Соціологія - Сірий Є.В. - 3. Перші спроби формування соціологічних знань (кінець Середньовіччя - початок буржуазної епохи) Н. Макіавеллі, Ж. Боден, Г. Гроцій, Т. Дж. Гоббс, Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, Ж. Руссо, Дж. Віко, М. Кондорсе, Й. Гердер, Г. Гегель та ін.

Гуманістичні ідеї аж ніяк не узгоджувалися з реальною практикою тодішнього феодального суспільства, тим більше – буржуазними відносинами, що ідентифікувалися з розвитком егоїстичних інтересів, первинним накопиченням капіталу, власності і т. ін. Потреби молодої буржуазії зумовлювали зміни дослідницько-споглядального вектора, який скеровувався в русло соціальної філософії, державного та приватного права, проблеми походження суспільства та людини, перегляду релігійних доктрин.

Ідеологами нового часу, котрі репрезентували стан і розвиток знань тієї доби, були Нікколо Макіавеллі та Жак Боден.

Видатний італійський мислитель, політичний діяч та письменник Нікколо Макіавеллі (1469-1527) один з перших піддав сумніву та критиці релігійне тлумачення історії та суспільства і редиціював останні через суб'єктивістські елементи. Людську історію породжують людські пристрасті - егоїзм та матеріальний інтерес, які і є спонукальними мотивами людської діяльності. Саме ці риси людської натури виступають "будівельними складовими" суспільних відносин, зокрема політики та держави. В історію політики Макіавеллі увійшов як ідеолог політичної безпринципності та підступності.

У відомій його праці "Князь" було викладено програму створення централізованої держави, викладено принципи державності та політичної діяльності, Італія у той час переживала період формування капіталізму, була політично роздробленою, і питання політики, влади, державності були актуальними. Роботи Макіавеллі мали генераційний, конструктивний характер для формування капіталізму та державності Італії.

Соціальним мислителем цього періоду, який відстоював позиції нерелігійного походження суспільства, був французький політичний діяч, юрист Жак Боден (1530-1596). Відомий тим, що започаткував становлення географічного напряму в соціології. Згідно з його твердженням, розвиток суспільства залежить від впливу природного середовища. Клімат, родючість ґрунту, рельєф тощо зумовлюють особливості людського життя, психологічні та інтелектуальні якості людини. Фізичні умови існування зумовлюють як особливості тілесного, так і духовного складу людей. Він порівнює жителів півночі та півдня: перші - фізично міцніші, жорстокі, марнотратні, здебільшого "ремісницькі" народи; другі - жителі південних широт - фізично слабкі, малорослі, духовні, хитрі і скупуваті натури. Найбільш оптимальними рисами характеризуються жителі помірних широт - так би мовити, "золота середина". Різноманітними факторами Боден пояснює і різне домінування науки, ремесла, права, державності, торгівлі в тих чи інших народів (залежно від широт і кліматичних умов).

Видатним мислителем свого часу був голландський політик та юрист Гуго Гроцій (1583-1645). В руслі "нового знання" (антирелігійної позиції) він висунув ідеї "природного права" і "суспільного договору", які, на думку Гроція, обумовлюють формування держави, суспільних відносин як результат людських інтересів, взаємин, спілкування, а не з ідеалістичних позицій.

З XVH-XVIII ст. соціальне знання почало все більш істотно різнитися від попереднього своєю інтенсивністю, характером, широтою. Виникали нові наукові галузі, використовувалися спеціалізовані методи соціальних досліджень, знання суміжних наук. Суспільні знання "розкріпачилися" від теології і спрямувалися тепер на пошук наукової істини.

Поступальні зміни в науковій сфері були відображенням істотних політичних, економічних, світоглядних змін, пов'язаних із формуванням буржуазно-капіталістичних відносин.

Буржуазію хвилювали "земні" проблеми і турботи, котрі були пов'язані з товарним виробництвом, розвитком відносин, які б мали забезпечувати оптимальність її існування та організації. На відміну від попереднього феодального класу, новий клас - буржуазія - вбачала перспективи в новому горизонті власного розвитку і намагалася якомога глибше осягнути сьогодення, а тому і виникла нагальна потреба в новому за своїм характером знанні про все, і особливо про суспільство.

Далі інтенсивно розвиваються філософії, елементи соціологічного знання, все більший інтерес викликають пошуки психологічних механізмів пізнання, фактор географічного середовища в суспільному розвитку тощо. Цей період названо епохою Просвітництва - на знак поширення нових "об'єктивних" знань про Всесвіт, природу, суспільство. Яскравими представниками тієї епохи були видатні філософи-просвітителі Д. Дідро, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, Ж. Руссо, Ф. Вольтер, Дж. Віко, А. Кондорсе, Й. Гердер та ін.

Гуманісти епохи Відродження істотно розширили межі і характер розуміння людської діяльності, що зумовило в подальшому розвиток уявлення про те, що людина є суб'єктом, творцем власної історії. Соціальне пізнання стає одним з природничих факторів розвитку суспільства. Середньовічну систему цінностей і світосприйняття поступово займає нова соціальна парадигма, пов'язана із натуралістичним розумінням світу природи та людини. В суспільному знанні натуралізм орієнтував дослідників на вивчення впливу соціальних детермінант соціального.

Відомими теоретиками з цих питань були представники англійської філософії та соціології Томас Гоббс і Джон Локк.

Томас Гоббс (1588-1679) був відомий своєю концепцією "природного права" і "суспільного договору". Одним з перших він дає досить об'єктивне окреслення людини як біосоціальну істоту, котра завдяки своїм біологічним особливостям та соціальним характеристикам у процесі взаємодії з іншими формує суспільно-договірну конструкцію, яка надалі завдяки власному поступальному розвитку трансформується на більш складну конструкцію - державу, суспільство.

З метою спільного утримання суспільства, – на користь держави як виразника загального інтересу і суспільного блага, – люди змушені вдаватися до своєрідного "суспільного" договору. В такого роду договірні стосунки, на думку Гоббса, люди вступають між собою, відводячи державі роль зовнішнього гаранта дотримання договору. Ідея, що історія - продукт власне діяльності людини, яка формує себе як історичний суб'єкт - соціальну істоту, – ставала фундаментом соціального світогляду.

Проблему державності розробляв також англійський філософ Джон Локк (1612-1704). Як і Гоббс, він виходив з концепції "природного права" та "суспільного договору", завдяки чому держава створюється людьми свідомо для гарантії їх прав на приватну власність, особисту свободу, права на життя. Між особою, суспільством та державою, таким чином, зав'язуються конструктивні відносини, завдяки чому досягається злагода, соціальний порядок тощо. Дж. Локк - основоположник соціально-політичної доктрини лібералізму, автор концепції конституційної парламентської монархії, яка, зокрема, передбачала поділ влади на законодавчу, виконавчу та "федеральну".

Джон Локк прагнув теоретизувати та систематизувати знання про державу та владу, що вплинуло на подальший розвиток європейської соціальної думки.

Особливе місце займає творчість видатних французьких просвітителів Ш. Монтеск'є та Ж. Ж. Руссо.

Французький мислитель, соціолог Шарль Монтеск'є (1689-1755), як і Жан Боден, був фундатором нового напряму в суспільствознавстві, що у XIX ст. отримав назву географічної школи в соціології. Як і всі просвітники того часу, Монтеск'є виступав проти релігійного редукування історії суспільства (хоча і вважав, що Бог створив світ, але не втручається в закони природи та історії людства), обґрунтовував об'єктивний характер законів розвитку природи та суспільства, взаємозв'язок між природним і соціальним.

Монтеск'є обґрунтував так звані основні закони людини, які, на його думку, обумовлювали (у філософсько-антропологічному контексті) зміст і спрямованість людської діяльності: життя в мирі, добування їжі, потреба в спілкуванні, бажання жити в суспільстві. Тобто Монтеск'є будує логічний ланцюжок, у якому у взаємопов'язаній системі виступають і природа, і суспільство.

Беручи до уваги природні дані та спираючись на дані власного спостереження, вчений намагається довести залежність фізичної, розумової та психологічної природи людей у різних географічних регіонах, насамперед, від клімату, природних умов. Монтеск'є послідовно аналізує вплив клімату на виробничу діяльність людей, політичну організацію суспільства, принципи державного управління, на дух, звичаї народу, натури, розглядає проблеми інституцій (торгівля, гроші тощо). На основі цього постає нова соціологічна теорія про роль клімату, ґрунтів, території, ландшафту не тільки в розвитку суспільства, а й у формуванні духу народу, що, у свою чергу, впливало й на політичну та правову системи держави.

Серед французьких мислителів-просвітителів визначне місце займає Жан-Жак Руссо (1712-1778) - соціолог, теоретик мистецтва, філософ, політичний мислитель. Велику увагу Руссо приділяв політичному праву, аналізу соціальної нерівності. Головною темою його роздумів були правові аспекти людини в контексті суспільного договору. Сутність суспільного договору, на його думку, полягає в тому, що кожна людина свідомо "підпорядковується" загальній волі, загальній суспільній згоді, внаслідок чого утворюється колективне ціле.

Учасники такої "угоди" називалися "народом", а окремі особи - "громадянами" як учасники суверенної влади і підлеглі державним законам. Однак і держава повинна виконувати загальну волю народу. Його вчення певною мірою мало політичний відбиток і, зокрема, було ідеологічною силою, що "підігрівала" Велику французьку революцію.

Новим етапом у розвитку соціального пізнання була поява та розвиток філософії історії, предметною сферою якої виступала історія суспільства та її аналіз. Це стало свого роду з'єднувальною ланкою між філософією та соціологією, оскільки своїм виникненням соціологія зобов'язана була саме філософії історії.

Філософія історії допомагала відтворити історичний процес поєднання аналізу суспільних явищ і процесів, фактів історії та культури з філософськими узагальненнями та інтерпретаціями.

Термін "філософія історії" вперше вжив Вольтер у значенні системи загальних роздумів і досліджень людської історії та культури без чіткого визначення його змісту.

Одним з перших, хто зробив спробу окреслити і реалізувати принципи та завдання філософсько-історичного аналізу всесвітньо-історичного процесу, був відомий італійський філософ та соціолог Джамбаттіста Віко (1668-1744). Як і більшість просвітителів, Віко розглядає історію як продукт діяльності людей (хоча й припускає створення світу Богом), стверджуючи, що вона не містить в собі нічого містичного, а тому історичний процес є об'єктивним.

Історичну необхідність суспільного розвитку він окреслив в трьох обов'язкових циклах (етапах), які проходить той чи інший народ:

- "період богів" (коли релігійні уявлення панували над розумом);

- "героїчний період" (пов'язаний з виникненням і розвитком держави);

- "людський період" (найвищий період у розвитку суспільства, який настає з виникненням демократичних засад, прав і свобод громадян).

Віко розглядає ці етапи як розвиток суспільства по спіралі, ототожнюючи їх з віковими періодами людини: дитинство - юність - зрілість.

Вчений концентрує увагу на тому, що саме людина вносить в історію людське, соціальне.

Самотворення людиною історії є умовою і людського самопізнання. Світ людини - це система зв'язків і взаємовідносин, що поєднують її з іншими людьми, з навколишнім середовищем. Саме завдяки такій взаємодії відбувається розвиток людини і суспільства - від напівтваринного стану до соціального, людського. Крім ідей стадійності та циклічності історичного розвитку, Віко подає багато цікавих спостережень та висновків щодо механізмів функціонування різних сфер суспільного життя, зокрема послідовності зміни форм політичного устрою, боротьби суспільних станів як головної причини таких змін, взаємозалежності економіки, політики, моралі, релігії тощо.

Багато його ідей модернізовано і трансформовано в сучасній соціології, покладено в основу цілого ряду соціологічних шкіл, течій, напрямів.

Значний внесок у розвиток філософії історії зробив французький політичний діяч, соціолог, математик Марі Кондорсе (1745-1794). Вчений здійснив спробу розкрити основні стани соціального прогресу і висловив при цьому безліч цінних ідей, здогадок стосовно ролі праці в розвитку суспільства, значення економічних, політичних та соціокультурних факторів:

I епоха – виникнення мисливства, рибальства, ремесла;

II епоха - виникнення перших народів, розширення спеціалізації діяльності;

III епоха - виникнення писемності, поява пізнавальної можливості суспільства;

IV епоха - поява, розвиток та диференціація наук, культур;

V епоха - прогрес науки, культури, мистецтва, виникнення християнства;

VI епоха - занепад науки та просвіти, торжество теології, феодальної системи;

VII епоха - відродження науки, винайдення книгодрукарства (що розширило можливості як теології, так і просвіти), пороху, компасу та ін.;

VIII епоха - виникнення просвітницьких ідей, революційність наукових відкриттів, погашення авторитету теології;

IX епоха - французька революція, відчуття свободи, прав, незалежності людини, людського розуму;

X епоха - торжество розуму на землі.

Заслуга Кондорсе полягає у його послідовній та систематичній розробці теорії прогресу і в застосуванні принципу розвитку в аналізі історичного процесу, розумінні значення економічних та духовних факторів у житті суспільства.

Просвітництво в Німеччині очолював Йоганн Гердер (1744-1803) - філософ, мислитель, вчений широкого діапазону діяльності. Він розглядав історію суспільства як закономірність розвитку природи. Земля - це частина політичної системи, кузня органічного світу. Рослинний, тваринний світ - це продукт еволюції природи. Людина – само-породження природи, несе в собі елементи як неорганічного, так і рослинного та тваринного світу і є вершиною, вінцем природи. Культура виступає одним із визначальних елементів людської історії і включає в себе мову, ремесла, науку, мистецтво та інші цінності.

Саме прогрес культури - нагромадження знань, виробничого досвіду, традицій і норм, мистецькі надбання та передача їх від покоління до покоління, від народу до народу, – і становить, на його думку, головний зміст культурного поступу людства. Сенс цього поступу він вбачає у подальшій зростаючій гуманізації умов суспільного життя.

Розвиток всесвітньої історії у зв'язку зі станом культури Гердер простежує на прикладі історії народів Далекого та Близького Сходу, Греції, Риму, Європи, слов'ян та ін. Вчений, аналізуючи історію суспільства, його культуру, духовність, вбачав сенс історичного розвитку у напрямі досягнення гуманності, виховання духовності, панування над силами природи.

Гердерівському аналізу історії суспільства притаманна гуманістичність. Домінуючою ознакою спрямованості історичного розвитку є "природний порядок", мир, злагода, безпека існування. Будь-яке порушення такого розвитку природного порядку несе за собою зло, війни, ворожнечу і т. ін. Гуманістична філософія історії Гердера випливає не стільки з аналізу фактів історії, скільки з аналізу її уроків. Його праці з філософії історії виділяються своїми загальнолюдськими історичними цінностями і орієнтаціями, тому його й називають великим гуманістом та мислителем.

Іншим впливовим представником даного напряму в розвитку соціальних знань був видатний філософ Георг Гегель (1770-1831). В історії соціології він відомий як один із фундаторів філософії історії, основні принципи якої викладені в однойменній праці "Філософія історії". Філософія історії Гегеля не містить соціологічного аналізу суспільно-історичних явищ і має характер штучної схеми всесвітньо-історичного процесу. Всесвітня історія, згідно з його твердженням, – це простір духу, який розвивається закономірно. Він розглядає історію як вищу сферу порівняно з природою, де Абсолютний розум (Дух) самопізнає себе. А тому його концепція має філософсько-ідеалістичний характер. Рушійною силою історії, її суб'єктом Гегель вважає не діяльність людини, а процес саморозвитку Духу. Людина - лише засіб. Кожному "історичному народові" притаманний свій "народний дух".

Таким чином, Гегель поєднує Абсолют з "народним духом", а історичні особи перетворюються на героїв - елементів даної сфери, які виражають долю світового духу.

Хоча даний погляд не наблизив до істини в розумінні "соціального організму", що зумовило кризу в розвитку даного напряму соціального пізнання, однак філософія історії все таки чітко поставила проблему закономірності та об'єктивності історичного процесу, зробила спроби поєднати фактологічний (емпіричний) матеріал з його теоретичними узагальненнями. Паралельно з філософією історії відбувається становлення нових галузей і напрямів у розвитку суспільної науки.

Розвиток капіталізму, товарно-грошових відносин, потреби виробництва, торгівлі, державотворення зумовлювали попит на знання політичного та економічного характеру: демографія, прибутки, робоча сила і т. ін.

Потреби у різноманітній соціальній інформації примушували шукати і віднаходити шляхи і засоби її забезпечення, що стимулювало появу нових галузей соціального знання. А тому більшість наукових відкриттів та винаходів почала набувати все більш раціонального прикладного характеру.

Французький математик, фізик, філософ Блез Паскаль (1623– 1662) дійшов висновку про можливість (ймовірність) виграшу в азартній грі, зробивши певні розрахунки. Це, у свою чергу, наштовхнуло деяких математиків на пошуки розрахунків вірогідного прогнозу певної події. Відкриття закону великих чисел Якобом Беркуллі мало велике значення для розвитку не тільки статистики демографії, а й соціології та інших наук. Так було закладено фундамент розвитку статистики, яка почала відігравати велику роль в аналітико-емпіричній галузі розвитку соціології.

Економічна наука в середні віки брала за свої джерела меркантилістичні принципи (економічна політика, яка була пов'язана з концепцією накопичення "спекулятивного" (неадекватного) обміну грошової маси). Однак ці принципи заміщалися дедалі більш "соціальними", домінуючим елементом яких виступали не гроші та їх обіг, а виробництво та робоча сила.

У центрі теоретичних пошуків опинилася і проблема мотивації соціальної поведінки людей. Подальший розвиток знань про суспільство збагачувався політико-економічним поглядом на розвиток суспільства, що бере свій початок від ідей англійського філософа Девіда Юма (1711-1776) та економіста Адама Сміта (1723-1790).

Юм також розглядав людину як істоту, соціальну від природи. Згідно з його концепцією, людина у своїй соціальній сутності у взаєминах з іншими людьми керується принципом справедливості, який, в свою чергу, ґрунтується на усвідомленні суспільного інтересу та взаємної вигоди. Моральний обов'язок діяти справедливо веде до поєднання індивідуального інтересу з громадським. Саме ця взаємозалежність і становить фундаментальну підвалину соціального зв'язку. Юму належить також ідея трудового походження власності ("все добувається працею"), яка згодом послужила вихідною в економічній теорії А. Сміта.

А. Сміт виводив суспільну взаємозалежність людей з поділу між ними праці, з необхідності обміну її результатами. Отже, суспільство розглядається як своєрідний трудовий і міновий союз людей, які виробляють різні види продукції та послуг. Працюючи заради задоволення власних потреб, кожний виконує також і певну суспільно необхідну функцію, а отже, приносить користь іншим, що пояснює поєднання в людині індивідуального та суспільного. Незалежно від конкретних цілей та мотивів продуктивної праці, обмін діяльністю та її продуктами створює, за переконанням А. Сміта, об'єктивний економічний фундамент сумісного співіснування людей.

Одним з перших представників "нової" політичної економії був англійський вчений Уїльям Петті (1623-1687), якого й сьогодні називають батьком політичної економії.

У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо були першими, хто заклав основи теорії трудової вартості, вони розкрили деякі закони капіталістичного виробництва. Ставало очевидним, що наука дедалі підносилася на новий щабель свого розвитку. Все відчутніше виявлялося поєднання емпіричного та теоретичного рівнів знання.

Поряд із суто економічними вивчалися і демографічні процеси. Наука почала досліджувати масові соціальні факти, між якими чітко простежувалася взаємозалежність та взаємозв'язки. На новому етапі розвитку соціального пізнання математика знаходила все більш широке прикладне застосування в сфері соціальних досліджень, які стали основою формування таких нових галузей соціального знання, як демографія та соціальна статистика.

Паралельно з цим з'являється ціла низка емпіричних обстежень, які мали пошуковий і водночас піонерський характер. Так, англійський комерсант і дослідник-емпірик Джон Граунд (1620-1674) зробив спробу вияву закономірності співвідношень померлих та новонароджених з тим, щоб за можливості встановити тенденцію змін чисельності населення.

У. Петті продовжив його пошуки. З його іменем пов'язують виникнення соціальної статистики та демографії. Аналогічні дослідження проводив у Німеччині Г. Авенхаль. Він вперше науково обґрунтував предмет статистики і ввів це поняття у широкий обіг.

Диференціація соціальних знань на окремі спеціалізовані галузі створювала можливості для поглибленого аналізу різноманітних соціальних явищ та процесів. Соціальна статистика та демографія почали розвиватися зростаючими темпами, що зумовило розвиток нових напрямів у галузі емпіричних соціальних досліджень. З точки зору "наукової новизни" та оригінальності заслуговує на увагу праця (і не більше, ніж праця) англійського економіста і священика Томаса Мальтуса (1766-1834) "Досвід закону про народонаселення". Шляхом зіставлення праць різних економістів, порівнюючи дані про зростання народонаселення і збільшення засобів існування, спираючись на відкритий ним "закон спадної родючості землі", Мальтус дійшов висновку, що, оскільки населення зростає в геометричній прогресії, а засоби існування, необхідні для фізичного прожиття людей - в арифметичній, в недалекому майбутньому людство переживатиме кризу абсолютного перенаселення.

Він пов'язував цей процес із обезземеленням селян, їх зубожінням, зростанням безробіття. Надлишок людей на Землі, на його думку, зумовлює закон боротьби за існування: виживає той, хто найсильніший та найпристосованіший. Сама природа нездатна справлятися із подібними процесами перенаселення і супроводжуючими їх факторами, а тому з цим потрібно боротися на державному рівні, шляхом регулювання шлюбів та народжуваності, а масову загибель людей під час війн, епідемій тощо Мальтус вважав цілком позитивним явищем.

Т. Мальтус виділявся в історії науки пристрастями до відкриття законів, однак подана ним аргументація є хибною, бо соціальні, економічні та політичні закони нічого спільного із природними не мають. Основні ідеї Мальтуса поширювалися в демографії та соціальній філософії, були відкориговані та доповнені послідовниками його теорії з різних країн, що мало місце і в подальших поглядах на розвиток суспільства.

Заслуговує на увагу і відомий французький філософ, соціальний мислитель Шарль Алексіс де Токвіль (1805-1859), який жив і працював у США. Спостереження та аналіз специфіки соціального життя у Європі та США дали багатий матеріал для далекосяжних узагальнень щодо особливостей та закономірностей розвитку суспільства. Твори Ш. А. де Токвіля - це свого роду "функціональна анатомія", соціографія раннього буржуазного суспільства. Вчений докладно з'ясовує базові засади американського суспільства, аналізує форми та механізми адміністративної та судової влади, структуру інших інституцій, показує розмаїття сторін суспільного життя, вивчення засад аристократії та демократії. Він ставить у прямий зв'язок розвиток демократичних засад і рівень індустріалізації господарського життя. Концепції Ш. А. де Токвіля можна звести до своєрідного синтезу консервативних та ліберальних ідей, що почали зазнавати суттєвої поляризації та виокремлення в ранній буржуазний період.

Соціально-статистична діяльність розвивалася і в Україні. Після возз'єднання України з Росією, вперше на широкомасштабному рівні Петром І був проведений перепис населення (1710 p.), зумовлений не стільки науково-теоретичними, скільки політичними, військовими, економічними потребами. Повторний перепис проводився у 1718-1719 pp. До середини XIX ст. в Росії таких переписів-ревізій було проведено близько десяти. В Україні вперше було проведено так званий "перепис душ" за часів гетьманства графа Розумовського на межі 1763-1764 pp. Після цього був проведений другий, так званий "Рум'янцевський опис Малорусі" з метою введення оподаткування.

У XVII-XIX ст. у Росії проводяться перші емпіричні дослідження, пов'язані з діяльністю видатних російських просвітителів В. Татищева та М. Ломоносова.

Василь Татищев вперше спробував в Росії дослідити соціальні явища. Він мав намір зібрати значний фактичний матеріал за допомогою спеціально складеної анкети, яка містила у собі до 200 запитань різного змісту та інструкції з роз'ясненням запланованого дослідження. Згодом подібні дослідження проводив Михайло Ломоносов.

Анкета, яку підготував Ломоносов, була більш чіткою і стандартизованою, ніж у його попередника. Вченого дуже цікавили, зокрема, проблеми демографії, народонаселення, проблеми ранніх шлюбів, притулки для виховання покинутих дітей, медичної освіти.

У подальшому спеціалізовані статистичні і демографічні емпіричні дослідження проводили Іван Герман, інженер-статист, вихідець із Австрії, та Карл Герман, – професор статистики та політекономії із Німеччини. Іван Герман вперше розробив проект організації системи постійного статистичного обліку на державному рівні та створення статистики державного господарства. Робота Карла Германа відзначалась більш науковим, теоретичним характером. Він вивчав проблеми самогубства та злочинності у Росії, звертав увагу на закономірності та причини, які призводили до цього (як правило, соціально-економічного характеру).

Крім того, К. Герман був видавцем та редактором спеціального "статистичного журналу".

До початку XIX ст. соціально-філософські теорії суспільства та інші суспільно-галузеві науки розвивалися неоднаково. Різного роду "перекоси" були викликані специфічними суспільно-політичними умовами: перехід до нового суспільного укладу, ломка старих соціальних платформ світогляду, події Великої французької революції.

Соціальні мислителі прагнули в різних формах осмислити результати політичних подій, процесів і оцінити той суспільний лад, який прийшов на зміну старому.

Протягом всієї історії суспільства соціальні знання зазнавали всіляких змін. їх розвиток та збагачення спричинювали потребу їх переосмислення, систематизації й об'єднання в певний логічний ланцюг, конструкцію, що виражали б чітке уявлення про соціальний світ.

Усвідомлення того, що суспільство існує об'єктивно, незалежно від моральних якостей його членів, їх релігійності, свідомості взагалі, а також спроба пояснити механізм відтворення соціальних зв'язків - найцінніші надбання соціальної філософії, які підготували підґрунтя для виникнення соціології.

Контрольні запитання:

1. Становлення та розвиток соціальних знань в епоху раннього середньовіччя.

2. Перші комунітарні принципи теорії соціальної утопії.

3. Основна спрямованість соціального знання в епоху пізнього середньовіччя.

4. Перші просвітителі та ЇХ соціальні концепції.

5. Новий етап у розвитку соціальних знань: становлення філософії історії, суспільствознавства, поява статистичних та демографічних обслідувань.

Додаткова література (до теми 1):

Асмус В. Ф. История античной философии. Учебное пособие . – М., 1996.

Великие мыслители Востока / Под ред. проф. Яна П. Мок-Грила. – М.: Крок- пресс, 1996.

Великие мыслители Запада / Под ред. проф. Яна П. Мок-Грила. – М.: Крок- пресс, 1998.

Гарфиниель А. X. Философия эпохи Возрождения. – М., 1980.

Захарченко М., Погорілий О. Історія соціології (від античності до початку XX ст.). – К., 1993.

История философии. Учебное пособие / Под ред. В. Кириллова. – М., 1998.

История философии: Энциклопедия. – М., 2002.

История философии в кратком изложении / Пер. с чеш. И. Богуза. – М., 1996.

Слиркин А. Г. Философия - М.: "Гардарики", 2001.