Географія - Гілецький Й. Р. - Закономірності поширення корисних копалин

Сукупність форм рельєфу, що мають спільне походження і закономірно повторюються, називають генетичним типом рельєфу.

До тектонічного піднятого рельєфу можна віднести не тільки гірські хребти Карпат та Криму, але й усі височини (Волинську, Подільську, Придніпровську, Приазовську, Середньоросійську, Донецьку), в основі яких залягають відповідно Волино-Подільська плита, Український кристалічний щит, Воронезький масив та Донецька складчаста споруда. У свою чергу до тектонічного опущеного ендогенного рельєфу належать гірські долини, низовини (Придніпровська, Причорноморська), що розміщені в межах тектонічних западин (Дніпровсько-Донецької та Причорноморської).

Переважно під впливом денудаційних процесів сформувалися комплекси форм рельєфу у Карпатах, Кримських горах, на Донецькій, Волинській та Приазовській височинах.

Осипи, обвали, селеві явища, лавини спостерігаються на території України тільки у гірських районах Криму та Карпат. Зсуви характерні для вододільних поверхонь не тільки гірських областей, але й Волинської, Подільської, Придніпровської, Приазовської та Донецької височин.

Яри і балки найхарактерніші в Україні для Волинської, Подільської та північної і центральної частини Придніпровської височин.

Води морів та озер зумовлюють руйнування берегів, утворення пляжів (узбережжя Чорного та Азовського морів), а також, у багатьох випадках, заболочення прилеглих територій, замулювання самих водойм.

Моренні горби, долини стоку талих вод, зандрові рівнини найхарактерніші для Поліської низовини, а кари та залишки зруйнованих сучасними потоками моренних гряд — для найвищої частини Українських Карпат.

Дюни і гряди еолового походження сформувалися, в основному, на зандрових рівнинах Полісся, а також піщаних заплавах середнього Дніпра, пере-сипах та косах Азовського і Чорного морів.

Карстовий тип рельєфу (лійки, печери, провалля) поширений в окремих районах Подільської височини та Кримських гір.

До форм біогенного походження належать болота, купини, які найпоширеніші на Поліській низовині.

Прикладом антропогенних форм рельєфу є кар'єри, терикони шахт, дамби тощо.

Рівнини б переважаючим типом рельєфу України, охоплюючи близько 70 % її території. На півночі широкою смугою (від 60 до 120 км) простягається Поліська низовина. На більшій її частині абсолютні позначки поверхні не перевищують 200 м. Максимальні висоти пов'язані з Словечансько-Овруцьким кряжем (316 м). В основі Поліської низовини лежать різні тектонічні структури: на заході — Волино-Подільська плита, у центральній частині — Український кристалічний щит, а на сході — Дніпровсько-Донецька западина. Західна частина Полісся складена, в основному, мертелями, крейдою-та пісковиками, які утворюють горбисті підвищення. Більшість території низовини формувалася під впливом материкових зледенінь і тому складена пісками водно-льодовикового та річкового походження.

Придніпровська низовина розміщена між Дніпром на заході, Середньоросійською височиною на сході, пониззям Десни на півночі і гирлом Самари на півдні. Територія, прилегла до Дніпра, має майже ідеально плоску поверхню із середніми висотами 100—150 м. На північний і південний схід низовина поступово підіймається (найвища точка -245 м над рівнем моря) і стає хвилястою з високими вододілами і крутими схилами річкових долин. Придніпровська низовина відповідає Дніпровсько-Донецькій тектонічній западині,

кристалічний фундамент якої лежить на глибині 3—8 тис. метрів. Поверхневі шари утворені на заході переважно піщаними, а на сході лесовими відкладами.

Причорноморська низовина охоплює широку смугу на півдні України вздовж Чорного та Азовського морів, а також рівнинний Крим. В основі низовини залягає Причорноморська западина та Скіфська плита. Абсолютні висоти змінюються тут від 210—240 м на заході до 50—80 м на сході. Окремі ділянки поверхні лежать нижче рівня моря. Поверхня Причорноморської низовини складена осадовими породами морського походження, тому дуже розчленована глибокими (до 100 м) долинами річок та балками.

На заході України простяглася Волино-Подільська височина, яка складається з Подільської та Волинської височин, розділених рівниною Малого Полісся.

Тектонічно височина відповідає Волино-Подільській плиті, яка утворена, в основному, осадовими породами крейдового віку — вапняками, крейдою, пісковиками, неогеновими гіпсами.

Волинська височина підіймається над рівниною Малого Полісся в середньому на ЗО—50 м/ Абсолютні позначки на ній змінюються від 200 до 300 м.

Подільська височина є однією з найвищих частин усієї Східноєвропейської рівнини в межах України. її абсолютні висоти перевищують 300 м, часто досягають 400 м і більше (гора Камула, 471 м — найвища точка височини). Рельєф Поділля дуже розчленований численними річковими долинами, ярами, балками.

Серед височин найбільшою за площею в Україні є Придніпровська височина, яка розміщена між річками Дніпро і Південний Буг. Формування височини пов'язано із виступами Українського, кристалічного щита, що перекриті зверху незначними товщами лесових порід.

Придніпровська височина має слабогорбисту поверхню з середніми висотами 220—240 м. Найвища точка має позначку 321 м. Уздовж правого берега Дніпра підіймається крутим уступом (150— 160 м заввишки) відокремлена смуга — Канівські гори. їх висоти сягають 230 м над рівнем моря. Уздовж річкових долин на Придніпровській височині часто відбуваються зсуви, місцями виходять на поверхню давні кристалічні породи.

В основі Приазовської височини лежить лівобережна частина Українського кристалічного щита, її рельєф хвилястий з окремими підвищеннями, які тут називають могилами. У долинах річок, інколи, відслонюються граніти, а на вершинах залягають леси. Найвища точка Приазовської височини — Могила-Бельмак, яка має висоту 324 м.

До північного краю Приазовської височини прилягає Донецька височина. її найвищу вододільну частину на південному сході називають Донецьким кряжем. Складчасті структури височини сформувалися під час герцинського етапу горотворення. На кряжі розташована найвища точка височини — Могила-Мечетна (367 м над' рівнем моря).

На північному сході території України виділяються відроги Середньоросійськоі височини. В основі її залягає Воронезький масив, в межах якого піднятий кристалічний фундамент платформи, перекритий незначною товщею пухких осадових відкладів (знизу — крейдою, а зверху — лесами).

Українські Карпати є частиною гірської системи, що утворена Західними, Східними і Південними Карпатами. Висоти хребтів коливаються від 700 до 2000 м, середні становлять 1200—1600 м, а найбільша — 2061 м (г. Говерла).

Структурно Українські Карпати відповідають Карпатській складчастій області, яка належить до Альпійсько-гімалайського складчастого поясу. В їхній геологічній будові беруть участь різновікові відклади від докембрійських

до антропогенових, але найпоширенішими є крейдові і палеогенові. Переважно, це пісковики, сланці, мергелі.

Зовнішній край Карпатської складчастої системи відділяє від Західноєвропейської та Східноєвропейської платформ Передкарпатський крайовий прогин, заповнений потужною товщею осадових порід. У рельєфі йому відповідає ускладнена котловинами і долинами річок височина Передкарпаття, що поступово підвищується у напрямку до гір.

Власне Карпати простягаються паралельними хребтами з північного заходу на південний схід. У їхніх межах виділяють п'ять відмінних областей, що пов'язано, перш за все, із складною тектонічною будовою. Над рівниною Передкарпаття крутим уступом підіймаються Зовнішні або Скибові Карпати. Поперечні розломи, успадковані річками, розділяють у Зовнішніх Карпатах масиви Бескидів, Горган, Покутсько-Буковинських Карпат. Найвища точкою є гора Сивуля (1836 м).

Вододільно-Верховинська область охоплює центральну знижену частину Українських Карпат з низькогірним рельєфом (абсолютні висоти— 900—1200 м). Однак окремі масиви (приво-додільні Горгани) піднімаються до 1700 і більше метрів. Найвищою точкою цієї гірської області є гора Братхівська (1788 м).

Полонинсько-Чорногірські Карпати охоплюють внутрішню найбільш підняту частину гір. Плоскі безлісі вершини хребтів тут називають полонинами. Розділені долинами річок, вони утворюють окремі масиви. Найвищі серед них Свидоведь і Чор-ногора, у яких виражені сліди діяльності гірських льодовиків, що лежали тут в епохи зледенінь.

На південь від витоків Білої Тиси і Черемошу розміщена область Рахівських і Чивчинських гір з гострими скелястими гребенями і слідами четвертинного зледеніння.

Паралельно до Полонинсько-Чорногірсьхих Карпат простягається Вигорлат-Гутинський вулканічний хребет, утворений куполами згаслих вулканів.

Закарпатському крайовому прогину відповідає Закарпатська низовина, що знижується в напрямку до Тиси від 133 до 105 м над рівнем моря.

Кримські гори простягаються вздовж південного узбережжя Кримського півострова майже 150-кілометровою дугою, ширина якої близько 50 км. За будовою земної кори вони пов'язані з Кримською тектонічною областю, яка є частиною Альпійсько-Гімалайської складчастої зони.

У рельєфі тут чітко виявлені-три паралельні, витягнуті з південного заходу на північний схід пасма. Зовнішнє (північне) пасмо — найнижче (250—350 м). Воно у північному напрямі поступово переходить у рівнину. Внутрішнє (середнє) пасмо має висоту 400—600 м. Найвищим є Головне (південне) пасмо (1200—1500 м), яке круто, майже вертикально обривається до Чорного моря. У цьому пасмі, на Бабуган-яйлі, розташована найвища точка Кримських гір — вершина Роман-Кош (1545 м).

Характерною рисою Кримських гір, особливо Головного пасма, де поширені вапнякові породи, є наявність різноманітних карстових форм рельєфу.

Закономірності поширення корисних копалин

У межах України давні магматичні і метаморфічні породи виходять на поверхню або залягають на невеликих глибинах Українського кристалічного щита.

Із метаморфізованими архейськими та протерозойськими породами цього масиву пов'язані великі поклади залізних руд (Криворізьке, Кременчуцьке, Білозерське родовища), нікелю (Побузьке родовище), титану (південно-східна частина Придніпровської височини), урану (південна частина Придніпровської височини). Метаморфічне походження мають і значні поклади графіту (Завалівське родовище). Із явищами вулканізму і викидами гарячої води по тріщинах із земних надр пов'язані свинцево-цинкові та ртутні руди Донбасу, свинцево-цинкові — Закарпаття.

Осадові корисні копалини мають значне поширення в межах України. Найбагатші на них Дніпровсько-Донецька, Галицько-Волинська западини та Передкарпатський крайовий прогин, Донецька складчаста область.

Сформовані вони переважно біологічними та хімічними процесами, рідше є наслідком фізичного вивітрювання. Так, нафта і газ утворюються з рештків живих організмів і залягають4 у межах Дніпровсько-Донецької западини та Передкарпатського крайового прогину. Із збагаченої парафіном нафти після її звітрення у верхніх шарах земної кори утворилися поклади озокериту (Борислав). Кам'яне вугілля (Донецький та Львівсько-Волинський басейни) залягає в межах тектонічних западин, а сірка (теж органічного походження) — на стику Передкарпатського прогину та Галицько-Волинської западини (Роздольське та Яворівське родовища). Молодші за віком органічні рештки перетворилися на буре вугілля (Дніпровський басейн) та торф (Поліська низовина).

Хімічним способом, у результаті випадання в осад з розчинів, що рухаються по тріщинах, а також випаровування озер і лиманів утворилися поклади солей: калійної — у Передкарпатському крайовому прогині (Калусько-Голинське і Стебницьке родовища), кам'яної — на Закарпатті (Солотвино) та Дніпропетровсько-Донецьхій западині (Слов'янськ, Артемівськ).

Деякі рудні корисні копалини також мають осадове походження. До таких розсипних родовищ належить Іршанське родовище титанових руд а також золота в Карпатах. Металорудні породи відкладаються і хімічним способом. Випадаючи в осад з розчинів, утворилися манганові руди найбільшого у світі Нікопольського басейну і залізні руди Керченського родовища.