думку, повинна сприяти дослідженню найбільш загальних рис соціального процесу, різних форм соціального існування, а також виробляти систему загальних понять і типів, необхідних для опису і розуміння конкретних явищ. Цій меті, за термінологією Тьонніса, служила "чиста", чи загальна (теоретична) соціологія. Свої ідеї Тьонніс обґрунтував у відомій роботі "Спільність і суспільство" (1887 р.). Усі соціальні явища він розглядає як вольові стосунки, а саму волю поділяє на два типи органічну (інстинктивну) волю і розумову волю. Залежно від характеру волі він розмежовує два типи суспільних стосунків: інтимні між індивідуальні стосунки відповідають спільності, а все зовнішнє, соціальне відноситься до суспільства, де діє принцип "кожний за себе" і між людьми існує напруженість. У спільності панує інстинкт та почуття; у суспільстві — розсудливий розум та абстракція.

Проблеми, що Тьонніс намагався з'ясувати за допомогою своїх основних понять, були наступними: яка природа людських об'єднань, завдяки яким процесам відбуваються зміни й існують різні типи людських спільностей і т. п. Як уже відзначалося, в інтерпретації Тьонніса об'єднання (соціальні спільності) людей відбивають різні прояви двох аналітично виділених відмінних суспільних зв'язків: спільності і суспільства. Причому спільність для нього — синонім домашнього вогнища, сім "і, громади традиційного зразку. Навпаки, суспільство Тьонніс позначає синонімом "чуже", засноване на комерції і капіталістичному розрахунку.

Соціологічний інструментарій Тьонніса, найважливішою частиною якого він вважав наукові поняття, претендував на новизну і розглядався самим Тьоннісом як методологічний еквівалент ідеальних типів М. Вебера. Однак, як відзначають дослідники, він не зміг досить ефективно обґрунтувати їхні гносеологічні функції і визнавав розробку ідеальних типів Вебера більш успішною і плідною.

Тьонніс одним з перших подав розгорнуту систему соціології, включивши в сукупність її категорій не тільки поняття "боротьба", "конкуренція", але і "згода", "довіра", "дружба" та інші етичні норми поведінки як основні категорії — категорії немислимі в соціологічних системах М. Вебера і К. Маркса.

Сам напрямок історичного розвитку для Тьонніса є однозначним і полягає в загальному скеруванні від спільнот до суспільства, що йде паралельно із зростанням раціональності, суспільство поступово, але невблаганно витісняє в історичній перспективі спільноту.

Ідеал розвитку особистості Тьонніса тісно пов'язаний поняттям волі. Причому в ідеях Тьонніса ця воля визріває лише поступово в результаті складної і суперечливої динаміки суспільної перебудови, у якій "еволюція при всіх обставинах милосердніша", ніж революція.