Соціологія культури - Юрій М.Ф. - 9.4.3. Соціальність прийдешньої епохи

1 нарешті, остання з відзначених Шюцем характеристик повсякденності - особлива форма соціальності, яка у "капіталістичній" повсякденності полягає в інтерсуб'єктивному розумінні, умовою якого служить типізація і катетеризація індивідуумів, речей і явиш. Від соціальності когнітивної епохи модерну відрізняється "соціальність" традиційного часу, для якої характерне було сприйняття речей, людей і подій у їх індивідуальній особливості й унікальності.

Людське суспільство традиційної епохи — це співжиття індивідуумів, кожний з яких, хоча і виявляв у собі риси, що об'єднують його з деякими іншими людьми, проте виступав у соціальному середовищі як рівна тільки самій собі і непорівнянна з іншими особистість. Зіммель неодноразово вказував на парадоксальний факт: тим загальним, що поєднує багатьох людей у категорію "аристократія", є унікальність кожного з них. У будь-якій соціальній взаємодії індивідуум інтерпретується його партнерами як представник типу, і сама взаємодія розгортається як взаємодія не особистостей у всьому багатстві їхніх характеристик, а типових індивідуумів. Цей процес типологічних інтерпретацій і переінтерпретацій, що знаходить своє вираження в конкретності поведінки, власне, і є процесом постійного відтворення соціальних структур й інститутів, вивченню якого присвячує себе когнітивна соціологія знання.

Соціальність епохи модерну— це співжиття і взаємодія структур і типів. І зовсім не випадково наука соціологія, яка усвідомлює себе як дослідження структури суспільства, виникла одночасно зі становленням когнітивного стилю епохи модерну. Більше того, вона стала справжнім дзеркалом модерну, одночасно формою і продуктом самоусвідомлення епохи, а також і метарозповіддю, що служить знаряддям легітимації епохи. Вище говорилося, що наука — улюблене дитям модерну; мабуть, по-справжньому улюбленим і повною мірою кровним дитя епохи, у якій вона безпомилково впізнає саму себе, є не наука взагалі, а соціологія. Тепер про постмодерне. Якщо дотримуватися принципів когнітивного стилю постмодерну, то потрібно буде відмовитися від функціонального розгляду суспільств як продуктів взаємодії структур. Підґрунтям інтеграції великомасштабних співтовариств, якщо нинішні тенденції будуть реалізовуватися і далі, не може бути ні ціннісний консенсус, ні систематичне насильство. І для того, і для іншого в сучасному суспільстві залишається усе менше місця. Для першого - через віртуалізацію ідеології і плюралізацію стилів і способів життя, для іншого - через зниження вітальності сучасної людини, також спричинюваного віртуалізашєю пристрастей. Можна припустити, що майбутнє за відносно невеликими співтовариствами, які будуть самоорганізовуватися і засновуватися на єдності світоглядів. Поділ праці в них поступово буде мінімізуватися. Структура їх організовуватиметься по-різному залежно від типу "метанарративу", що лежить в основі кожного з них: від ідеальної рівності до середньовічної ієрархії, від ліберальної демократії до кривавого тоталітаризму. Але ніхто не буде боротися ш права людини, тому шо кожний стане жити в тому співтоваристві, то він для себе вибрав. Основою їхньої життєдіяльності стануть новітні інформаційні технології, які не вимагають повної загибелі навіть в екстремальних обставинах. Боротьба за виживання, яка, власне, і є кінцевою причиною насильства н суспільстві, у зв'язку з технологічним прогресом зійде нанівець. Насильство віртуалізусться і стане не предметом легітимації, а її засобом, тобто не ідеологія буде знаряддям легітимації влади, а влада — знаряддям легітимації ідеології. Інакше кажучи, застосовувати насильство і приймати на себе насильство люди стануть не з волі обставин і не для реалізації своїх садистських і мазохістських інстинктів, а винятково для підтвердження вірності обраним цінностям. Усе, що відбувається, буде відбуватиметься в реальному часі, тобто історії не буде, а в усьому, шо відбувається, не буде змісту. Соціологія ж залишиться, але не як струкгурно-функіїіональна макросоціологія, а як когнітивна соціологія знання.