Соціологія - Гіденс Ентоні - В'ЯЗНИЦІ І ПОКАРАННЯ

Зміни в методах покарання

Аж до самого початку дев'ятнадцятого сторіччя ув'язнення рідко використовувалося для покарання злочинів. Більшість малих і великих міст мали свою в'язницю, та була вона, як правило, дуже мала, і там не могли водночас розмістити більш як трьох-чотирьох в'язнів. Такі в'язниці використовували або щоб "охолодити" за ніч п'яничок, або для утримання людей в очікуванні суду. В найбільших містах Європи були й більші тюрми, але утримували там переважно засуджених до страти злочинців. Ці інституції дуже відрізнялися від тих тюрем, які стали будуватися у великих кількостях, починаючи з дев'ятнадцятого сторіччя. Тюремна дисципліна була слабкою або й узагалі не існувала. Бувало так, що засуджених до страти кидали в підземелля, й до самої страти вони нікого, крім свого тюремника, не бачили, але частіше в'язнична атмосфера була навдивовижу вільною й легкою, якщо рівняти до сучасних стандартів.

Джонатон Ейтол, історик злочинності, описав життя в Ньюґейті, одній із давніх лондонських в'язниць. То було гомінке, велелюдне місце, яке вирувало відвідувачами, що приходили сюди о будь-якій годині дня. В 1790 р. один із в'язнів влаштував у тюрмі бал, що, очевидно, траплялося нерідко: "Чай пили о четвертій пополудні під звуки скрипок і флейт, після чого товариство танцювало до восьмої вечора, коли було подано холодну вечерю. Гулянка закінчилася о дев'ятій годині, коли в'язницю зачиняли" (АМоІІ, 1954, р. 66). Найпоширенішими методами покарання за злочини аж до дев'ятнадцятого сторіччя було забиття людей у колодки, батоження, таврування розпеченим залізом або повішення. Ці покарання відбувалися здебільшого в громадських місцях, і дивитися на них приходило багато людей, чи не тисячі. Перед повішенням засудженим надавали слово, щоб вони могли виправдатись або заперечити свою вину. Натовп або підбадьорював бідолаху схвальними вигуками, або кричав і свистів, залежно від того, як оцінював його промову.

Сучасні в'язниці ведуть свій родовід не від колишніх темниць і підземель, а від робітничих будинків. Робітничі будинки з'явилися в більшості європейських країн у сімнадцятому сторіччі, в той період, коли феодалізм доживав свої останні дні; багато селян утратили можливість працювати на землі й стали бурлакувати. В робітничих домах їм давали їсти, але примушували перебувати там більшість часу і тяжко працювати. Проте робітничі доми стали також притулками для людей, про яких ніхто не хотів дбати: недужих, старих, недоумкуватих та душевнохворих.

Протягом вісімнадцятого сторіччя в'язниці, притулки та лікарні поступово стали дедалі більше відрізнятися. Реформатори почали скасовувати традиційні форми покарання, вважаючи, що позбавлення волі є ефективнішим засобом боротьби зі злочинністю. Убивство стали вважати найтяжчим злочином, мірою того як розвивалися права на індивідуальну свободу в рамках ширшої політичної системи: адже вбивство людини — найбільше порушення прав індивіда. А що в'язниці почали вважати закладами, де злочинців можна перевиховати і дисциплінувати, ідея привселюдного покарання стала поступово відмирати.

В'язниці та підвищення морального рівня

Ув'язнення — це спосіб покарати зловмисників і захистити від них громадян. Але основоположний принцип системи в'язниць полягає в тому, що вони розглядаються як заклади, де індивідів "виправляють", щоб вони навчилися пристосовувати свою поведінку до вимог суспільства і стали його корисними членами. Чи справді в'язниці впливають подібним чином на тих, хто потрапляє туди на певний час? Усі факти засвідчують, що цього не відбувається.

В'язнів більше не піддають фізичним тортурам, як то звичайно було раніше, хоча їх досі нерідко б'ють, навіть у жіночих тюрмах (як ми розповімо нижче). Проте в'язні дуже терплять від того, що їм багато чого бракує. їм бракує не тільки свободи, а й належного прибутку, товариства родичів та колишніх друзів, гетеросексуальних взаємин, одягу та інших особистих речей. їм часто доводиться жити у великій тісноті й підкорятися суворим вимогам дисципліни, що регламентують їхній повсякденний побут.

Життя за таких умов радше вбиває клин між ув'язненими в тюрмах та зовнішнім суспільством, аніж пристосовує їхню поведінку до норм цього суспільства. В'язні мусять уживатися з оточенням, яке гранично відрізняється від "зовнішнього світу". Звички та поведінка, які вони засвоюють у в'язниці, часто бувають цілком протилежні тим, що їх вони начебто мають набути. Наприклад, у них може розвинутися недоброзичливість до звичайних громадян, вони можуть звикнути сприймати насильство як нормальний спосіб спілкування, налагодити контакти з запеклими злочинцями, які збережуться й після ув'язнення, на волі, й набути кримінальних навичок, котрих раніше у них було обмаль. Тому не випадає дивуватися, що рівень рецидивізму — повторних правопорушень, скоєних тими, хто вже сидів у в'язниці, — тривожно високий. Понад шістдесят відсотків чоловіків, звільнених після відбуття термінів покарання у Сполученому Королівстві, знову опиняються під арештом протягом чотирьох років після вчинення свого першого злочину. Реальний відсоток повторних правопорушень, либонь, набагато вищий, бо, поза всяким сумнівом, не всі, хто повертається до злочинної діяльності, потрапляють до рук правосуддя.

Хоча в'язниці, як здається, і не досягають особливого успіху у виправленні злочинців, проте цілком можливо, що вони все-таки утримують людей від злочинних правопорушень. Хоч вони й не виправляють тих, хто туди потрапляє, непринадний характер тюремного життя, можливо, все-таки стримує інших. Існує майже нерозв'язна проблема для тих, хто прагне реформувати в'язниці. Погіршення умов перебування в них, мабуть, і справді допомагає стримувати злочинні нахили потенційних правопорушників, але надзвичайно ускладнює проблему тюремного перевиховання. Та чим кращими будуть умови життя у в'язницях, тим поменшуватиметься їхній ефект стримування.