Географія туризму - Кузик С.П. - 6.4. Сентиментальний туризм

Це вид подорожі або відпочинку, під час якого людські почуття, емоції, ностальгія є панівними мотивами поїздки. В основі згаданого сентименту покладено бажання відвідати місця, з якими пов'язана історія рідного народу, життя предків або особисте перебування.

Узагалі "сентимент" - стан надмірної чутливості, вияву емоцій, почуттів. Отже, засадами сентиментального туризму є ностальгія за рідним домом, батьківщиною, бажання повернутися на землю, де народилася людина або проживали її батьки чи предки.

У вітчизняній науковій і науково-популярній літературі, а також у виступах державних службовців, котрі опікуються розвитком туризму, широко використовують термін "сентиментальний туризм". Однак його поняття в географії туризму не обґрунтоване.

Відомо, що основними мотивами сучасних подорожей є економічні, політичні, соціальні, культурні, технічні й психологічні. В європейській туризмології термін "сентиментальний туризм" використовують для позначення тих подорожей, головним мотивом яких є "прагнення повернення". Людину, яка перебуває у вирі міського життя, часто супроводжують шум вулиць із переповненим транспортом, блимаючі екрани, ділових комп'ютерів, а також фінансові чи сімейні клопоти. Тому вона прагне повернутися до того стану, коли всього цього ще не було. Такі мотиви класифікують на:

- біологічні, тобто намагання людини повернутися до комфортніших природних умов існування людського організму;

- психологічні, коли повернення асоціюються з давніми підсвідомими образами, намаганням повернутися у місце, де психологічні установки пращурів були інтровертнішими;

- культурно-історичні, пов'язані з прагненням людини повернутися до минулого своєї родини, етносу, спадщини власної нації.

Якщо біологічні мотиви повернення відповідають рекреаційному виду туризму, а психологічне повернення забезпечують розважальні та хобі-тури, культурно-історичні мотиви реалізуються через сентиментальні подорожі, представниками різних поколінь діаспори та нацменшин. Як перші, так і другі прагнуть не втрачати зв'язок з державами, де колись мешкали самі або їхні пращури. Здебільшого сентиментальні відносини пов'язані з вивченням історико-архітектурних пам'яток, давніх поселень, місць поховань і под.

Завдяки історичній пам'яті, сентиментальні подорожі відновлюють національну самосвідомість. Діаспорні тури називають ще "пошук коріння". Деякі дослідники сентиментального туризму ототожнюють його з етнічним. Так, професор В. Кифяк вважає, що етнічний туризм - це поїздка з метою побачень із рідними та близькими й пов'язана з відвідуванням і виїздом у віддалені регіони країни або інші держави²². Безсумнівно в етнотуризмі існують елементи сентименту, але на передньому плані - це побачення з рідними та близькими або відвідування місць їхнього перебування, а сентиментальний туризм охоплює значно ширші горизонти, основу якого становлять людські почуття, емоції, ностальгія.

Сентиментальний туризм неухильно розвивається. Він особливо популярний у прикордонних районах, де в зв'язку з історичними обставинами могли змінюватися державні кордони, отже, й відбувалися переселення народів. Наприклад, Друга світова війна привела до зміни етнокордонів на західних теренах України, що супроводжувалось виселенням українців із Лемківщини, Підляшшя, Надсяння, Холмщини. Так, наприкінці війни і в перший післявоєнний рік з етнічно-українських регіонів, які відійшли до Польщі, було виселено близько 500 тис. українців. їх переселили у південні й західні області УРСР. Натомість сотні тисяч поляків, євреїв - громадян довоєнної Польщі - переселили на територію повоєнної Польщі. Це відбувалося згідно з угодою про обмін населення між УРСР і польським комуністичним режимом. Такі переміщення створили передумови для сентиментальних поїздок, але вже у значно пізніший період²³.

Комуністичні режими Польщі й УРСР практично заборонили відвідування рідних земель уздовж україно-польсько-го прикордоння. Після розпаду СРСР і комуністичного режиму в Польщі ситуація різко змінилася. Місцева влада у прикордонних районах лояльно ставиться до таких поїздок. Із Волині на історичну батьківщину в 1945 р. було переселено близько ЗО тис. чехів, що доцільно вважати ще одним джерелом сентиментальних відвідин західноукраїнських земель.

Помітний слід в історії взаємин українців з іншими народами залишили німці, переселені в 1939 р. зі західноукраїнських земель до Німеччини, а також депортовані німці на схід у 1941 р. з Південної та Лівобережної України.

Депортація кримських татар та інших етнічних меншин у 1944 р. із Криму до Середньої Азії спричинила проблему повернення цих народів на "засиджені" ними землі впродовж багатьох століть.

Варто згадати і про депортацію українського населення західних областей України у віддалені регіони Росії впродовж 1939-1941 та 1944-1952 рр., яка не загоїла рани туги за батьківською землею дотепер.

Приводом для сентиментальних поїздок в Україну є еміграція євреїв у Ізраїль та країни Заходу в 70-80-х роках XX ст., яка відбувалася з етнополітичних та етнокультурних міркувань.

Українців дуже часто саме економічна скрута змушувала переселятися за межі національної території. На чужинецьких землях хоч і відбувалися асиміляційні процеси, але водночас тривав і продовжує тривати достатньо високий рівень збереження ідентичності з батьківською землею. "Тепер у світі, - зауважив професор Ф. Заставний, - живе близько 50 мільйонів українців (за іншими оцінками 70-75 мільйонів), у тому числі в зарубіжжі (в діаспорі) - майже 10 мільйонів, або близько 20 % усіх українців світу. Словом, кожен п'ятий українець світу живе в зарубіжжі. Українська діаспора (діаспора - грецьке слово, що означає "розсіяння") є однією з найчисленніших не лише серед слов'янських народів, а й світу"²⁴. Самі українці, котрі проживають за межами України, називають себе "українцями на поселеннях".

Середовище перебування зарубіжного українства сформувалося під дією різних чинників і в умовах різних держав, бо воно, на думку М. Дністрянського, вирізняється великою неоднорідністю щодо ступеня збереження самобутності та самосвідомості своєї етнонаціональної приналежності²⁶. Найсприятливішими для збереження української етнічності виявилися держави з демократичним устроєм, тобто західні, й, навпаки, в умовах тоталітарної держави, якою була, наприклад, радянська імперія, збереження самобутності значно ускладнювалося. Так чи інакше, залежно від ступеня етнонаціональної самосвідомості активними учасниками сентиментальних поїздок в Україну є групи українців із високим ступенем усвідомлення української ідентичності, ті, що усвідомлюють своє українське походження, хоча уже тісно інтегровані в суспільство країни проживання. Невелику частку сентиментальних поїздок в Україну можуть становити асимільовані групи, котрі дотримуються деяких українських релігійних та побутових традицій, і найменшу - денаціоналізовані групи, котрі ще в певний спосіб можуть зберігати пам'ять про українське походження.

За приблизними оцінками, близько 5 млн наших земляків живе у колишніх республіках СРСР - тепер уже незалежних держав. Ця частина діаспори стала "східною", а українці, що живуть на території інших держав (за підрахунками Ф. Заставного, - близько 4 млн), називають "західною діаспорою"².

Ядром східної української діаспори (65 % їхньої загальної кількості) є українці в Росії. За даними перепису 2002 р. тут проживало близько 2 млн 943 тис. українців. Більшість цього населення - іммігранти з України після Другої світової війни.

Українська діаспора в Казахстані налічує 547 тис. осіб (1999 р.). У країнах Центральної Азії (Узбекистані, Киргизстані, Таджикистані, Туркменистані) проживає понад 338 тис. українців. Деяка частина українців мешкає в Естонії - 35 тис, у Білорусі - 327 тис. і Молдові - понад 100 тис.²⁷

Найвищою національною свідомістю в східній українській діаспорі вирізняються українці Росії, що групуються навколо українських організацій Москви, Санкт-Петербурга, Мурманська, Воркути, Сиктивкара, Нижньовартовська, Норильська, Оренбурга, Тюмені. В інших названих країнах, окрім Естонії, спостерігаються негативні тенденції етноде-мографічного та соціально-культурного розвитку українців. Розширення ділових контактів, а також сентиментальних поїздок на батьківщину предків, тобто в Україну, може посприяти піднесенню етнокультурного рівня зарубіжних українців зі східної діаспори.

Ядром західної української діаспори вважають українців Північної Америки (США та Канади). З-поміж українського населення західної діаспорина на ці країни припадає не менше 60 % українців. У США, враховуючи і нову хвилю іммігрантів, проживає понад 2 млн осіб українського походження. Сучасна генерація українців за рівнем доходів, ступенем освіченості й громадською активністю перебуває на середньому рівні соціально-економічної значимості, що вирізняє їх у західній діаспорі. У Канаді, за даними місцевих досліджень, мешкає понад 961 тис. осіб українського походження, з-поміж яких 420 тис. народилися в українських сім'ях, а понад 541 тис. - у змішаних²⁸. Громадські організації Канади та США підтримують тісні зв'язки з історичною батьківщиною, що сприяє активізації сентиментального туризму.

У Південній Америці найбільша українська діаспора сформована в Бразилії й Аргентині, де проживає відповідно 120 і 100 тис. населення українського походження. Серед інших країн Південної Америки кількатисячними громадянами українського походження вирізняються Венесуела, Парагвай, Уругвай.

Після Другої світової війни сформувалася українська діаспора у найвіддаленішому материку - в Австралії, де налічується близько 35 тис. осіб українського походження.

Серед європейських країн найдавнішу групу українців мають Боснія та Герцеговина, Сербія (автономний край Воє-водіна), Хорватія (область Славонія).

Важливе місце в українській західній діаспорі посідає Німеччина, зокрема південні землі Баварії та Баден-Вюр-тенберга. Найбільшим центром української громади є Мюнхен, де мешкає третина тутешніх українців. Тут розташований провідний центр науково-освітнього життя всієї української діаспори - Український вільний університет.

У Франції налічується близько 40 тис. осіб - нащадків українських емігрантів, що виїхали з України після Першої світової війни.

Живуть українці також в Австрії (близько 5 тис), Бельгії (понад 4 тис), Нідерландах (близько 1 тис осіб). Невелика громада українців поселилася у Швеції (близько 2 тис', осіб). У Великій Британії живе понад 35 тис. українців. Ця громада переважно сформована з учасників українського національно-визвольного руху 40-х років XX ст.

Живуть українці в Італії, Іспанії, Португалії, Чехії, Польщі, поповнюючись новою хвилею трудової еміграції з України.

З явищем діаспори пов'язаний процес формування суспільних груп, яких об'єднує почуття спільного походження та культури, а також мовна спільність й історично сформована назва - "українська етнічна група". Почуття національної приналежності достатньо тривке. Сентиментальний туризм створює реальний шанс зміцнення почуття національної приналежності природної єдності національних спільнот.

Поїздки української діаспори на рідну землю у радянський період (1950-1980 рр.) дуже фільтрувала тодішня влада, Комітет державної безпеки. Тому такі поїздки не були масовими. З початком розвитку демократії, зокрема після утворення незалежності України, колишні емігранти все частіше стали відвідувати місця, з якими було пов'язане їхнє життя або життя предків.

Еміграція політична чи навіть трудова пов'язана з Другою світовою війною, найактивніше могла брати участь у поїздках на рідну землю у 70-80-х роках, але тоталітарний радянський режим не допускав прямих родинних зв'язків на батьківській землі. Нині відбулося природне скорочення перших поколінь - вихідців із України. Тому ці покоління замінені представниками третього, четвертого поколінь, котрі вже втратили прямі родинні зв'язки і їдуть в Україну як на батьківщину предків. Безумовно, ця особливість впливає на розміри сентиментального туризму і чи не найголовніше - на потребу розміщення не у колишній батьківській хаті, а в готелях з якісним обслуговуванням. Тому сучасним менеджерам необхідно брати до уваги не лише попит на якісне розміщення, а й духовно-сентиментальні потреби, що можуть виражатися у вивченні звичаїв, традицій, історії українського народу.

Еміграція українців продовжилася і наприкінці XX ст., і на початку XXI ст. Так звана заробітчанська громада українців, частина яких залишається проживати за кордоном, вплинула і на збільшення кількості української діаспори. Заробітчанська українська громада найчисленніша у світі. Тепер кількість усіх українських заробітчан, які виїхали за роки незалежності України, становить 5 млн осіб²⁹. За інформацією дипломатичних представництв України, в Росії на заробітках перебуває понад 1 млн українців, у Польщі - 350 тис, в Італії - близько 500 тис, в Чехії- 200 тис, Словаччині - 100 тис, Португалії - 300 тис, Іспанії - 100 тис.³⁰, Туреччині й Греції - по 35 тис, США- 25 тис

Наголосимо, що кількість українських заробітчан у світі збільшується, а інтенсивність міграційних відпливів зростає. В еміграційних потоках з України переважають молоді, освічені й енергійні люди, котрі легко "вписуються" у господарську діяльність нового оточення, Сентимент туги за Україною може бути матеріалізованим шляхом повернення на батьківщину і трудовлаштування добрих спеціалістів, бізнесменів, фермерів.

На Україну також впливають світові імміграційні потоки. Особливо зросла їхня кількість після війни в Афганістані й Іраку. За неофіційними даними, на території України перебуває понад 1 млн нелегалів, хоча за даними Держко-мітету в справах національностей і міграції на обліку в органах міграційної служби України перебувало 2967 біженців із 51-ї країни світу, з них 53 % - вихідці з Афганістану³¹. Вони переважно прибувають в Україну через кордони з Росією та Білоруссю. Такі іммігранти здебільшого фільтруються через західні кордони з Центрально-Східними країнами Європи. Тих, кому не вдається потрапити на Захід, відправляють на батьківщину, а дехто залишається проживати в нашій державі. Через підписання Україною договору про реадмісію із ЄС, який набуває чинності з 2010 р., нашу державу може заполонити потік нелегалів, тих, які не потраплять у Європу. За оцінками експертів їх можна очікувати в 2010 р. 200 тис, а загальна кількість - становитиме понад 2 млн осіб³². Саме ця верства іноземців формує і формуватиме релігійні анклави, культурні центри, які теж ставатимуть притягальними центрами сентиментального туризму для східних народів.

У становленні сентиментального туризму нашої держави важлива роль належить малочисельним групам населення: полякам, євреям, вірменам, німцям та іншим народам, котрі формують етнічну мозаїчність міста, регіону, країни. Проживаючи на українських землях, вони залишили самобутні пам'ятки культури - архітектурні споруди, писемні джерела, що зберігаються у державних архівах України, некрополі на окраїнах міст, сіл та ін.

Сутність етнічної мозаїчності професор М. Дністрянський розрахував за формулою, запропонованою Б. Еккелем³³:

т

р,=і-£(Ш)',

де Р_} - індекс етнічної мозаїчності; т - кількість етнонаціональних спільнот у державі (регіоні); Пі - частка ;'-ї етнонаціональної спільноти в населенні держави (регіону).

У результаті виявилося, що індекс етнічної мозаїчності, показник якого коливається від 0 до 1, для України загалом становить 0,42, що значно менше ніж у Словаччині, Молдові чи Румунії і дещо вище, ніж в Угорщині та Польщі, а міського населення - 0,48. Найбільшою мозаїчністю характеризуються східні області: Донецька, Запорізька, Луганська, Харківська, а також Крим, Одеська та Чернівецька області. Галицькі області відчутно поступаються іншими регіонам України за цим показником (щоправда, у XX ст. (рис. 6.1; 6.2) таке співвідношення було значно колоритнішим). Так, індекс етнічної мозаїчності міського населення Львівщина характеризується середнім показником, склавши 0,28. Дещо поступається Івано-Франківщина (0,22), Тернопільщина становить половину від індекса етнічної мозаїчності міського населення Львівської області (всього 0,14).

Етнічна мозаїчність того чи іншого краю формувалася впродовж віків. Так, з XIV ст., після завоювання Галичини, на українських землях поселилися поляки. Близько 400 років вони прагнули утвердитися на українських землях і полонізувати їх. Хоча їм цього не вдалося, однак чимало міст, містечок, окремих районів стали центрами польського сентименту (Львів, Жовква, Борислав, Мостиська, Золочів,

Кам'янець-Подільський, Скалат, Житомир тощо), деякі райони Волині.

З приходом радянської влади (1939 р.) розпочалася хвиля депортацій. За офіційними даними польської статистики лише з українських земель, що перебували у складі Польщі до 1939 p., переселилися близько 788 тис. осіб, а якщо додати ще тих, хто прибув у Польщу не безпосередньо з території західноукраїнських земель, а іншими шляхами, то - понад 810 тис.³⁴ У зв'язку з цим кількість поляків на землях

західної України різко знизилася. Наприклад, якщо перед війною у Львові проживало 40 % поляків, то в 1989 р. (дані перепису населення) - 1,2%.

Останній перепис населення, що відбувся у 2001 р., засвідчує, що кількість етнічних поляків у Львівській області зменшилася до 0,7 %, становлячи 18,9 тис. осіб (табл. 6.1). У Львові їх кількість не перевищує 1 %. Серед районів області найбільше поляків проживає в прикордонних районах з Польщею, а саме: в Мостиському - 7,6 % та в Ста-росамбірському - 1,2%.

Таблиця 6.1. Етно національний склад населення Львівської області за переписом 2001 р.

Закінчення табл. 6.1

Процеси демократизації в нинішній країні посприяли національному відродженню польської етнічної групи в Галичині. У багатьох містах створюють польські культурні товариства, активізує діяльність римо-католицька церква, з'явилися польські школи, газети, надходить допомога з Польщі. Все це сприяє культивуванню спільної культурної спадщини. Кінець XX ст. став піковим для польського сентиментального туризму у Галичині. Поїздки громадян Польщі, котрі народилися на заході України, мешкали тут у довоєнні та перші повоєнні роки, стали масовими. Так, "Тоwarystwo milosnikow Lwowa .." зайнялося організацією сентиментальних поїздок на західноукраїнські землі, відвідуючи найцікавіші, на їх розсуд, пам'ятки польської культури у Львові, Мостиськах, Жовкві, Золочеві, а також Кременці, Хмельницьку, Житомирі, й інших центрах перебування предків. Особливими місцями паломництва є Личаківський цвинтар у Львові, де спочивають видатні особистості польського народу - поетеса М. Конопніцька, Національний герой Польщі Ю. Ордон, письменниця Г. Запольська, історик, письменник К. Шайноха, художник А. Ґротґер. Це також місце польських військових поховань. Визначною історико-архітектурною, культурною та духовною пам'яткою для поляків, які беруть участь у сентиментальних поїздках, є Латинська катедра, пам'ятка готичної архітектури, що збереглася після пожежі 1527 р. Обов'язковий об'єкт екскурсійного показу - центральна площа Львова з пам'ятником польському поету А. Міцкевичу, який відкритий 1904 р.

Історія українських вірмен тісно пов'язана з історією розвитку міських поселень в Україні. Найдавніші переселенці з'явилися на наших землях десь у другій половині XI ст., коли стали жертвою завойовників турків-сельджуків. Перші їх поселення виникли у Криму, відтак - у багатьох містах Галицько-Волинської держави - Львові, Кам'янці на Подділі, Тисмениці, Бережанах. Вірмени були добрими торгівцями східного краму, перекладачами та послами, а також фаховими ювелірами, будівельниками. Серед відомих імен вірменського походження - Г. Піранович (реформатор польської освіти), Т. Баронч (львівський скульптор), Т. Тарасевич (учений, фармацевт), К. Мікулі (музикант), І. Лукасевич (винахідник гасової лампи) та ін.

Найвідомішими пам'ятками вірменської культури, які притягують усіх вірмен світу, є Вірменський собор (1364 р.) - духовний центр, єпархіальний осередок "усіх вірмен Руси та Волохії", що підлягав безпосередньо католикосові в Еч-міадзіні (Вірменія), - релігійній столиці вірмен усього світу, та вулиця Вірменська, яка формувала ядро середньовічного Львова. На цій вулиці проживала найчисленніша колонія вірмен на території України.

Перед Другою світовою війною більшість вірмен покинули нашу батьківщину. Вірмени повертаються в Україну, але як туристи, котрі вивчають архівні документи, пізнаючи архітектурні ансамблі, відвідують храми XIV-XVI ст., могили предків, що добре збереглися на Личаківському цвинтарі. Організатором сентиментальних походів для вірмен є вірменська община у Львові. Вона почала діяти з 1989 р.

Єврейська національна меншина в Історії України та Львова залишила помітний слід. Особливо це почало виявлятися з XVII ст. Тут вони ставали купцями, торгівцями, займалися ремеслом (кушнірством, кравецтвом, сукацтвом, шевством). Пам'ятки архітектури (фрагментарні залишки синагог у Криму з античних часів, рештки синагоги І. Нахмановича у Львові - "Золота Роза" 1582 р., синагоги у Шар-городі (Вінницька область), Сатанові (Хмельницька область), Підгайцях (Тернопільська область), єврейські цвинтарі (око-писка), місця масових розстрілів фашистами у роки Другої світової війни (всього за два роки окупації на території дис-трикту "Галичина" було знищено 550 тис. євреїв³⁴, пам'ятники жертвам єврейського гетто повинні викликати значний інтерес для світового єврейства. Адже культура українських євреїв, їхні пам'ятки повинні ввійти у сентиментальні єврейські маршрути, а їх чимало у Львові, Івано-Франківську, районних містечках Галичини - Городенці, Старому Сам-борі та в інших місцях.

В Україні відомі історичні пам'ятники німецької культури. Перші німецькі поселенці, наприклад, у Галичині з'явилися в XIII ст., зокрема у Львові. їхній вплив у цьому місті був таким значним, що в офіційних документах використовували німецьку мову. Німецька колонізація супроводжувалася запровадженням магдебурзького права. Надання такого права засвідчувало значний економічний розвиток і формування міщанства як верстви.

Перші сільські німецькі поселення почали виникати ще на початку 20-х років ХVIIIст. на Закарпатті (поблизу Мукачевого та Сваляви) у Центральній і Південній Україні - XVIII ст. і в Галичині - кінець XVIII ст. У середині XIX ст. у західній частині України налічувалося близько 400 невеликих німецьких колоній, у тому числі 250 - у Галичині та Буковині. Напередодні Першої світової війни на півдні України було приблизно 1 тис. німецький колоній, де мешкало 350-370 тис. німців (у Криму - 43 тис). Німецькі колоністи у сільських місцевостях створювали зразкові господарства.

За результатом Всеукраїнського перепису населення 2001 р. на території України проживало 33,3 тис німців. Дотепер колишні німецькі колонії вирізняються у міському і навіть сільському розселенні. Це, зокрема, виявилося у планувальній структурі поселень.

Для розширення поїздок в Україну необхідно розробити сентиментально-туристичні маршрути для різних етнічних груп (табл. 6.2). Такі маршрути повинні бути і всеукраїнського, і регіонального, і місцевого значення, щоби задовольнити найрізноманітніші запити туристів (прикладом місцевого сентиментального маршруту може бути автобусно-пішохідний

маршрут Львовом - рис. 6.3). Варто розробити маршрути польського, єврейського, вірменського, російського й, безумовно, українського родинного сентименту. Для їхнього ефективного розвитку необхідно забезпечити рекламно-інформаційну базу за кордоном, створити прийнятну для іноземного туриста туристичну інфраструктуру, забезпечити вільні кордони - наземні та повітряні.

Таблиця 6.2. Формуляр до рис . 6.3 "Сентиментно-комбінований маршрут Львова"

Тип маршруту - автобусно-пішохідний

Продовження табл. 6.2

Продовження табл. 6.2

Закінчення табл. 6.2

Отже, сентиментальний туризм має всі передумови для виокремлення у самостійний вид туризму. Адже його значення пов'язане не лише зі задоволенням сентименту, пов'язаного з ностальгією за батьківщиною, він виконує важливі функції: пізнавальні, естетичні й виховні, які сприятимуть зміцненню дружби між українським народом та представниками національних меншин.