Вступ до філософії - Лузан А.О. - 2.6 Розуміння людини філософією Античності

Людина, на думку античних філософів, - частинка Космосу. Вона є наслідуванням Космосу, вона - мікрокосм, що у всіх своїх рисах повторює макрокосм. Розходження між макрокосмом і мікрокосмом носять не якісний, а тільки кількісний характер. Але оскільки людина тільки повторює Космос, то вона в усьому підвладна діям тих сил, що керують Космосом. А такими силами є Логос і доля. Причому доля є навіть вищою від Логосу. Якщо Логос уособлює розумне, закономірне начало Космосу і його "персоніфікованими носіями" є боги, то доля уособлює єдність раціонального й ірраціонального, закономірного і випадкового. Вона вища за Логос, вища за богів, і богині долі Мойри не підвладні навіть Зевсу - царю богів. Звідси випливає важливий висновок у розумінні греками людини, людського життя. Людина у своєму житті цілком підвладна долі, яку змінити не може. Людина є тільки придатком Космосу, а не самодостатньою, оригінальною особистістю. Грецька філософія не знає поняття "особистість" у сучасному розумінні. Грецькому індивідові не властиві психологічні переживання, муки і сумніви. Звичайно, у грецьких міфах йдеться про подвиги героїв, греки славлять своїх царів, філософів і олімпійців, але їхня діяльність сприймається не як особиста заслуга, прояв фізичної й інтелектуальної самобутності, волі і прагнень, а як уособлення долі, прояв дій вищих, космічних за своєю природою сил. А якщо врахувати, що в античній культурі, й у грецький, і в римський періоди, широко поширене піфагорійське вчення про переселення душ, то стає ще більш зрозумілим, що великі діяння є не заслугою людей, а лише проявом приречень долі. Але грек не відчуває з цього приводу психологічного обмеження і пригніченості. Грецькому світовідчуттю не властивий песимістичний погляд на світ і власне життя. Античне світовідчуття, за висловлюванням російського дослідника античної культури А. Ф. Лосева, є "героїчно фаталістичним". На думку грека, як і римлянина, оскільки мені визначена така доля (утім, долю цілком знати ніхто не може, адже вона - єдність необхідності і випадковості), то я повинен утілити "її в життя" У цьому варто бачити прояв більш загального античного принципу, що носить космічний характер, - частка підпорядкована загальному, єдиному. Тільки останнє має справжнє існування і має досконалість.

Але віра античного світу в долю не означає, що філософія Античності не цікавиться смисложиттєвими, етичними проблемами. Хоча життя людини підвладне долі, знати її йому не дано. Тому в людини є вибір у своїх діях. Правда, досократівська філософія мало цікавиться проблемами етики. Але, починаючи із Сократа, у давньогрецькій філософії відбувається поворот до етичних проблем, що виходять на перший план в елліністичний період античної філософії.

Головною метою філософії, на думку Сократа, є пізнання людиною самої себе. Але пізнання самого себе в нього означає пізнання загальних, незмінних принципів блага, чесноти, справедливості. Тільки знаючи, що таке чеснота, що таке добре і прекрасне, людина може бути доброчесною. І тільки дія згідно з чеснотою сприяє блаженству, життєвому щастю. Трьома основними чеснотами Сократ вважав помірність (знання, як приборкувати свої пристрасті), хоробрість (знання, як переборювати небезпеки) і справедливість (знання, як дотримуватися законів божественних і людських). "Він говорив, що є одне тільки благо - знання і тільки одне зло - неуцтво" [7, с. 102].

Етичні проблеми, порушені Сократом, продовжують розвивати філософи сократичних шкіл, насамперед кінічної і кіренської. Засновником кінічної школи був афінянин Антисфен, а одним із найвідоміших її представників -

Діоген Синодський. Сама назва школи утворилася від того, що Антисфен проводив свої бесіди в гімназії Кіносарзі (буквально - "Зіркий пес", від слова "кініки" пізніше утворилося латинське "циніки"). Як і Сократ, кініки вважали, що щастя людини збігається з чеснотою. Але, на відміну від нього, бачили смисл щастя в автаркії - повні моральній автономії особистості, незалежності від суспільства з його нормами, оточуючого світу взагалі. "Мудрець ні в чому і ні в кому не має потреби, тому що все, що належить іншим, належить йому" [7, с. 218]. Жити потрібно відповідно до природи й у єдності з нею. Пошана, багатство, насолода не є благом. Наука, мистецтво, мораль, родина, батьківщина - порожні слова. Людині потрібно тільки те, що їй вкрай необхідно, без чого вона не може обійтися. Ідеалом для кініків є Геракл. Культура і цивілізація не наближають людину до справжнього щастя, а ведуть від нього. При цьому кініки переконані, що чесноти можна навчитися. Діоген говорить про два види вправ: одні - для душі, інші - для тіла, і упевнений, що ніякий успіх у житті не можливий без вправ. Тому для кініків філософія не стільки наука збагнення істини, хоча без знання неможлива чеснота, скільки спосіб життя, і свою філософію й Антисфен, і особливо Діоген, і їхні послідовники стверджували, насамперед, своїм способом життя, хоча і силою словесного переконання відрізнялися надзвичайною. Діоген, як відомо, певний час жив у глиняній бочці, користувався тільки найнеобхіднішим і вчив, що саме презирство до насолоди завдяки звичці стає найвищою насолодою.

Засновником кіренської школи був Аристіп із Кірени, звідки і назва школи. Аристіп і його послідовники - кіренаїки виходили з того, що є два стани душі - насолода і біль. Повільний рух є насолодою, різкий - болем. Люди, як і все живе, прагнуть до насолоди й уникають болю, оскільки біль огидний. Під насолодою кіренаїки розуміють чуттєву насолоду, і тому їхнє вчення поклало основу гедонізму - позиції, відповідно до якої чуттєва насолода є вищим благом і до неї зводиться все різноманіття моральних вимог. "Насолода є благом, навіть якщо вона породжена найогиднішими речами: саме навіть якщо вчинок буде негідним, усе ж таки насолода залишається благом, і до неї варто прагнути заради неї самої" [7, с. 119]. Щастя є лише сукупністю часткових насолод, що є найвищим благом. Тому до насолоди варто прагнути заради неї самої, а до щастя - не заради нього самого, але заради часткових насолод. Багатство самостійної цінності не має, але воно дає можливість насолоди, хоча, у кінцевому підсумку, багатство до насолоди відношення не має, тому що немає різниці між насолодою багатія і бідняка.

Насолода сприймається відчуттям, що, однак, не означає недооцінки Аристіпом знання, філософії. Аристіп заявляє, що краще бути жебраком, ніж невігласом, тому що, якщо перший позбавлений тільки грошей, то другий позбавлений подоби людської. Проголошуючи насолоду метою життя, кіренаїки говорили про розумну насолоду, про те, що людина не повинна бути рабом насолоди. "Краща доля не в тому, щоб утримуватися від насолод, - говорив Аристіп, - а в тому, щоб панувати над ними, не підкоряючись їм" [7, с. 115].

В еліністично-римський період античної філософії проблеми моралі найбільш докладно розглядали Епікур і його послідовники і стоїки.

Епікур у своїй концепції етики виходить з того, що людина чуттєва істота. І тому найвищим благом він вважає блаженство, насолоду. Чеснота важлива не сама по собі, а оскільки сприяє досягненню насолоди. "Насолода є і початок, і кінець блаженного життя, її ми пізнаємо як перше благо..." [7, с. 404]. Погляди Епікура на предмети етики близькі до поглядів кіренаїків, але відрізняються від них у двох пунктах. По-перше, кіренаїки не визнають насолоди в спокої, тільки в русі, тоді як Епікур визнає як ту, так і іншу насолоду, як насолоду душі, так і насолоду тіла. По-друге, кіренаїки вважають, що тілесний біль гірший за душевний. "Епікур вважає гіршим душевний біль, тому що тіло мучиться лише бурями сьогодення, а душа -і минулого, і сьогодення, і майбутнього. Так само і насолоди душевні більші, ніж тілесні" [7, с. 406].

Але Епікур далекий від думки, що потрібно прагнути до будь-яких насолод. Одні насолоди бувають істинними, інші - уявними, - у залежності від того, результатом задоволення яких бажань вони є. За Епікуром, є бажання природні, і є пусті, а серед природних одні є необхідними, інші ж -просто природними. Тому Епікур вважає, що, хоча насолода є метою життя, не завжди варто уникати болю. Якщо для більшої насолоди варто перетерпіти біль, то людина повинна йти на це. "Тому, коли ми говоримо, що насолода є кінцевою метою, - пише Епікур у листі до Менекея, - то ми розуміємо аж ніяк не насолоду розпусти або чуттєвості, як думають ті, хто не знає, не розділяє або погано розуміє наше вчення, - ні, ми розуміємо свободу від страждань тіла і від сум'яття душі. Оскільки не нескінченні пиятики і свята, не насолода хлопчиками або жінками, або рибним столом і іншими радощами розкішного бенкету роблять наше життя солодким, а тільки тверезі роздуми, що досліджують причини будь-якого нашого віддавання переваги і уникання і що виганяють думки, які поселяють велику тривогу в душі" [7, с. 404-405]. Тому жити солодко означає, насамперед, жити розумно, уникаючи непотрібних бажань, і прагнути до незворушності духу - атараксії. Велику роль у досягненні насолоди Епікур відводить знанню, тому що чистої насолоди не можна досягти без вивчення природи.

Етика Епікура на противагу основній античній традиції чисто індивідуалістична. Природне право, на його думку, є договір про користь, метою якого є не заподіювати і не зазнавати шкоди. Причому, на думку Епікура, справедливість пов'язана не тільки з договором, але й обставинами. "Де зі зміною обставин раніше встановлена справедливість виявляється марною, там вона була справедливою, доки приносила користь у спілкуванні співгромадян, а потім перестала бути справедливою, переставши приносити користь" [7, с. 410-411].

Засновником стоїцизму наприкінці IV ст. до н. е. був Зенон із Кри-тія - міста на Кіпрі. У своєму розвитку стоїцизм проходить три стадії:

Стародавня Стоя, видатними представниками якої були спадкоємець Зено-на Клеанф, Хрисіп, Аристон, Сфер і ін.; Середня Стоя, з якої починається римський період стоїцизму, представлена вченнями Панеція і Посідонія, і Пізня Стоя, найвизначнішими представниками якої були Сенека, Епіктет і імператор Марк Аврелій. Аж до падіння Римської імперії стоїцизм був впливовим філософським напрямом.

У своєму етичному вченні стоїки виходять з того, що кінцева мета визначається як життя, що відповідає своїй природі і природі цілого, і першим спонуканням живого є самозбереження. Але спонукання до самозбереження властиве всім тваринам. "А розумним істотам як досконалим вождям даний розум, і для них жити за природою - значить жити за розумом, тому що розум це наладчик спонукання" [7, с. 273]. "Що в людині найкраще? - пише Сенека. - Розум. Силою розуму вона перевершує тварин і йде врівень з богами" [1, с. 306]. Тому прагнення до щастя є прагненням до чесноти, завдяки якій життя стає узгодженим з природою, а не просто відповідає природі. А це можливо тільки в тому випадку, якщо життя будується згідно з розумом, не тільки з людським, але космічним розумом, оскільки перший є лише частинка, іскра останнього, Божественного розуму.

Серед чеснот стоїки виділяють, насамперед, розуміння, мужність, справедливість, розсудливість. Серед пороків - нерозуміння, боягузтво. несправедливість, розгнузданість. Усе, що між ними, - байдуже. Сюди відносяться життя і смерть, багатство і безславність, хвороба і здоров'я. Вони від нас не залежать, адже людське життя підпорядковане долі. Ми можемо вибирати тільки між чеснотою і пороком, благом і злом. Благо і чеснота, зло і порок близькі за змістом. Благо - це усе, що приносить користь, і сама чеснота і доброчесні вчинки, так само і зло - і пороки, і порочні вчинки.

Стоїки різко виступають проти того, щоб вважати задоволення найвищим благом. "Чеснота - це щось величне, піднесене, непереможне, невтомне, задоволення ж - щось низьке, рабське, немічне, минуще, таке, що чатує і гніздиться в непотрібних місцях і трактирах" [1, с. 513]. Головна відмінність мудреця від нерозумних людей полягає в його безпристрасності, хоча безпристрасними ми нерідко називаємо і порочних людей, зокрема черствих, жорстоких. Головних пристрастей чотири: скорбота, страх, бажання і насолода. "...Життя щасливе, якщо вона узгоджується зі своєю природою. Таке життя можливе лише в тому випадку, якщо, по-перше, людина постійно має здоровий глузд; потім, якщо дух її мужній і енергійний, шляхетний, витривалий і підготовлений до всіх обставин, якщо він, не впадаючи в тривожну помисливість, піклується про задоволення фізичних потреб, якщо він узагалі цікавиться матеріальними сторонами життя, не спокушаючись ні однією з них; нарешті, якщо він уміє користуватися дарунками долі, не стаючи їхнім рабом, - пише Сенека в листі братові Галліону. - ...Результатом такого настрою буває постійний спокій і свобода через усунення будь-яких приводів до роздратування і страху. Замість задоволень, замість незначних скороминущих і не тільки мерзенних, але і шкідливих насолод настає сильна непотьмарена і постійна радість, світ і гармонія духу, велич, з'єднана з лагідністю. Адже будь-яка жорстокість походить від немочі" [1, с. 510-511].

Мудрець, на думку стоїків, буде займатися і державними справами, якщо йому ніщо не перешкодить. Адже життя людини невідривне від спілкування з іншими людьми. Суспільство і держава є невід'ємною частиною людської природи. Тому жити узгоджено з природою, прагнути до самозбереження означає для стоїків турботу про благо держави, що для мудреця є вищим від окремого людського життя.