Соціальна географія - Шевчук Л.Т. - Розділ 3. НАПРЯМИ РОЗВИТКУ ТЕОРЕТИЧНОЇ БАЗИ СОЦІАЛЬНОЇ ГЕОГРАФІЇ У XXI ст.

"Межі наукового пізнання і передбачення

передбачити неможливо"

Д. Менделєєв

1. Актуальність вивчення теми. Нові теорії та створені на їх основі концепції дають змогу передбачати майбутнє та по-новому конструювати практичну діяльність.

2. Провідна ідея теми. Нова парадигма суспільно-географічної науки — це своєрідна система відліку, основа і каталізатор для отримання теоретичних здобутків. Нові теорії і концепції — підґрунтя побудови соціальної перспективи життєдіяльності населення.

3. Головні завдання, які слід реалізувати при освоєнні матеріалу:

— зрозуміти суть парадигми соціально-географічної науки та її значення для розроблення теорії соціального поля в соціальній географії, важливості для побудови концепції соціально-географічних ознак суспільного розуму і суспільного інтелекту як однієї з фундаментальних у соціальній географії, концепції полярної конвергенції мотивів і девіантної поведінки у сфері діяльності як фактора реструктуризації соціальної сфери регіону, значення для розвитку віртуальної соціальної географії як важливого напряму соціальної географії XXI ст.

— засвоїти відмінності між парадигмою науки, теорією, концепцією;

— навчитись оцінювати особливості нових теорій і концепцій, визначати їх відмінності від накопичених соціально-географічних знань.

3.1. Нова парадигма соціальної географії

На межі XX і XXI ст. учені всіх галузей наукових знань намагаються підсумувати їх розвиток у XX ст. Неминучий подібний аналіз і для географії, зокрема для суспільної географи, соціальної географії, регіональної соціальної географії.

Найважливіша, на нашу думку, очевидність того, що в межах існуючої парадигми (грец. paradeigma — приклад, взірець) суспільно-географічної науки практично неможливо пояснити сутність і закономірності функціонування суспільних територіальних систем. Отримання нового теоретичного знання про такі системи можливе лише тоді, коли розглядати їх як живі суспільно-політичні, соціальні й економічні територіальні системи. А це вимагає нових підходів до їх дослідження в межах нової парадигми. Стара парадигма, в системі відліку котрої соціальна сфера, наприклад, бралася до уваги як наслідок функцій виробничо-трудової сфери, де населення розглядалося, зазвичай, ізольовано від економічної діяльності або як її фактор і де дуже часто навіть управлінсько-організаційна діяльність тлумачилася як другорядна, не дає змоги розглядати суспіль-но-територіальну систему як живий суспільний феномен і такі елементи в його структурі, як суспільний розум, суспільний інтелект.

Ось чому постало питання розроблення нової парадигми науки, котра би повною мірою враховувала накопичені впродовж останніх десятиліть нові знання. На зламі тисячоліть науковці найрізноманітніших галузей знань надзвичайно гостро відчувають необхідність зміни парадигми науки. Така потреба не є цілком новим або незвичайним явищем. Потреба у зміні парадигми науки виникала в різні історичні періоди розвитку людства в умовах критичного кількісного накопичення знань, який вимагав їх тлумачення на новому якісному рівні. У сучасній довідковій літературі термін "парадигма" тлумачиться по-різному. Так, у "Філософському словнику" під парадигмою науки розуміється строга наукова теорія, втілена в системі понять, що виражають істотні риси дійсності; способи бачення і моделі пізнаваної реальності; стандарти та цілі науки; вихідна концептуальна схема, модель постановки проблем і методи їх розв'язання; оцінка на істинність результатів дослідження за науковими канонами, що панують впродовж певного наукового періоду в науковому співтоваристві^*129.

*129: {Філософський словник. — С. 475.}

В "Соціологічному енциклопедичному словнику" парадигма науки трактується як короткий опис основних понять, припущень, пропозицій, процедур і проблем кожної самостійної галузі знань або теоретичного підходу^*130. На нашу думку, під парадигмою науки загалом слід розуміти систему відліку (теорії, категорії поняття), що розкриває основи світобудови. При цьому нова парадигма науки загалом — це не лише нова система відліку у вигляді теорій, категорій, понять, а й зміна шляху пізнання, який повинен бути узгоджений з системою відліку нової наукової парадигми. Тобто, йдеться про побудову нового графу пізнання.

*130: {Соціологія: Короткий енциклопедичний словник. — С. 232.}

На думку вчених, нова парадигма науки XXI ст. вимагає, очевидно, переходу з характерного для "теорії відображення" двоелементного графу "реальність — наука" (згідно з концепцією Арістотеля — Ньютона — Ейнштейна) на п'ятиелементний: "ідея реальності — реальність — пізнання ідей реальності — пізнання реальності — комплексне пізнання" (за концепцією Платона — Августина — Аквіната — Менделя). Різниця між згаданими формами світосприйняття полягає в тому, що за допомогою першого графу можна розглядати примітивно організовану матерію, чи матерію на дуже високому рівні генералізації, а за допомогою другого графу — матерію, яка складається з об'єктів, що мають складну організацію, чи доступніший для пізнання рівень генералізації. Зазначимо, ступінь складності організації таких об'єктів близький до організації живих істот.

Сучасні вчені все більше дотримуються думки, що неможливо уявити, яка складна з погляду організації система і, відповідно, досконала виникла "сама по собі", випадково, без попередньої ідеї ("породжувальної моделі").

Саме при вивченні складних систем наукові дослідники стикалися з численними принциповими труднощами, що затримують процес пізнання довкілля.

Отже, по-перше, складні системи не можуть існувати без попередніх ідей (інформації, яка є ядром самоорганізації систем); по-друге, пізнання їх організації в кожному випадку пов'язане з діяльністю людини, принципами її світобачення.

Саме тому низка сучасних наукових досліджень у різних галузях знань спрямована на пошуки нової парадигми науки.

В історії людства траплялися відкриття, які водночас змінювали систему відліку, висуваючи на порядок денний необхідність впровадження в практику життєдіяльності нову парадигму науки. Здебільшого такі відкриття здійснювалися в конкретній галузі знань, хоча впливали на парадигму науки загалом. Наприклад, астрономічні відкриття Галілео Галілея (1564—1642 pp.) аргументували істинність геліоцентричної системи Коперника. Ці відкриття, а також постулати Галілея про те, що світ безконечний, матерія вічна, а природа єдина, стали наріжними каменями нової системи відліку, тобто нової парадигми науки того часу. Внаслідок цього перебудувалися парадигми конкретних галузей знань.

На зламі тисячоліть людство впритул наблизилося до "невидимого світу", який все більше розкривається перед дослідниками у вигляді інформаційних, соціально-економічних та інших характерних для всіх земних об'єктів полів, у тому числі біополів, віртуальної реальності, особливих станів свідомості та ін. Формується нова система відліку, що, безумовно, завершиться новою парадигмою XXI ст. Зазначимо, що вона викристалізовується у світоглядних напрямах, які розробляють учені різних галузей знань, практично, водночас. Ці світоглядні напрями відображені переважно у створенні нових галузей знань з новими назвами, що претендують на загальні, універсальні основи світорозуміння. Серед них — еніологія (Г. Швебс), екогомологія (С. Злупко), гіперекономіка чи новітня теоретична економіка (Б. Прикін), економічна психологія (С. Долгов) та ін. Мають місце і спроби побудови універсальної парадигми науки (М. Некрасов).

Ось як, наприклад, розкриває зміст науки еніології Г. Швебс: "Еніологія — це міждисциплінарна галузь знань про енергоін-формаційний обмін у Природі та Суспільстві, слабкі екологічні зв'язки і розуміння Світу як неперервної єдності корпукускулярної матерії і полевої субстанції, наприклад, електрона і кулонівського поля, людини і и біополя, натовпу і властивого їй інформаційного поля. Наукова основа еніології ґрунтується на сучасних досягненнях квантової електродинаміки, теорії фізичного вакууму і низки інших фізичних напрямів, а також принципово нового розуміння свідомості та вияву життя, у тому числі в небілковій формі. Отже, об'єктом дослідження еніології є енергоінформаційна й інформаційно-інтелектуальна субстанція (тонка матерія), а предметом — взаємозв'язок і взаємозумовленість щільної і тонкої матерії"^*131. Тобто, йдеться про тонкий (невидимий) і щільний (видимий) світ, розгляд якого в єдності вимагає нових підходів до його вивчення.

*131: {Швебс Г. И. Прорыв в прошлое: Научно-эзотерическое миропонимание. — Одесса: Маяк, 1998. — С. 146.}

С. Злупко висуває питання про формування науки екогомології, де закладена ідея органічності розвитку людини та навколишнього середовища. На його думку, "особливість екогомології, її сутності та широкого спектра ознак є те, що вона трактує єдність людини і природного довкілля з позицій органічності розвитку, який охоплює не тільки тіло, але й душу і дух людини.

Всіма цими складниками людина перебуває в природі, знаходячись з нею у фізично окреслених і невидимих духовних зв'язках"^*132. Таке визначення сформульоване в дещо іншій формі від попереднього, але має, по суті, той самий зміст: йдеться про визнання єдності "тонкого" і "щільного" світу.

*132: {Злупко С. М. Екогомологічна компонента регіонального управління і місцевого самоврядування // Соціально-економічні дослідження в перехідний період. Регіональне управління і місцеве самоврядування. Основи формування регіональної соціально-економічної політики (Щорічник наукових праць) / НАН України. Ін-т регіональних досліджень. Редкол.: Відп. ред. академік НАН України М. Долішній. — Львів 2000. — Вип. 14. — С. 36.}

Власне бачення нової парадигми науки закладено Б. Прикіним у праці "Новітня теоретична економіка. Гіперекономіка (концепція філософії і природознавства в економіці)"^*133. Вчений констатує, що людина, беручи участь у комбінованому й альтернативному обміні частинок речовини та енергії в екосистемі як її елемент, перебільшує свій внесок у результати і применшує затрати, пов'язані з використанням природних ресурсів. Внаслідок цього формується негативний ефект, що скорочує тривалість існування людства на Землі. Отже, людина перекладає в такий спосіб відповідальність на суміжні природні системи і знижує тим самим попит природи на саму себе. Таке бачення Б. Прикіним взаємозв'язків людини в екосистемі з елементами останньої і створює підґрунтя побудови основ гіперекономіки. Адже, на його думку, гіперекономіка — це наука про ефективні функціонально-економічні дії людства з метою забезпечення свого максимального перебування на Землі, створення рівнозважених і нерівнозважених станів співпраці з екосистемою^*134. Ось чому ця наука вимагає формулювання нової концепції — економічної парадигми, яка враховуватиме особливості функціонування природних відкритих систем і відображатиме спільні дії природи та людини.

*133: {Прыкин Б. В. Новейшая теоретическая экономика. Гиперэкономика (концепции философии и естествознания в экономике). — М.: Банки и биржи; Издат. объединение "ЮНИТИ", 1998.}

*134: {Прыкин Б. В. Новейшая теоретическая экономика. Гиперэкономика (концепции философии и естествознания в экономике). – С.6. }

С. Долгов у статті "Економічна психологія і економічна інформація" акцентує на інформаційних і психологічних факторах, творчих здібностях, здатностях особистостей реалізувати їх у процесі діяльності як на визначальних в економічній діяльності людини. Саме ці складові повинні мати ключові позиції у новій парадигмі економічної науки^*135. Вчений наголошує на унікальній ролі в новій парадигмі інформаційного поля (чи інформаційного блоку), вважаючи, що воно становить невід'ємну частину сучасної економіки.

*135: {Долгое С. Экономическая психология и экономическая информация // Рос. экон. журн. — 1999. — № 1. — С. 97.}

С. Долгов виділяє п'ять таких "полів", блоків, або рівнів у національній економіці, які впливають, діючи одне на інше в певній послідовності: інформація, інформаційне поле; психологічне поле "очікувань" (прогнозів); фінанси, поле грошових, фінансових ресурсів; матеріальні ресурси (праця, уречевлений капітал, земля); реальний сектор економіки (виробництво товарів, послуг, об'єктів інтелектуальної власності). На його думку, взаємодія цих блоків визначається імпульсами, які передаються від одного з них до іншого.

Стосовно проблематики, що розглядається, варто зупинитись також на сформульованій М. Некрасовим у праці "Ансамбль універсальних світів" новій парадигмі світобачення, яка ґрунтується на аналізі психо-енергетики людини та її взаємозв'язків із довкіллям. На його думку, нова парадигма повинна охоплювати:

1. Філософсько-психологічну систему, яка пояснює основні типи взаємодії і взаємозв'язку відчуттів, почуттів, емоцій, думок і прагнень людини.

2. Ця філософсько-психологічна система повинна охоплювати найбільшу кількість відомих філософських, релігійних і езотеричних теорій.

3. Ця система повинна відповідати аналогам краси та гармонії^*136.

*136: {Некрасов М. М. Ансамбль универсальных миров. — М.: ИНСАН, 1992. — С. 6.}

Текст засвідчує, що на сучасному етапі відсутня загальноприйнята система відліку (положення, принципи), яку більшість науковців беззаперечно вважали б новою парадигмою науки. Однак з цього ж тексту випливає, що провідні уми різних галузей знань впритул наблизилися до визначення цієї системи.

Загалом конкретний зміст парадигми кожної галузі науки залежить і від принципових положень пізнання світу (в нашому випадку — послідовності та змісту графів, що характеризують процес пізнання), і від того, для характеристики яких сфер і підсистем науки вона використовується.

В усіх названих галузях знань простежуються подібні риси нової парадигми: гармонія між людиною і довкіллям (природним, техногенним і соціальним), визнання у структурі об'єктів, процесів, явищ, існування щільної і тонкої матерії як таких, що взаємопроникають і взаємодоповнюють одна одну. Саме завдяки цим рисам вивчення суспільних полів, а в їх складі — соціальних, економічних, мотиваційних, які входять у структури всіх земних об'єктів, можливе у межах нової парадигми науки.

Отже, всі згадані спроби побудови нової парадигми тією чи іншою мірою пов'язані з Людиною (котра, до речі, є феноменальним уособленням поєднання тонкого і щільного світу), її положенням і місцем у світобудові, з питаннями діяльності Людини на Землі.

До перших спроб розроблення нової парадигми належать нові, кардинально відмінні від попередніх погляди на діяльність, на працю, сформульовані у вигляді теорії енергетичної економіки наприкінці XIX ст. С. Подолинським у дослідженні "Праця людини та її відношення до розподілу енергії". Учений стверджував: "Загальна кількість енергії, накопиченої на земній поверхні, і яка знаходиться в розпорядженні людини, поступово збільшується. Збільшення це відбувається під впливом праці людини і домашніх тварин..."^*137. С. Подолинський у цій теорії розглядає процеси суспільного розвитку, в основі яких міститься рух потоків речовини та інформації, крізь призму процесів енергетичного обміну, заклавши в такий спосіб витоки нової парадигми науки. Однак загальновідомо, що існує термодинаміка, яка вивчає енергообмін, і дуже важливу складову цієї науки становить концепція про взаємозв'язки між енергією і життям, енергією та рослинним і тваринним світом. Отже, С. Подолинський зробив спробу створити теорію енергетичної економіки, взявши за підґрунтя закони термодинаміки. Проте вченому на той час не вистачало наукових відкриттів як аргументів, що обґрунтовували б його теорію. Ці відкриття були зроблені пізніше, у другій половині XX ст. Вони засвідчують: науку про енергообмін слід застосовувати не лише до щільної матерії, а й до тонкої, беручи до уваги їх взаємопроникнення. На жаль, подібні дослідження були перервані на тривалий час жовтневим революційним переворотом 1917 р. Лише в наші дні вони відновилися повною мірою.

*137: {Подолинський С. Людська праця та її відношення до розподілу енергії // Українська економічна думка: Хрестоматія / Упорядн. С Злупко. — К.: Знання, 1998. — С. І38.}

Якщо детальніше проаналізувати еніологічні погляди Г. Швебса, екогомологічні постулати С. Злупка, гіперекономічні положення Б. Прикіна, економіко-психологічні засади С. Долгова, універсальні тези М. Некрасова, то стає очевидним: усі вони тою чи іншою мірою торкаються питань енергообміну, отже, і термодинаміки.

Закони термодинаміки використовували інші провідні науковці для дослідження і пояснення найрізноманітніших суспільних явищ. Наприклад, І. Юхновський використав ці закони для обґрунтування закономірності розпаду колишнього Радянського Союзу, розглядаючи його як закриту систему, куди не надходила достатня кількість енергії ззовні, тобто від інших країн, через підтримувану з ідеологічних міркувань ізоляцію ("залізну завісу"). Інший приклад: у 2001 р. була опублікована монографія В. Коломийчука "Соціально-економічний розвиток адміністративного району в умовах перехідної економіки (підходи до вивчення, стратегії розвитку)". Автор наголошував на тому, що слід застосовувати (до речі, він успішно це зробив) закони термодинаміки при вивченні такої складної суспільної територіальної системи, як адміністративний район^*138.

*138: {Коломийчук С. В. Соціально-економічні пі розвиток адміністративного району в умовах перехідної економіки (підходи до вивчення, стратегії розвитку). — Тернопіль: Укрмедкнига, 2001. — С. 53—56.}

Отже, очевидно, що нова парадигма повинна ґрунтуватися на законах термодинаміки. Щоб перевірити наші припущення, спробуємо ще раз проаналізувати проблеми праці Людини на Землі, сутність діяльності крізь призму енергообміну.

Насамперед звернемося до поняття енергії. Енергія. — це здатність здійснювати роботу. Коли над тілом здійснюється робота, то воно втрачає чи отримує енергію. Людина також здатна виконувати роботу, тобто діяти. У найширшому розумінні діяльність трактується як спосіб буття людини у світі, здатність її вносити зміни у дійсність. Кожна людина у будь-яку мить свого життя діє. Отже, діяльність — це головна ознака людини. Життя людини — це діяльність. Діяльність можна розглядати як роботу у вигляді сукупності дій (одиничних актів) у часі та просторі.

Діяльність властива і групі людей (соціальній, територіальній або іншій), і етносу, і цивілізації на планеті Земля загалом. Однак тоді у процесі діяльності тих чи інших груп або верств населення з'являються дії — елементи діяльності, характерні лише для цих конкретних груп, верств чи етносів, і відсутні в окремих людей. При цьому окремим людям характерні власні види діяльності, що накладаються одна на одну, переплітаються, взаємовизначаються або взаємовиключаються. Результати діяльності окремих людей, як і результати діяльності груп, верств і етносів, також накладаються одні на одні, дуже часто виявляючись із відставанням у часі. Але різні результати виявляються з різними інтервалами часу, що, зрештою, призводить до суттєвої зміни умов буття людей. З одного боку, інтенсивно розвивається техногенне середовище, забезпечуючи населенню певний рівень комфортності проживання, з іншого — відбувається знищення можливості існування багатьох видів рослин і тварин на великих територіях. Тому й виникло прислів'я: "Людина крокує по Землі, а пустеля йде за нею".

Діяльність — не лише головна ознака людини. Це і її став. Діяльність також становить головну ознаку і стан суспільства, що може мати надзвичайно широкий діапазон — від військової ситуації до щастя і процвітання.

Однак діяльність — це перерозподіл енергії, носіями якої е людина, група людей або частина суспільства, суспільство. Отже, людина, група людей або частина суспільства, суспільство володіють запасами енергії (запасами праці). їх можна визначити як потенційні можливості людської діяльності. В процесі діяльності, тобто в процесі перерозподілу енергії, відбувається її накопичення (формування потенційних можливостей діяльності), трансформація та втрата (у процесі діяльності). Зазначимо, що запаси енергії (запаси праці) формуються і на тонкому (запаси ідей, віртуальні запаси тощо), і на щільному (запаси мускульної енергії, запаси біологічної стійкості організму, запаси здоров'я та ін.) планах.

Розвиток цивілізації засвідчує, що запаси потенційних можливостей діяльності на Землі постійно зростають. Однак за рахунок чого? Звернемося до другого закону термодинаміки, суть якого полягає ось у чому: при всіх енергообмінах або енергетичних перетвореннях, якщо не відбуваються втрати енергії чи подача її ззовні в систему, потенційна енергія на кінцевому етапі буде завжди меншою, ніж на початковому. На Землі величина потенційних можливостей діяльності (тобто енергія) збільшується. Отже, на планету повинна поступати постійно додаткова енергія. І ця енергія надходить у вигляді сонячної енергії. Вперше на це звернув увагу С. Подолинський, а у XX ст. такий висновок підтвердили наукові досліди. На основі наукових результатів талановитий український вчений М. Тимочко стверджував: "Фактично ми є згустком сонячного світла. І, споживаючи "законсервовану" сонячну енергію, ми трансформуємо її у оте — "Я" — власний організм. Коли ж сонячна енергія переходить у нашу тілесну... — це і є точкою переходу однієї енергії в іншу — життєдіяльну"^*139. Насправді, сонячну енергію людина отримує безпосередньо, а також у споживанні поживних речовин, у вигляді рослинної, тваринної їжі, води, повітря, тепла.

*139: {Злупко С.М. Екогомологічна компонента регіонального управління і місцевого самоврядування. – С. 35-47. }

Надзвичайно важливо простежити, як все-таки відбувається перерозподіл енергії, тобто формування потенційних можливостей людської діяльності (накопичення енергії чи запасів праці), їх використання (трансформація та витрачання енергії).

Звернемося до першого закону термодинаміки, який еквівалентний збереженню закону енергії у теплових процесах. Цей закон сформулював Г. Гемгольц у 1847 р. Він звучав так: внутрішня енергія, що є функцією стану системи, поповнюється за рахунок теплової ззовні й витрачається на виконання роботи. Отже, згідно з першим законом термодинаміки, енергія може перетворюватися з однієї форми в іншу, але не може виникати або зникати. Акумулюючись (через складний ланцюг від сонячного проміння, тобто від теплової й іншої енергії, до рослинної і тваринної сировини — продуктів харчування) у носіях трудового потенціалу — людях, сонячна енергія (потенційна енергія) перетворюється на теплову (еманації біологічних тіл у процесі їх життєдіяльності), ментальну (розумова діяльність), астральну (емоційна робота) і трансформується в готові продукти, розсіюється в просторі, залишаючись в кінцевому підсумку на планеті Земля. При цьому мають місце певні втрати енергії. Ефективність перетворення потенційної енергії на корисну, тобто на енергію цивілізаційного поступу, залежить від типу трансформуючої системи — від рівня розвитку продуктивних і деструктивних сил і співвідношення між ними на Землі.

Ми розглядаємо продуктивні сили як поєднання місць прикладання праці та людських ресурсів, внаслідок чого здійснюється діяльність, корисна суспільству, частині суспільства чи людині за умови, що ця діяльність не суперечить суспільним морально-етичним нормам і цінностям. Отже, йдеться про продуктивне використання потенційних можливостей людської діяльності. В такому випадку і праця священика, і робота лікаря, і викладацька діяльність — праця, а самі вони становлять елементи продуктивних сил. Крім цього, у такому випадку йдеться про реальні продуктивні сили. Однак продуктивні сили можуть бути також фіктивними. Фіктивними продуктивними силами виступають роз'єднані їх елементи (наприклад, існують місця прикладання праці та люди, котрі в зв'язку з тими чи іншими обставинами вимушені перебувати в неоплачуваних відпустках, та ін., тобто продуктивні сили не функціонують). Види діяльності, що не відповідають суспільним морально-етичним нормам і цінностям (наркобізнес, сутенерство, система рекету, військова діяльність агресивного характеру й інші види діяльності) слід розглядати, на нашу думку, як деструктивні сили.

За першим законом термодинаміки, при енергообміні та взаємоперетвореннях енергія продуктів процесу й енергія, що виділяється в цих процесах, завжди дорівнюють сумі енергій, якою володіли вихідні компоненти процесів, тобто потенційній енергії. Стає очевидним, що запаси праці, які накопичуються на Землі, перетворюються через дві трансформуючі системи (продуктивні сили та деструктивні сили). При цьому потенційна енергія (запаси праці) дорівнює сумі трансформованих енергій через згадані трансформуючі системи. Це означає: коли енергія, яка трансформується завдяки функціонуванню продуктивних сил, більша від тієї, що перетворюється через деструктивні сили, то на планеті Земля відбувається цивілізаційний поступ. Якщо ж через деструктивні сили перетворюється більше енергії, то має місце цивілізаційна деградація. Такий погляд вимагає в новому ракурсі поглянути на так званий сталий, або збалансований розвиток. Чи це не означає, що під сталим (збалансованим) розвитком тієї чи іншої території слід розуміти рівнозначний розвиток двох трансформуючих систем — продуктивних сил і деструктивних сил? Тобто, при сталому (збалансованому) розвитку продуктивні сили повинні дорівнювати деструктивним, чи ні? Або: яким повинен бути перерозподіл потенційної енергії (запасів праці) при сталому (збалансованому) розвитку? Відповіді на ці запитання вимагають серйозних фундаментальних наукових досліджень у світлі нової парадигми XXI ст.

Не менше подібних питань виникає при розгляді використання запасів праці крізь призму постулату другого закону термодинаміки про безповоротність термодинамічних процесів. Названий постулат передбачає напрям усіх подій, які беруть участь в енергообміні, й такий напрям подій називають "стрілою часу". Це означає, наприклад: якщо із запасів праці виділена метальна енергія у вигляді думок, не зафіксованих технічними пристроями чи за допомогою письма, то назад у запаси праці їй уже не повернутися. Як надалі трансформується ця енергія? В який спосіб вона акумулюється у вигляді суспільного розуму та суспільного інтелекту? Яка роль належить їй у цивілізаційному поступі? Чи це означає, що йдеться про втрати запасів праці з погляду їх використання? Як переконуємося, і тут очевидна необхідність нових наукових досліджень крізь нову парадигму науки, що допускає взаємопроникність тонких і щільних енергій.

Ми вважаємо проблему сутності суспільного розуму і суспільного інтелекту та їх ролі у функціонуванні територіальних суспільних систем фундаментальною в суспільній географії, а підходи до їх вивчення — запорукою подальшого розвитку методологи цієї галу зі знань у межах нової парадигми науки.

При цьому суспільний менталітет успішно вивчається в інших науках за такими підходами:

— сцієнтистським, що полягає у зборі різних даних про структуру та процеси поведінки, зокрема логіко-лінгвістичний і біхевіористський підходи;

— когнітивістськийу в якому акцентується на вивченні інтелектуальних і пізнавально-діяльнісних структур, що визначають тип та інтенсивність психіки;

— соціокультурний — фіксує соціальні й культурні фактори, які формують тип менталітету, що розробляється в концепції соціальних уявлень;

— психоаналітичний — забезпечує вчинення декларованих і скритих змістів менталітету, тобто індивідуального та колективного підсвідомого^*140.

*140: {Козловский В.В. Понятие ментальности в социологической перспективе // Социология и социальная антропология. – СПб.: Алетейя, 1997. – С. 32-33. }

Отже, серед названих підходів відсутній суспільно-географічний підхід, соціально-географічний підхід і регіональний соціально-географічний підхід, у межах яких суспільний менталітет слід розглядати крізь призму сутності етносу, нації та території їх життєдіяльності, тобто в межах конкретних територіальних суспільних систем, беручи до уваги особливості соціального простору та соціального часу в конкретних геопросторово-часових координатах. Саме ці підходи повинні отримати належний розвиток у царині суспільної географії в найближчій перспективі. Лише в їх межах можна зрозуміти механізм поведінки мас — живих тимчасових організмів, які функціонують у конкретних геопросторово-часових координатах і виникають зі спонтанно об'єднаних індивідуальних елементів (людей) за певних умов і які суттєво впливають на життєдіяльність живих суспільних територіальних систем — етносів, націй і цивілізації на планеті Земля. Дуже важливо виявити і дослідити особливості впливу мас на поведінку особистості в умовах життєдіяльності етносу, нації в конкретних геопросторово-часових координатах через призму соціального часу і соціального простору.