Соціологія культури - Юрій М.Ф. - 2.5.Становлення античної особистості

В античній культурі, де як відомо, міфологічні та релігійні початки значно слабшають, а держава має обмежений вплив на людину, вперше складається самостійна поведінка людини і внаслідок цього перша в історії людства особистість. Згадаемо поведінку Сократа на суді. З одного боку, він іде на суді погоджується з рішенням суспільства, що призначило йому смерть. З іншого боку, Сократ воліє залишатися при своїй думці. Він твердо переконаний, що його засудили неправильно, що, "смерть – благо" і "з доброю людиною нічого поганого не може бути ні тут ні там, і що боги його не залишать і після смерті". Сократ як особистість, хоча і не розриває із суспільством, проте йде своїм шляхом. І що істотно, але не тільки Сократ вислуховує думку суду; тобто суспільну думку, але й афінське суспільство вислуховує досить неприємну для нього мову Сократа та навіть, як нам відомо, через якийсь час починає розділяти його переконання. Почасти Сократ вже усвідомлює своє нове становище у світі. Наприклад, він говорить на суді, що Сократ — не проста людина, а також, де людина себе поставила, там і повинна стояти, не дивлячись ні на що інше і навіть на смерть.

У теоретичному ж плані мова йде про формування самостійної поведінки, що неможливо без створення приватних схем (наприклад, уявлень, що Сократ — не проста людина, що він сам ставить себе на певне місце в житті та стоїть там на смерть). Приватні схеми виконували подвійну роль: з одного боку, забезпечували (організовували) самостійну поведінку, з другого боку — давали нове бачення дійсності, що включало в себе два важливих елементи — індивідуальне бачення світу і відчуття себе мікрокосмом (унікальною особистістю, Я).

Ч и випадково, що за формою становлення античної особистості відбувається на сцені суду. Думаю, що ні, так само, як не випадково поширення подібних сюжетів в античному театрі. Утворах Есхіла, Софокла, Еврипіда й інших відомих грецьких драматургів герої потрапляють в ситуації, де вони змушені приймати самостійні рішення і при цьому виявляють свою особистість. Антична особистість складається у спробі вирішити таке протиріччя: людина повинна діяти відповідно до традиції і не може цього зробити, оскільки порушить традицію. У цій драматичній ситуації герой змушений приймати самостійне рішення, також порушуючи традицію. Отож суд і театр виявляються тією єдиною формою, в якій вимушений самостійний учинок героя отримує санкцію з боку суспільства. Одночасно, формою становлення особистості та його свідомості. Не те щоб суспільство виправдовує вчинок героя, воно осмислює цей вчинок, переживає його, змушене погодитися, що в героя не було іншого виходу.

Проаналізувавши "Орестею" Есхіла, ми бачимо, як Зевс ставить Агамемнона в ситуацію чисто трагічної амеханії (тобто неможливості діяти в умовах необхідності діяти). Почувши з вуст Кальханта волю Артеміди, Агемемнон починає міркувати: "Важка доля — не послухатися; важка доля і зарізати власне своє дитя, прикрасу сім'ї, заплямувавши батьківські руки потоками дівочої крові, пролитої на вівтарі. Як же уникнути нещасть?!" Саме це, а не хитросплетіння доль саме по собі цікавить трагічного поета і глядачів: як людина вирішує, тлумачать оракули, і знамення, пускає в хід божественну волю, що з нею при цьому відбувається і як вона "впрягається в ярмо необхідності".

У подібній ситуації амеханії опиняється і сам Орест, змушений убити власну матір. Волі богів і космічні сили доль ніби чекають біля порогу його свідомості, чекають його власного рішення, яке ніякий бог не підкаже йому на вухо і яке пустить у хід усі ці безмірно переважаючі його сили. Рішення убити свою матір "приймається Орестом тому, що тільки так він може вирватися із засліплених сил чи лютістю гніву або панікою страху — у світле поле свідомості. Він чинить так, як потрібно, але, чинячи так, він і не стверджує, що чинить добре, він не впрягається в ярмо необхідності. Він діє з відкритими очима і тверезою свідомістю.

У третій частині трилогії глядач входить у "світ розгляду, осмислення, у світ "логосу"... амеханія "не стільки переборюється, скільки знаходить осмислену форму суду, заснованого навіки, інакше кажучи, суду, що розкривається як віковічне, підґрунтя людського і космічного буття. Відтепер нішо не може бути раз і назавжди таке-то. Усе підсудне, підзвітне, відповідальне".

Нарешті, треба сказати, чому вданому випадку — театр і суд. Герой, що потрапив у ситуацію трагічної амеханії, ніби повертається, повертається до глядача з питанням. Глядач бачить себе під поглядом героя і міняється з ним місцями. Театр і місто взаємооборотні. Театр знаходиться в місті, але все місто (а по суті, поліс, античне суспільство) сходиться в театр, щоб навчитися життя перед глядачем, при свідку, перед обличчям. Цей погляд можливого свідка і судді, погляд, під яким я не просто роблю щось дурне чи гарне, а вперше можу постати як герой, у естетичній довершеності тіла, обличчя, долі, словом, у "хто", і є погляд свідомості, від якого не можна сховатися. Свідомість — свідок і суддя — це глядач. Бути в свідомості — значить бути на очах, на площі, на ганьбі).

Що видно з даної реконструкції? По-перше, що античні поети відтворюють у своїх творах ті ситуації, у які в той час потрапляв багато хто. їх суть у тому, що людина не може більше сподіватися ні на богів, ні на традиції (звичаї) і тому змушена діяти самостійно (можна порівняти неспокій вавилонського городянина в середині першого тисячоліття до нашої ери, коли він розчарувався й у богах, і в захисті, і у всевладді царів). По-друге, у ситуаціях амеханії антична людина змушена спиратися тільки на саму себе, але завдяки міфологічній свідомості ще пояснює свою самостійну поведінку в перетвореній формі, а саме як трагічну дію виставлену на суд богів. До речі, і Сократ на суді говорить, що "досліджував справу за вказівкою бога", що з дитинства "якийсь голос (геній, особистий бог'') відводить його від неправильних рішень", а "схиляти до чого-небудь ніколи не схиляє (тобто у всіх інших випадках Сократ діє самостійно). По-третє саме театр і суд пред'являють для античної людини нові форми самостійної поведінки; у лоні суду і театру відбувається їх осмислення і трансляція.

До сказаного вище можна додати, що необхідною умовою вироблення само слино, поведінки є виявлення, відкриття людиною свого Я, яке невіддільне від формування нею "образу себе", приписування Я певних рис: я таких ось, яких раніше, буду жити, я бачив себе уві сну тощо. По суті, Я людини парадоксальне: це той хто радить, направляє, керує, підтримує, і той, кому адресовані ці поради, управляючі впливи, підтримка. Я і особистість, що інформується на його основі, - це власне такий тип організації та поведінки людини, у якому провідну роль набувають "образи себе" та дії з ними: уподібнення і регулювання природної поведінки з боку "образів себе" - свідома, вольова і цільова; поведінка ототожнення раніше побудованих "образів себе" з тими, котрі діють у даний час-спогад про минуле життя; підтримка "образів себе", реалізація і самоактуалізація тощо. Сама людина звичайно не усвідомлює штучно-семіотичний план своєї поведінки, для неї всі ці дії з "образом себе" переживаються як природні, природні стани як події, які вона має перетерпіти

Ще одна необхідна умова самостійної поведінки – формування "психічних реальностей". Дійсно, вироблення самостійної поведінки передбачає планування і передбачення майбутніх дій і переживань, зміну одних способів діяльності і форм поведінки на інші, причому людина сама повинна це зробити. Спочатку людині здається, що подібні плани і передбачення, зміни і переключення свідомості та поведінки підказуються і йдуть зі сторони, від богів, генія, інших значимих людей. Але в міру того, як людина навчається сама будувати ці плани, передбачати майбутні події та їх логіку, змінювати у певних ситуаціях свої дії і поведінку, подібні плани, передбачення і переключення стають необхідними умовами самостійної поведінки, розглядаються й усвідомлюються людиною саме як різні умови, у яких вона діє, живе, тобто ці плани майбутньої діяльності, знання її логіки, передбачення подій, способи переключення й інші утворення перетворюються в психічні реальності.

Хоча самостійна поведінка — це культурний тип поведінки людини, одночасно це поведінка, що направляється "індивідуальним семіозисом" (приватними схемами), і у той же час це поведінка, погоджена в рамках культури (для цього використовуються ще один тип схем — "погоджуючий"). Формування особистості передбачає не тільки соціальні практики, спрямовані на людину, й практику самостійної поведінки, тобто практики (управління й інше), де людина включає себе у власну діяльність, направляє її на себе. Безумовно, особистість може входити в суперечність з культурою, оскільки індивідуальний семіозис може бути не погоджений частково або цілком з базисними культурними сценаріями. Граничний варіант розвитку маргінальної особистості дають деякі напрями езотеризму. Тут особистість створює такий індивідуальний сценарій, у якому цілком заперечується культура.

Яким же чином, античні особистості взаємодіють одна з одною, якщо врахувати, що кожна з них бачить усе по-своєму? Наприклад, середній громадянин афінського суспільства думає, що жити треба заради слави і багатства, а Сократ на суді переконує своїх громадян, що жити потрібно заради істини і чесноти. Цей середній афінянин більше всього боїться смерті, а Сократ доводить, що смерть є благо. Ми бачимо, що основний інструмент Сократа — міркування, з його допомогою Сократ приводить у рух уявлення своїх опонентів і слухачів, змушуючи змінювати їх бачення і розуміння того, що відбувається, світу і себе. Проаналізуємо під цим кутом зору матеріал формування античного мислення.

До античної культури ми не зустрічаємо ніяких міркувань, та, власне, вони і не були потрібні, оскільки всі представники культури бачили однаково, мали ті самі уявлення, задані колективними схемами (ті ж, хто або починали бачити, відхиляючись від загальної норми, піддавалися негайному остракізму). Міркування знадобилися і були винайдені тільки тоді, коли формується антична особистість і соціальні суб'єкти. Структура їх містить таку важливу ланку, як схему типу "А є В" ("все є вода", "люди — смертні", "боги — безсмертні" , "кров є рідина" тощо), дозволяючи переходити від одних уявлень до інших (від А до В, від В до С, від С до Д тощо).

Власні міркування з'являються тоді, коли людина, по-перше, навчається будувати нові схеми типу "А є В" на основі інших схем типу "А є В" із загальними членами, пропускаючи ці загальні члени (наприклад, на основі схеми "А є В" і "В є С" створювати схему А є С), по-друге, пояснює ці схеми як знання про світ, тобто про те, що існує. Саме міркування дозволяло призводити до руху уявлення іншої особистості (соціального суб'єкта), направляючи їх убік того, хто міркує. Так Сократ спочатку схиляє своїх слухачів прийняти потрібні йому знання типу "А є В" (наприклад, те, що смерть є або солодкий сон, або спілкування з блаженними мудрецями), а потім за допомогою міркування приводить слухачів до уявлень про смерть як благо. Інакше кажучи, міркування — це інструмент і спосіб узгодження поведінки індивідів за умови, що вони стали особистостями та соціальними суб'єктами і тому бачать, розуміють усе по-своєму.

Далі, однак, виникли проблеми: міркувати можна було по-різному, до того ж кожен тяг ковдру на себе, тобто намагався зрушити уявлення інших членів суспільства в напрямку власного бачення. У результаті, з одного боку, парадокси, з іншого боку, замість погодженого бачення і поведінки — безліч різних уявлень про дійсність.

Аналіз показує, що ускладнення, яке виникло і загрожувало паралізувати всю суспільну життєдіяльність грецького поліса, удалося перебороти, погодившись о рядом ідей, висловлених Платоном і Аристотелем. Ці філософи запропонували, по-перше, підкорити міркування законам (правилам), які б зробили неможливими протиріччя й інші труднощі думки (наприклад, міркування по колу перенесення знань з одних галузей в інші тощо), по-друге, установити за допомогою цих же правил контроль за процедурою побудови думки.

Додатково вирішувалися ще два завдання: правила мислення повинні були сприяти отриманню в міркуваннях тільки таких знань, які можна було б погодити зі звичайним знанням (тобто вводився критерій опосередкованої перевірки) і крім того, правила повинні були бути зрозумілими та прийнятими для інших членів античного суспільства. Інакше кажучи, хоча Платон і Арістотель писав : "Погань багатовладдя, один нехай володар буде") проте вони одночасно захищали свою волю античної особистості. Конкретно, остання вимога приводила до формування процедур роз'яснення своїх поглядів і обґрунтування запропонованих побудов

Уже застосування до реальних предметів простих арифметичних правил вимагає спеціального уявлення матеріалу (для цього, підрахувавши предмети необхідно отримати числа; у свою чергу, щоб підрахувати предмети необхідно хоча б у думці їх згрупувати, потім по черзі виділяти окремі предмети, установлюючи їх відповідність певним числам). Тим більше, це було необхідно зробити (тобто особливим чином представити предметний матеріал) для застосування побудованих Арістотелем правил мислення. Ці правила, як відомо, в основному були сформульовані в "Аналітиках". Наприклад, застосування правила здійсненого силогізму до конкретного предмета, скажімо, Мократа ("Сократ людина, люди смертні, отже, Сократ - смертний") припускає можливість розглянути Сократа і людей, як таких, що знаходяться у певних відносинах (Сократ є елементом роду людей, належить їм, але не навпаки).

Схематизуючи подібні відносини, що забезпечують застосування даних правил, Аристотель у "Метафізиці" та інших своїх працях вводить категорії: "рід", "вид", "початок", "причина", "матерія", "форма", "зміна", "здатність" тощо. З їх допомогою предметний матеріал уявлявся таким чином, що стосовно нього, точніше об'єктів, заданих на основі категорій, можна було вже міркувати за правилами. Схеми й описи, створені за допомогою категорій і одночасно фіксуючі основні властивості предмета,що розглядається, причому такі використання, яких у міркуванні не призводило до протиріч, отримали назву понять. Наприклад, у роботі "Про душу" Аристотель, аналізуючи існуючі в його час міркування про душу людини та її стани, за допомогою категорій створює ряд понять — власне душі, відчуття, сприйняття, мислення (остання, наприклад, визначалася як "форма форм" і здатність до логічних умовиводів).

Створення правил мислення, категорій і понять, що дозволяють міркувати без протиріч та інших утруднень, отримувати знання, які можна було погоджувати зі звичайними знаннями, забезпечуючи тим самим соціальний контроль, а також розуміти і приймати всі запропоновані побудови (правила, категорії і поняття), завершує тривалу роботу зі створення мислення. З одного боку, звичайно, мислить особистість, виражаючи себе у формі та за допомогою міркувань (роздумів). З іншого боку, мислення, безумовно, є суспільним феноменом, оскільки грунтується на законах соціальної комунікації і містить у собі стабільну систему правил, категорій і понять.

Спробуємо тепер підсумувати уявлення про античну особистість, її становлення було обумовлено переходом до самостійної поведінки, що було б неможливим без винаходу приватних схем і формування нових уявлень про своє Я як джерела самоврядування ("Ось воно як буває воістину, о чоловіки афіняни: де хто поставив себе, думаючи, що для нього це найкраще місце, ...там і повинен переносити небезпеку, не беручи до розрахунку нічого, крім ганьби: ні смерті, ні ще чого-небудь"). Одночасно формується опозиція, внутрішнє і зовнішнє, Я і світ, Я та інші. Антична особистість конституює себе, вирішуючи проблему ставлення до існуючої традиції, інакше вона не могла б існувати в культурі. Самостійна поведінка в даному випадку будується як компроміс між необхідністю наслідувати традиції (міфам і звичаям) і подоланням цієї традиції. Якщо на зорі античної культури Сократ вирішує цей-компроміс фактично на користь особистості, пропонуючи афінському суспільству наслідувати його, то на кінці злету культури Апулей схиляється до взаємних поступок і співробітництва. Обвинувачений у подібних гріхах (йому інкримінували незвичайне життя, обман і заняття магією), Апулей з успіхом захищається, причому головний його аргумент такий: я, філософ і мандрівник, а, отже, можу і жити не так, як усі (чистити зуби, дивитись в дзеркало тощо) і займатися наукою (магією); і що важливо, суд з ним погоджується. До того ж Апулей не лізе на рожен як Сократ. Попри все те Апулей — особистість, наприклад, він говорить так: "Не на те треба дивитися, де людина народилася, а які її риси, не в якій землі, а за якими принципами вирішила вона прожити своє життя". Основними формами соціалізації для античної особистості, що формується, виступали спочатку суд і театр, а потім до них приєднується філософія. Починаючи з Платона, проблематика осмислення особистості усе більше цікавить філософів, їх, мабуть, не влаштовували синкретичні переживання в театрі, де раціональні моделі самостійної поведінки неможливо було відокремити від емоцій та інших переживань. Основним інструментом спілкування різних особистостей між собою, а також з античним суспільством стають спочатку ненормовані міркування, що будуються за правилами логіки а потім мислення (тобто міркування, що будуються за правий, логіки з використанням категорій і понять). Міркування дозволяли приводити в рух уявлення особистості, направляючи їх у потрібному для мислячої особистості напрямку.