Соціологія - Гіденс Ентоні - ФОРМАЛЬНЕ ТА НЕФОРМАЛЬНЕ РОЗЛУЧЕННЯ В ЗАХІДНИХ КРАЇНАХ

Зростання кількості розлучень

Протягом багатьох сторіч на Заході дивилися на шлюб як на щось непорушне. Розлучення дозволялися тільки в дуже обмеженому числі випадків, таких як невиконання взаємних шлюбних обов'язків. Одна чи дві індустріальні країни досі не визнають розлучень. Але сьогодні це лиш поодинокі приклади. Більшість країн швидко рухаються в напрямку полегшення процедури розлучення. Так званої протиставної системи дотримувалися фактично всі індустріальні країни. Щоб дістати дозвіл на розлучення, чоловік або дружина мали висунути звинувачення (наприклад, у жорстокому ставленні, в невиконанні подружніх обов'язків або подружній зраді) проти своєї дружини або чоловіка. Перші закони про розлучення, які не вимагали "довести провину", були запроваджені в деяких країнах у середині 1960-х років. Відтоді багато західних країн пристали до цієї практики, хоча в деталях їхні закони відрізняються. У Британії Акт реформи Закону про розлучення, який не містив у собі пунктів "провини", був прийнятий у 1969 р. і набрав чинності в 1971 р. Принцип "провини" був далі закріплений у новому законопроекті, прийнятому 1996 року.

Таблиця 7.1. Число розлучень на 1000 чоловік населення в країнах Європейської Спільноти (1981 і 1993 рр.)

Джерело: Eurostat, From Social Trends, 1996, p. 57.

У період між 1960-м і 1970-м роками частка розлучень зростала на 9 стабільних відсотків щороку, подвоївшись за це десятиріччя. На 1972 р. вона знову подвоїлася, почасти ставши результатом акта, прийнятого 1969 p., який дав змогу без проблем розлучатися тим подружжям, що вже давно розпалися. З 1980 р. пропорція розлучень до певної міри стабілізувалася, але залишається дуже високою порівняно з будь-яким минулим періодом (Clark and Haldane, 1990; і див. таблицю 7.1).

Розлучення дедалі більше впливають на життя дітей. Згідно з попередніми оцінками, приблизно 40 відсотків дітей, народжених у Сполученому Королівстві в 1980 p., будуть на якомусь етапі свого життя до досягнення зрілості членами однобатьківської родини. Однак 75 відсотків жінок і 83 відсотки чоловіків, які розлучилися, протягом трьох років знову одружуються, тож діти все-таки здебільшого виростають у середовищі родини.

Пропорція розлучень, безперечно, не є прямим показником подружніх негараздів. По-перше, частка розлучених не включає тих, котрі реально розлучилися, але офіційно розрив шлюбних стосунків не оформили. Крім того, люди, які одружилися невдало, можуть і далі залишатися разом — або тому, що вірять у святість шлюбу, або тому, що їх турбує перспектива фінансових та емоційних наслідків розриву, чи тому, що хочуть, аби їхні діти мали дім і "родину".

Чому розлучення стали таким звичайним явищем? Тут задіяно кілька чинників, пов'язаних із ширшими суспільними перемінами.

Якщо не брати до уваги дуже малої частки багатих людей, сьогоднішній шлюб не дуже пов'язується з бажанням зберегти майновий та соціальний статус у процесі їхньої передачі від покоління до покоління. Мірою того як жінки стають матеріально менш залежними, шлюб втрачає свої колишні характеристики необхідного економічного партнерства. Вищий загальний рівень життя означає, що людям стало значно легше створювати собі окрему домівку у випадку подружньої нелюбові, аніж це було раніше. Той факт, що розлучення майже перестало нести на собі тавро ганьби, став почасти наслідком описаних вище процесів, але він же таки, у свою чергу, прискорює їх. Ще одним важливим чинником можна вважати дедалі більшу тенденцію оцінювати шлюб з погляду рівнів особистого задоволення, яке він дає. Зростання пропорції розлучень, як нам здається, не означає глибокого невдоволення шлюбом як таким, а свідчить тільки про посилення рішучості зробити ці стосунки втішними і приємними.