Питання про модерн і постмодерн, їхні границі, зміст викликає гострі дискусії й у наші дні. І мова йде не тільки про постмодернізм у філософії, але й у культуру взагалі, тому що і модернізм і постмодернізм виступають як явища культури в цілому, а не тільки течіями або напрямками у філософії. Сьогодні більшість філософів вважають, що епоха (можна говорити про епоху) постмодернізму наступила наприкінці XX століття. До 80-х років минулого століття постмодернізм як явище культури виявив себе повсюдно, за винятком, можливо, пострадянського простору, зайнятого перебудовою, хоча і тут елементи постмодернізму знайшли прояв у реальному житті, культурі, не знайшовши, щоправда, адекватного відображення й осмислення в теорії. Зараз стан змінюється і постмодернізму приділяється усе більше уваги. Ми маємо намір тут розглянути характерні риси постмодерна в галузі філософії і її проблеми. Але перш ніж почати розгляд постмодернізму, варто звернутися до модернізму і його характерних рис, тому що зрозуміти постмодернізм можна лише в його співвідношенні з модернізмом, як він сам себе визначає.
11.1 Модернізм, його границі і риси
Щодо границь модерну існують два підходи. Один із них пов'язує початок модерну з Великою французькою революцією (кінець XVIII століття) і становленням капіталізму в Європі, із практичною реалізацією соціального проекту, розробленого діячами французької Освіти. Інший підхід пов'язує початок модерну з розробкою самого соціального проекту і тоді початок модернізму переноситься майже на півтора сторіччя назад, до середини XVII століття, коли Ф. Бекон і Р. Декарт заклали основи нового світогляду, поставили людину в центр світобудови і на неї поклали відповідальність за її долю і за ствердження суспільної справедливості. Бекон і Декарт проголосили принцип "знання - сила" і відповідальність за істинність знання Декарт поклав на людину. З цього часу людина пов'язує своє майбутнє з розвитком знання, з його вищим проявом - наукою. Ця думка і знаходить свій розвиток у філософії Освіти. У філософії Освіти були сформульовані основні нові принципи суспільного ладу: свобода, рівність, справедливість, розум, прогрес, братерство і т. д. При цьому просвітителі припускали, що світ - природа, суспільство і сама людина - розумний, тобто функціонує за об'єктивними законами, і людина в стані своїм розумом осягнути ці закони і відповідно до цього знання побудувати свої суспільні відносини, перетворити природу і саму себе. Віра в розум, науку і прогрес є ядром світогляду Нового часу, ядром модернізму. На цій базі, з вірою в ці ідеали і цінності, відбуваються буржуазні революції і закладаються основи модернізації суспільства.
Але, проголосивши людину відповідальною за істину, Декарт заклав підводні камені у світогляд модернізму, адже тим самим він відірвав істину від буття, розніс їх по різних світах - мир суб'єкта й об'єкта. Античність і Середньовіччя виходили з єдності, тотожності істини і буття. В Античності ця єдність була проголошена Парменідом у його відомому виразі: "Одне й те саме є думка і те, що вона мислить" і знаходила своє вираження в тому, що суттю Космосу, суттю буття оголошувався Логос - розум, закон, що і був відповідальним за буття, тому що він був нерозривний із ним. У Середньовіччя уособленням єдності істини і буття є Бог. Він і творець буття, і носій істини. Тому збагнення істини й в одному, і в іншому випадку є і збагненням буття. Звідси впевненість і закінченість філософських систем Античності і Середньовіччя. У філософії Нового часу людина проголошується відповідальною за істину, але не відповідальною за буття: вона його не створювала. Гегель був єдиним у Новий час, хто спробував знову з'єднати істину і суще, буття, але він уже не був почутий. Людина вже виступає тільки суб'єктом, що пізнає, щоправда, за ним визнається можливість пізнати істину і побудувати свою діяльність відповідно до неї. Але вже в останній третині XVIII століття, тобто на самому початку практичної реалізації модерністського проекту, Кант висловив сумнів щодо можливості адекватного пізнання людиною світу. А XIX століття показало, що і з практичною реалізацією модерністського проекту виникають великі проблеми. Гасла, під якими відбувалася Велика французька революція, так і залишилися гаслами, так і не знайшли свого втілення в життя. XX століття ще більш підсилило сумніви. Дві світові війни, що були розв'язані на території освіченої Європи й унесли десятки мільйонів життів, гонка озброєнь, глобальні проблеми і СНІД, що поставили людство на межу виживання, остаточно підірвали віру й у "розумність" світу, і в можливості розуму. Навіть успіхи в галузі споживання країн, що складають "золотий мільярд", виглядають сумнівно, якщо подивитися на них з погляду самоцінності людини, його свободи і всебічного розвитку. Вже в XIX столітті Ніцше у своїй філософії заявив про неспроможність претензій розуму на істину, про необхідність переоцінки всієї системи цінностей. Це було прямим вираженням кризи модерну і початком постмодерна. Але тільки початком. Двадцяте століття підсилило ці тенденції. Вони знайшли свій прояв і у феноменології, і в герменевтиці, і в психоаналізі, і в екзистенціалізмі. Але все-таки аж до останньої третини XX століття ми можемо говорити про епоху модернізму. І основна причина такого стану справ зводиться до того, що в цей період людина вірить ще в об'єктивність буття, що нехай навіть виступає у вигляді мовних структур. "Мова - будинок буття", - заявляє Хайдеггер. І тільки коли суспільство вступає в постіндустріальну фазу, переходить до інформаційного суспільства, коли Інтернет починає обплутувати своєю мережею увесь світ, можна з повним правом говорити про початок стадії постмодернізму.