Історія філософської думки в Україні - Огородник І.В. - 4. Філософські і суспільно-політичні ідеї київських книжників

Термін "книжник" мав свій глибокий зміст за часів Київської держави. "Книжником" називали людину, яка володіла знаннями, була закохана в книгу. По відношенню до філософії тут існувала певна градація. Всякий філософ

теоретичного складу обов'язково був "книжником", однак не кожний "книжник" був гідним звання філософа. За літописними свідченнями, серед князів "книжниками" були Володимир Святославич, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Ярослав Володимирович Галицький, Володимир Васильович Волинський, Костянтин Всеволодович Ростовський. З вищих церковних ієрархів Давньої Русі "книжниками" називались митрополити Іларіон (Ларіон), Климент Смолятич, Іоанн II, Кирило І Русин з Нікеї. Слід зазначити, що серед давньоруських "книжників" С. Єфремов виділяє дві групи. Перша з них стояла на вершині тогочасної освіти, відрізнялася витонченим зразком тодішнього стилю і теоретично вимагала від творів гарної, на візантійський зразок виробленої форми і символічного тлумачення Св. Письма (Іларіон, Климент Смолятич, Кирило Туровський та ін.). Друга складалася із "простаків", які стояли осторонь від високої освіти, почасти через це, а почасти свідомо схилялися до простого стилю та буквального розуміння священних текстів (Феодосій Печерський, Лука Жидята, Яків Мних, Нестор та ін.). Твори цих двох груп "книжників", тлумачення ними філософських проблем, висунутих у візантійській і болгарській літературі, дають можливість судити про рівень філософської думки у Київській державі.

Іларіон

Серед книжників XI ст. особливе місце посідає Іларіон. Свідчення про життя і діяльність його досить обмежені, навіть дати його народження і смерті невідомі. Достовірно, що він був пресвітером при церкві у княжому селі Берестові під Києвом. У 1051 р. Ярослав Мудрий і собор єпископів Київської держави поставили Іларіона київським митрополитом. Перший митрополит з русичів був соратником Ярослава Мудрого в боротьбі за об'єднання Русі, однакові права руської та грецької церков, незалежність руського народу, поборником освіти. Митрополитом Іларіон пробув недовго. Допускають, що його скинули з митрополичої кафедри у листопаді 1053 р., після чого він постригся у ченці Києво-Печерського монастиря під іменем Никона, став пізніше його ігуменом і зробив у 1072—1973 рр. літописний збірник, який використав Нестор для складання "Повісті врем'яних літ". Він відрізнявся широкою ерудицією, глибоким знанням Старого та Нового Завітів, творів Георгія Амортала, Козьми Пресвітера, Єфрема Сірина, життя Кирила, можливо, Кирила Олександрійського, канонізованої та апокрифічної літератури — пам'яток болгарської, чеської і всієї європейської культури.

Іларіон не тільки один із ранніх репрезентаторів досягнень світової культури свого часу на давньоруському грунті, а й оригінальний мислитель, який використав свої знання для розробки власної, досить відмінної від традиційного бачення концепції історії, сповненої глибоким філософським світоглядним змістом. Можна стверджувати, що Іларіон — перший відомий давньоруський мислитель, який зробив своїм предметом роздуми про долю всього людства в тих масштабах, в яких того часу могла розроблятися концепція історії загалом, спробував розглянути основні тенденції і рушійні сили її розвитку. Є думка, що його перу належить ряд творів з "Ізборника 1076 р.", однак слава його як філософа пов'язана з відомим публіцистичним твором "Слово про закон і благодать". З нього слід розпочати дослідження давньоруської філософської думки, філософського осмислення історії у вітчизняній духовній культурі не тільки тому, що він був першим творцем образу історії, а й тому, що його "Слово" набуло значення праобразу, на який спиралася традиція вітчизняної культури до XVIII ст.

"Слово про закон і благодать", ймовірно, було написано Іларіоном між 1037 і 1043 р., проте не пізніше 1050 р. Формально виступивши з проповіддю на релігійну тему про перевагу "благодаті та істини" (Новий Завіт) над "законом" (Старий Завіт), переваги та істинності християнства, Іларіон надав їй широкого соціального і філософського звучання. Вибрана тема загалом була не нова для християнської традиції і для традиції руської культурної самосвідомості зокрема. Своїми витоками вона виходить із гностичної парадигми Маркіона, церковного реформатора II ст. Для нього історія і світ не просто діляться на царство світла і царство пітьми (мороку), а на двох богів: першого — бога Ветхого (Старого) Завіту деміурга, який створив матеріальний світ і його закономірності, жорстоко карає за порушення своїх заповітів; другий — бог Нового Завіту, невідома давньому світові вища, непізнавана, всеблага сутність. Відносно цього вироблялося два образи спасителя: один — месія нездійсненних старозавітних пророцтв, другий — Христос Нового Завіту, що своїм царством благодаті відміняє владу космічних законів необхідності для спасіння людини. Основою цієї гностичної парадигми Маркіона очевидно стали слова апостола Павла "Ветхая мимо идоша и новая всем възвищаю". Звернувшись до зазначеної теми, Іларіон робить її вихідною для роздумів про світову історію, долю Русі, послідовно проводить ідею універсальності і цілісності історії людства, оригінальною складовою частиною якої є кожний народ, уявлення про історичний процес, де на зміну тому, що відійшло, приходить нове, завдяки чому рух здійснюється по висхідній лінії.

Пояснення історичного процесу Іларіон здійснює в межах провіденціалістичного і теологічного уявлення, згідно з яким ритм і спрямованість, кінцева мета, до якої прагне історія, передбачені Богом в його пророцтвах. В цих пророцтвах міститься символічне накреслення історичного розвитку, а сама історія наповнюється глибоким змістом, який народжується позачасовим світом вічності, немовби окресленого рухом життя, що протікає. Вічне передує початковому в історії, відтворюється в її сьогоденні і визначає кінцеві пункти руху, де часове вливається у вічне. Такий підхід до історичних подій передбачає універсальність, цілісність погляду, відповідно до якого все має свій початок і кінець, а кожна подія вписується в контекст історії людства, надаючи йому особливого сенсу. Характерною особливістю такого розуміння у середньовічному світогляді — уявлення про боротьбу двох протилежних начал, які й зумовлюють розвиток людської історії, — ставали багато-прошарковість історичних праць, створення своєрідної, типової для тогочасного мислення схеми, якій підпорядковується описання історичного процесу.

Слідування зазначеним чинникам зумовили багатопрошарковість "Слова", звернення до сфери вічного, представленого старозавітною історією, яка символізувала вчення про "закон" і "благодать"; витлумачення смислу старозавітної історії і в контексті всесвітньо-історичного розвитку людства; зображення історії руського народу, в якій немовби повторюється історія всього людства; похвала Володимиру, молитва за руський народ з характеристикою і оцінкою давньоруської дійсності, до якої належав сам Іларіон. Однак ця типова схема має в "Слові" тільки другорядне значення, складаючи структуру роботи, а не її зміст.

Своєю метою Іларіон ставить не просто подання загальної історії, картини її розвитку відповідно до канонів християнського світогляду, вписання в контекст історії Русі, похвалити Володимира Святославича, а схвалити велич свого часу, подивитись на нього з точки зору "нових людей", якими виступають ідеологи політики Ярослава Мудрого, спробувати теоретично обгрунтувати завдання і послугувати успіху їх розв'язання. Кінцева мета — хвала Ярославу, який приніс велич і славу Києву, своїй землі і народу, що в ній проживає. Біблійна історія власне постає історією Русі, яка переживає значне піднесення в усіх формах суспільного життя. Співвідношення Старого і Нового Завітів, "закону" і "благодаті" Іларіон використовував для тлумачення не стільки богословських, скільки соціальних проблем, пов'язаних насамперед з питанням про місце окремих народів у світовій історії. Спираючись на уже згадані середньовічні уявлення про розвиток історії як боротьбу двох протилежних начал, Іларіон символічно виражає їх "закон" — "стень", "благодать" — "істина", "закон" — рабство, "благодать" — свобода, існування яких мислиться як єдність актуального і потенціального. Початково благодать існує тільки потенціально, як замисел Бога. Актуально кожне начало не існує, а змінює одне одного: спочатку "закон", а потім "благодать". Відповідно до цього історична лінія постає висхідною, що дає Іларіону можливість зробити висновок, що все молоде, але те, що пізніше виникло в історії, набуває вищої цінності порівняно із старим, попереднім. Якщо епоха Старого Завіту, що грунтується на законі, будувала відносини між народами за принципом рабства, то епоха Нового Завіту дає свободу, істину і благодать. Закон розділяв народи, звеличуючи одні і принижуючи інші. Новий Завіт, "благодать" вводить усіх людей у вічність, де всі народи рівні перед Богом. Благодать дарується усьому світові і не існує окремих боговибраних народів. Захищаючи це положення, Іларіон вводить ідею рівності народів як запоруку вільного, а не рабського існування. Більш того, виступаючи проти гегемоністичних зазіхань Візантії, він підкреслює певні переваги "нових народів", тих, які пізніше прийняли християнство, перед старими народами, які намагаються з допомогою віри підкорити інші народи, виражаючи глибоку впевненість у тому, що руський народ не буде рабом чужинців.

Слід зазначити, що уявлення Іларіона про зміну старого новим аж ніяк не переростає в апологію нового самого по собі. Нове спрямовується в майбутнє, де для сьогодення земна історія сповнена тією красою, що уже сьогодні дає змогу вбачати звершення мрій про майбутній ідеал. На противагу побудовам Біблії, погляд Іларіона на історію не пропонує переваги "обітованого" майбутнього, на які можна проміняти всі блага сьогодення. Сьогоднішнє у нього зливається з майбутнім, виступає підсумком людської історії. Витлумачення руху історії ведеться ним в модусі не стільки часу, скільки простору. Рух історії постає як впорядкування все нових і нових територій, що відбувається з прийняттям християнства, яке подібно до роси, благодійного дощу орошує землі, осушені законом ідолопоклонства.

Своєрідне відношення до сьогодення в образі історії Іларіон пов'язує з утвердженням патріотизму, любові до Вітчизни, що є провідною темою "Слова". Так, говорячи про прийняття християнства Руссю, Іларіон наголошує на тому, що це відбувається "не в убогій та невідомій землі", а в Руській, "про яку знають і чують всі чотири кінці землі" (Іларіон. Слово про закон і благодать // Київ, старовина. — 1992. — № 1. — С. 139). "Слово", власне, є першим пам'ятником, в якому підтверджуються велич і єдність землі Руської. Закладаючи основи характерного для давньоруської культури панорамного бачення світу, немовби з висоти охоплюючи єдиним поглядом всю землю Руську, Іларіон прагне органічно вписати свій народ у всесвітній історичний процес.

Пафос протиставлення "благодаті" як дійсної стадії історії, "закону", як нижчому, пройденому її стану полягає в утвердженні Іларіоном всесвітнього характеру цієї історії, де вільно почувають себе всі "краї землі". "Зависті" і "закону" як помилковому прагненню утвердити вибраність одного народу протиставляється "щедрість" і "благодать", які однаково сяють усім землям. Кожний народ, на думку Іларіона, немовби відтворює в світі історії ступені всесвітньо-історичного розвитку, символічно виражені у Старому Завіті. Велич руського народу він вбачає не просто у виконанні старої історії, а в здійсненні того, що в символічних образах постало у старозавітній історії. В обгрунтуванні політичних цілей Русі Іларіон часто-густо приносив у жертву погляди конфесійної системи, використовуючи доступний йому арсенал ідей, далеких від християнських догматів, черпаючи їх із народної самосвідомості. До речі, не в ід кидаючи божественної природи Христа, він розглядав його як людинолюбця, наголошуючи на його людській природі і світських діяннях, вбачаючи в цьому основу для богосиновства, закликаючи його бути терпеливим до людини. Як людина Христос — син божий і названий так за його високі діяння у плотському обличчі, по божеству — Бог, владика всесвіту і творець, який заповідає наслідувати себе у справах людських, а не божественних. Звідси недалеко до висновку, що кожний як "частка", наслідуючи Бога, може стати сином Божим, якщо він творить добро за вченням Христа.

У загальному контексті "Слова" Іларіона існує ряд питань, що мають філософський зміст. Серед них проблема розуму і віри, розв'язання якої дається не в ортодоксальному для християнства дусі. Уже саме прийняття християнства розглядається Іларіоном як політичний акт, "благо-вір'я" пов'язується з владою. Цей акт сприймається ним не як божественне надходження, а як результат доброго розуміння та "остроумності" (Гам же. — С. 141), де прилучення до віри означає прилучення до інтелектуальної культури світу, за якою вірування в єдиного Бога є не тільки святе, а й розумне.

При такому підході віра і розум не взаємовиключаються, а стають майже тотожними. Як те, що непідвладне глибокому чутливому сприйняттю, віра для Іларіона е результатом особливого чистого розуму. Високо оцінюючи роль і значення розуму, Іларіон акцентує увагу на ролі мови як чинника, що конституює народ як самостійну спільноту, однак віддає перевагу не слову, а справі, єдності слова і діла. Так, схвалюючи діяльність Ярослава Мудрого, він звертає увагу на те, що той не тільки насіяв книжними словами серця вірних людей землі руської, сприяв написанню книг, а й на те, що не залишив сказане на сказаному, а завершив ділом, "не говорить — а діє І недобудоване ... закінчує" {Там же. — С. 142). Місцем локалізації пізнання, розуміння світу та діяльності в світі Іларіон вважав серце, в якому "сіяє розум" і з яким пов'язана воля та бажання, котрі, як і розум, відіграють вирішальну роль в діях людини. Так, на думку Іларіона, прийняття Володимиром християнства було не тільки результатом "світла розуму в серці", а й "бажанням серця" і "горінням духом".

При характеристиці поглядів Іларіона слід підкреслити й те, що як прибічник монархічного принципу правління у єдинодержавності він вбачав запоруку єдності і сили держави, її територіальної цілісності, прославляв тих князів, які принесли славу руським землям, закликав до єдності Русі, зміцнення держави для збереження і примноження її багатств, незалежності всієї Русі, розвитку освіти. Ці вимоги в цілому властиві "книжникам" Ярослава Мудрого, чільне місце серед яких належить і Луці Жидяті.