Географія - Олійник Я.Б. - 4.6. Утворення материків та океанів

Материки та океани — найголовніші мегаформи поверхні Землі. Материки від океанів відрізняються рівнем, на якому лежать їхні поверхні над дном океанів. Материки — великі ділянки літосфери, що виступають над рівнем океану (острови — невеликі ділянки літосфери; величина ділянок суші — єдиний критерій, за яким розрізняють материки та острови). Океани—улоговини на поверхні планети, заповнені водою. Але головне, звичайно, у будові материків і дна океанів. Перші за будовою представлені материковим типом літосфери, другі — океанічним.

Питання про утворення материків та океанічних улоговин ще не з'ясоване. Ще невідомо, як утворилися перші материки та океани і якими вони були, як і взагалі невідомо, що являла собою первісна поверхня планети. Всі висновки залежать від знань про те, як утворилась Земля. Поки що існують лише гіпотези.

У свій час цікаву гіпотезу висунув А. Вегенер, за якою гранітні брили материків ніби плавають, "як крижини у воді", на густішій і в'язкій базальтовій масі. У палеозої існував єдиний суцільний гранітний материк, він виступав серед вод океану. У мезозої і кайнозої цей материк розколовся на частини. Північна і Південна Америка відкололись від Європи і Африки і під впливом відцентрової сили відійшли далеко на захід. Між материками утворився Атлантичний океан. Відпливаючи на захід, материки Америки наштовхнулись на твердіші базальтові маси і зазнали їхнього опору, внаслідок чого передні частини їх зім'ялись у складки. Так утворились Кордильєри й Анди.

Африка відкололась від Азії і своєю південною частиною відійшла на південний захід, в результаті чого утворився Індійський океан. Австралія та Антарктида теж відкололись від Азії й Африки, відійшли від них і зайняли теперішні свої місця. Гірська смуга від Атлаських гір і Альп до Гімалаїв утворилася внаслідок руху материків, зумовленого відцентровими силами, у напрямі до екватора. Острівні дуги на сході материків (Алеутські острови, Курильські, Японські, Філіппінські, Великі й Малі Зондські, Антильські, Південні Сандвічеві та ін.)є уламками відповідних материків. Вони відірвались від материків через те, що відставали в русі.

Для обґрунтування своєї гіпотези А. Вегенер навів насамперед такий аргумент, як схожість берегів Європи, Африки і материків Америки. Він писав, що вперше думка про переміщення материків у нього з'явилась під безпосереднім враженням від розглядання карти світу. Крім цього, він наводив такі аргументи, як подібність походження та однаковий вік порід на берегах Африки і Південної Америки та ін.

Ця гіпотеза мала багато прихильників. Проте пізніше вона викликала багато заперечень, бо можливість плавання материків малоймовірна. Якщо базальтова основа, на якій плавають гранітні континенти, м'якша, то вона, а не континенти, повинна зминатись у складки. Якщо ж вона твердіша за гранітні материки, то вони не зможуть зрушитися з місця. Крім того, відцентрова сила не настільки велика, щоб могла зрушити їх з місця. На цій підставі гіпотезу Вегенера було визнано неправдоподібною.

Останнім часом ідея Вегенера відроджується, але вже під назвою неомобілізму (нові уявлення про рух материків). Вона ґрунтується на даних про палеомагнетизм. Спостереження на різних материках показали, що положення магнітних полюсів у минулі епохи не збігається з сучасним. Оскільки декількох магнітних полюсів не могло бути, неомобілісти роблять висновок, що не магнітні полюси, а материки змінили своє положення на планеті. З палеомагнітних даних виходить, що Північна Америка і Європа за останні 300 млн.років розсунулись на 3000 км. Так само дійшли висновку, що Австралія і південна частина Африки теж переміщувались.

Тепер серед учених знову з'явилося багато прихильників гіпотези "плавання материків".

Лишається в силі думка про неможливість плавання гранітних брил на базальтовій основі. У найближчі роки, коли буде здійснено надглибоке буріння і вивчено речовину базальтового шару, можна буде довідатись, чи справді базальт настільки м'який, щоб материки могли "плавати" по ньому.

У XIX ст. була поширена контракти на (від латинського слова "контракціо" — стискую) геотектонічна гіпотеза французького геолога Елі де Бомона. За основу її було взято космогонічну гіпотезу Канта—Лапласа. Контракціоністи виходили з того, що ядро Землі, охолоджуючись, весь час зменшується в об'ємі, а земна кора, щоб прилягти до ядра, стискувалась, періодично завалювалась і збиралася в складки. Так утворились материки, океани і складчасті гори.

Гіпотеза втратила прихильників ще на початку XX ст. через недостатність доказів.

Недавно з'явилася нова контракційна гіпотеза походження материків і океанів. Висунув її канадський професор Дж. Вільсон. На його думку, земна кора утворилася з лави, яку на поверхню виливають вулкани. За підрахунками Дж. Вільсона, з часу утворення перших гірських порід на Землю вилилось не менш як 3∙ 10⁹ куб. км лави. Кількість вилитої лави за об'ємом дорівнює континентальній та океанічній земній корі разом. Це, звичайно, не значить, що сучасні материки скрізь складаються з лави. Поверхня їхня зазнала інтенсивної ерозії. Продукти її зносилися, сортувались, зазнавали метаморфізму, доки материки не набули сучасного складу і вигляду.

Внаслідок дії вулканів, які з надр Землі викидали величезну кількість речовини, на певній глибині мали утворюватись порожнини або дуже розріджені ділянки, а це, в свою чергу, повинно було привести до завалювання і стискування земної кори.

В.В. Білоусов та ряд інших учених вважають, що утворення материків та океанів зумовлено рухами земної кори, які спричинені диференціацією (розшаруванням) мас у Землі. Скупчені гранітні маси відокремлювались і як легші спливали на поверхню планети. Охолоджуючись, вони утворювали виступи різної величини і форми. Одночасно відокремлювались базальтові маси і як важчі опускались, утворюючи зниження або заглибини, різні за величиною і формою. Так з'являлися значні нерівності на поверхні Землі. Одні з них (виступи) — це материки, інші (заглибини) — океани.