Соціологія - Гіденс Ентоні - Рання імміграція

Рання імміграція

Значна кількість ірландських, валлійських та шотландських імен та прізвищ, які ми зустрічаємо сьогодні в англійському середовищі, є нагадуванням про традиційний потік людей від "кельтських околиць" до урбаністичних центрів Англії. Вже на початку дев'ятнадцятого сторіччя, задовго до напливу іммігрантів із далеких колоній, англійські міста, які бурхливо розвивалися, приваблювали мігрантів із менш розвинених регіонів Британських островів. У 1867 р. "Таймс" нарікала, що "навряд чи на цьому острові знайдеться бодай один чистокровний англієць". Монархія, яку сьогодні називають найбільш "англійською" з усіх англійських інституцій, засвоїла чимало чужоземних елементів. Англія мала монархів французького, шотландського, голландського та німецького походження; сьогоднішня королівська родина має стільки неанглійських предків, що її точніше було б назвати "європейською"!

Від сімнадцятого сторіччя в Лондоні існує впливова й заможна ірландська спільнота. Хоча спочатку ірландські іммігранти виконували здебільшого непрофесійну ручну роботу, з часом вони досягли вищих і краще оплачуваних посад. З усіх країн Західної Європи лише в Ірландії в дев'ятнадцятому сторіччі зменшилося населення. Лондон, Манчестер, Ліверпуль і Глазго поглинули десятки тисяч ірландських іммігрантів, водночас набагато більше їх виїхало до США. Між 1830-м і 1847-м роками лише в Ліверпулі осіли 300 тисяч ірландців. На 1851 рік близько півмільйона ірландців оселилися в Англії та Велсі. Чому їх приїхало так багато? Постійні голодомори в Ірландії змушували людей шукати нового життя деінде, а що Англія близька до Ірландії, то ірландці могли легко добуватися до великих міст Великої Британії і водночас не втрачати зв'язків зі своїм рідним краєм.

Усередині дев'ятнадцятого сторіччя ірландці стали найбільшою групою іммігрантів у Англії, яка, поза межами Лондона, була досить добре захищена від чужоземних "вторгнень". Проте в самій столиці проживало чимало "екзотичних" спільнот. Євреї жили там протягом століть, але за останню сотню років їхнє число значно збільшилося, оскільки утиски, яких вони зазнавали в інших країнах, спонукали їх шукати відносної безпеки в Англії. За підрахунками, на 1800 р. у провінційних містах Англії проживало 6 тисяч євреїв, а в Лондоні 15—20 тисяч. Євреям діставалося і за вбогість, і за багатство. Коли

Чарлз Дікенс створив у "Олівері Твісті" свого Фейджина, він використав усім добре знайомий і поширений карикатурний образ.

В часи Індустріальної революції імміґранти-голландці у Британії допомогли створити мережу банківських та фінансових установ, відомих під назвою "голландські фінанси", що мало життєве значення для економічної трансформації країни. Підприємливі, високо освічені прибульці з Голландії принесли в Англію соціальні та економічні якості, що мали сталу й революційну значущість. Таким чином, люди небританського походження зробили значний внесок у створення нового соціально-економічного клімату в Англії.

Наплив китайських іммігрантів у період англійської індустріальної експансії став для підприємців вельми бажаним джерелом дешевої робочої сили для англійських фабрик. Проте наприкінці дев'ятнадцятого сторіччя профспілкові лідери не раз виступали проти китайської імміграції, вбачаючи в ній загрозу для сталого рівня заробітної плати місцевих робітників.

Чорношкірі почали оселятися у Британії з кінця дев'ятнадцятого сторіччя, коли зросла кількість кораблів, які ходили в Західну Африку та до островів Карибського басейну. В той період до британських університетів було прийнято на навчання невелику групу африканців та вестіндців, проте найбільша група іммігрантів складалася з чорношкірих матросів, які оселялися в британських містах. Саме вони стали засновниками перших сучасних негритянських общин у Британії (найбільше їх було в Кардіфі). Потреба в солдатах під час першої світової війни спонукала командування Британських збройних сил набрати понад 15 тисяч людей з Британських Карибських островів, утворивши таким чином Вест-Індський полк. Коли війна закінчилася, чимало цих вояків осіли в Британії, воліючи задовольнитися тим, що їм могла запропонувати ця країна, аніж повертатися до економічно відсталої Вест-Індії (Fryer, 1984).

Що було далі

Внаслідок нацистських репресій, що розпочалися на початку 1930-х років, ціла Генерація європейського єврейства посунула на захід шукати безпечнішого притулку. За даними одного огляду, між 1933-м і 1939 роками у Британії оселилося близько 60 тисяч євреїв, але реальна цифра, певно, була значно вищою. Від 1933-го по 1939-й роки з Центральної Європи прибуло близько 80 тисяч біженців, а ще 70 тисяч — уже під час війни. У травні 1945 р . перед Європою постала безпрецедентна проблема біженців, адже ними стали мільйони людей. Кількасот тисяч із них оселилися в Британії.

Після другої світової війни на Велику Британію накотилася ще одна хвиля імміґрантів, більшість яких, приваблені перспективою знайти роботу, прибували сюди з країн Співдружності (що раніше входили до Британської імперії. — Ред.). Різні класи британського суспільства по-різному реагували на новий наплив іммігрантів. Люди з урядових кіл, шануючи великий імперський спадок Британії, вважали, що вестіндці, індійці, пакистанці та африканці, будучи британськими підданими, мають цілковите право оселятися на Британських островах. У повоєнній Британії відчувався також брак робочої сили; роботодавці на той час були зацікавлені в залученні імміґрантів на свої підприємства. Проте люди з робітничого прошарку, що жили в бідніших районах (до яких і тяжіли нові іммігранти), відчували, що цей наплив нових робочих рук може негативно відбитися на їхньому повсякденному житті. Тому їхнє ставлення до новоприбульців часто було ворожим. Близько третини іммігрантів, що прибули з країн Співдружності, осіли в деяких кварталах Лондона. Частина їх сконцентрувалася в західних Середніх Графствах Англії, в Бредфорді та інших бідняцьких міських зонах.

Британські уряди, що приходили на зміну один одному, вважали повну інтеграцію нових іммігрантів у британське суспільство за мету водночас бажану і можливу. Рой Дженкінс, міністр у справах поліції, імміграції та мовлення у лейбористському уряді, що був при владі в 1960-х роках, запропонував визначити інтеграцію як "процес, що ставить на меті не цілковиту асиміляцію та вподібнення, а надання рівних можливостей, супроводжуваних культурним розмаїттям, у атмосфері взаємної толерантності". 1966 року лейбористський уряд видав "Акт про расові відносини" (Race Relations Act), за яким було утворено Раду з расових відносин (Race Relations Board), що мала вживати заходів у випадках очевидної дискримінації на расовому ґрунті. 1968 року затверджено набагато змістовніший законопроект проти дискримінації, проте він поєднувався з новими законодавчими актами, які мали регулювати в'їзд до країни, внаслідок чого число нових імміґрантів різко зменшилося. Того ж таки року, під час обговорення в парламенті проблеми расових взаємин, Інок Пауел (представник тіньового консервативного кабінету) виголосив у Бірмінгемі промову, в якій передбачив надзвичайні темпи зростання небілого населення. "Як стародавнім римлянам, мені іноді здається, що я бачу Тібр червовим від крові". Опитування інституту Ґелапа показало, що 75 відсотків населення відверто підтримувало погляди Пауела.

"Акт про расові відносини" 1976 року повністю скасовував расову дискримінацію. Він забороняв дискримінацію при найманні на роботу, поселенні та членстві в організаціях чи клубах. Створена з метою запровадження Акта в життя "Комісія з питань расової рівності" (Commission for Racial Equality) одержала надзвичайно широкі повноваження, і її рішення мали розглядатись як законозобов'язуючі. Але в ті ж таки 1970-і роки виникає расистська партія крайнього правого спрямування — Національний фронт. Утім, слідом за нею утворюються організації, що кидають їй прямий виклик: наприклад, Антинацистська ліга, заснована 1977 року, поставила собі за мету протистояти пропаганді Національного фронту.

Муніципальна рада Великого Лондона створила комітет з питань, пов'язаних із проблемою етнічних меншин (згодом скасований консервативним урядом), який дістав широкі повноваження виправляти ситуацію там, де етнічні меншини були не досить представлені в місцевих органах державного управління. Великий Лондон було названо "антиапартеїдною зоною", а 1984 рік проголосили "антирасистським", організувавши задля цієї мети цілий ряд фестивалів та концертів. Броквелський парк у південному Лондоні перейменували, вшановуючи відомого борця з апартеїдом, на парк Зефанії Мотопенґ. На противагу цій етнічно визначеній політиці, партія торі висунула нове гасло — плакат, на якому був зображений чорношкірий, з таким написом: "Лейбористи називають його чорним, ми ж називаємо його британцем". Та навряд чи етнічні меншини могли б просто ідентифікувати себе з тим етноцентричним визначенням "британця", яке панувало в консервативних колах.

Проте провідний міністр консервативного кабінету Джон Патен у своєму, адресованому мусульманським групам, листі означив сутність британця, наголошуючи на плюралізмі. Патен змалював картину Британії, "де християни, мусульмани, євреї, індуси, сикхи та інші можуть працювати й жити разом, з гордістю зберігаючи власну віру й ідентичність і водночас пов'язавши себе спільними узами британства, за народженням або зі свідомого вибору". Проте із самих цих слів випливає, як нелегко було б на цих засадах створити справді мультикультурне суспільство. "Горде збереження власної віри та ідентичності" навряд чи сумісне з поняттям "бути британцем" у його найочевиднішому розумінні. Наприклад, британська спільнота мусульман зайшла в суперечку з урядом з приводу ісламського закону про богохульство, який британські суди відмовляються визнавати.

На 1990 рік більшість людей вест-індського та південноазіатського походження, які живуть у Британії, народилися здебільшого в цій країні (їхня частка зросла до 55 відсотків). Ця частка і далі зростає й свідчить за те, що такі групи тепер перетворилися на невід'ємну небілу складову британського населення з усіма правами британського громадянства, і їх уже не можна вважати іммігрантами. Такі групи сьогодні складають близько б відсотків населення.

"Акт про британську національність" (British Nationality Act), ухвалений 1981 року, обмежив умови, на яких люди з колишніх або сьогоднішніх залежних територій можуть оселятися в Сполученому Королівстві. Британське громадянство відокремили від громадянства Британських залежних територій. Було утворено категорію "закордонних британських громадян", яку складають переважно люди, що живуть у Гонконгу, Малайзії та Синґапурі; їм не дозволяється оселятись у Сполученому Королівстві, й їхні діти не успадковують їхнього громадянства. Громадяни країн Співдружності, яких раніше реєстрували після п'ятирічного проживання в країні як британських громадян, тепер мають подавати заяву про натуралізацію на тих самих умовах, що й люди з інших регіонів світу. Додано також усілякі обмеження на в'їзд до країни та на право проживання в ній. Законодавчі акти, запроваджені 1988 року, ще збільшили ці обмеження.

Британія зменшила також можливості для в'їзду до країни біженців, які стали жертвами політичних або релігійних переслідувань. 1991 року видано нові закони про право на притулок, що запровадили суворі методи перевірки для людей, які претендують на статус біженця, включаючи зняття відбитків пальців, зменшення доступу до вільних юридичних консультацій і подвоєння штрафу, який накладається на авіакомпанії, що доставляють у країну пасажирів, котрі не мають законної візи. Нові правила були піддані суворій критиці з боку провідників церкви та комісарів Організації Об'єднаних Націй у питаннях біженців; однак вони залишилися чинними.

Впродовж кількох останніх десятиріч британська імміграційна політика не була особливо послідовною. Як вважають, вона має дві головні ознаки. По-перше, цілковите нехтування потреб вільного ринку праці; скажімо, не було зроблено жодної спроби (як, наприклад" у США) полегшити умови в'їзду до країни для людей, що мають високу кваліфікацію або привозять із собою чималий капітал. По-друге, вона була одержима манією "не допустити в країну бодай одного зайвого чорношкірого" (Plummer, 1979, p. 8). Будь-які звинувачення в расизмі британські офіційні органи, звичайно ж, відкидають, проте важко не дійти висновку, що в неявній формі його вплив дуже сильний. Один німецький спостерігач зазначив, що "всі ці фіглярські заходи боротьби з нелегальним в'їздом до країни, які часто відверто порушують міжнародні конвенції про права людини, від заперечення чинності віз до перевірки родичів, зняття відбитків пальців, "тестів на (дівочу) незайманість" , безцеремонного взяття під арешт, і які спрямовані здебільшого проти "кольорових" із країн Нової Співдружності, мають очевидну мету: дати зрозуміти, що чорношкірі тут небажані" (Jopke, 1995, p. 38).