Історія філософської думки в Україні - Огородник І.В. - Юрій Немирич

Ю. Немирич народився 1612 р. на Житомирщині у родині вихідців з новгородського боярства, яка в XV ст. переселилася до Литви, отримавши тут великі землі. Освіту здобув спочатку у Раківській соціанській академії, набувши знань з математики, філософії, етики, політики. В 1630 р. виїхав за кордон, де студіює в університетах Лейдена і Амстердама, Базеля, Падуї, Сорбонни, слухає лекції Гуго Гроція, здійснює поїздку до Англії. Коло його інтересів було досить широким: економіка, військова справа, теорія держави і права, державний устрій західноєвропейських країн. Вивчення останнього зробило Ю. Немирича палким прихильником республіканської форми правління. Повернувшись в 1634 р. на батьківщину, він займається політичною, військовою та дипломатичною діяльністю, обирається депутатом Люблінського трибуналу (1636), а в 1640 р. — Київським підкоморієм. Із зібраною хоругвою допомагає Владиславові IV під Смоленськом, стає на чолі збройних залог на Поділлі і на Дніпрі. З початком Визвольної війни 1648 р. Київським сеймом обирається генеральним полковником війська, зібраного київською і волинською шляхтою для боротьби з Б. Хмельницьким. Проте Немирич не тільки не вступає у військові дії проти повстанців, але, прийнявши сторону шведського короля Карла Густава, стає його посередником у спілкуванні з Хмельницьким, а потім переходить з полком на бік останнього. В цей час він пориває із соціанством, повертається до віри своїх предків.

При Виговському Ю. Немирич стає його найближчим радником у політичних справах, розробляє проект Гадяцького договору, яким передбачається широка автономія України в Речі Посполитій. Однак польські магнати і шляхта, поступаючись в релігійних і культурних питаннях, домоглися від Виговського повернення всіх своїх маєтностей, відновлення феодального права в таких формах, які існували до народно-визвольної війни 1648—1654 рр., що фактично перекреслювало всі завоювання українського народу. Це викликало повстання як проти Польщі, так і проти політики Виговського. У боротьбі з повстанцями, керованими полковником І. Богуном, кошовим Запорозької Січі І. Сірком і наказним гетьманом І. Безпалим, Ю. Немирич загинув у 1659 р.

Погляди Ю. Немирича знайшли свій відбиток у підготовленому ним ще в 1632 р. трактаті "Роздуми про війну з московитами", промовах на сеймі та віршованих творах, де він виступив противником будь-якого абсолютизму і диктату, сваволі і рабства, узаконених державним устроєм тиранії і деспотизму. Порівнюючи суспільно-політичні порядки Речі Посполитої з голландськими, він показує повну перевагу останніх їх демократизмом, а устрій Росії уподоблює турецькому як розсадник деспотизму і тиранії. Ідеальним Немирич вважає республіканський устрій держави, який сформувався у нього ще за часів студій в західноєвропейських університетах та під впливом знайомства з державним правлінням Голландії, Італії, Англії. Його він і намагався втілити в Україні, теоретично обгрунтувавши в основних статтях Гадяцького трактату.

За реальних умов того часу Немирич вважав недоцільним об'єднання України із самодержавною Росією як необмеженої форми абсолютизму і свавілля. Він пропонував створити нове державне утворення як конфедеративне утворення трьох республік-частин: Польщі, Великого князівства Литовського і Великого князівства Руського (України). В цьому державному утворенні передбачалось створення конфедеративного сейму пропорційно до трьох республік, які входять до його складу, виборність короля. Україна мала ввійти до цього союзу на правах самостійної держави, що має свій уряд, трибунал, державну скарбницю, військо, право карбувати свою власну монету, вести самостійну зовнішню і внутрішню політику. Відповідно до цього передбачалась широка культурна автономія, проектувалося створення двох академій з університетськими правами, значної кількості шкіл з викладанням різними мовами та цілком вільним книгодрукуванням, свобода віросповідань.

Оцінюючи погляди Ю. Немирича, насамперед необхідно відзначити розробку ним ідеї суверенітету, розбудови української національної держави з урахуванням досвіду державних республікансько-федеративних утворень Західної Європи того часу, реальних потреб України. Правда, ці розробки мали швидше теоретичний характер і не могли бути втіленими в життя через свавілля польської шляхти, з одного боку, а також через зміцнення тих соціально-політичних ідеалів в Україні, які сформувалися під впливом національно-визвольної боротьби українського народу за свою незалежність з їх демократизмом, "без пана і короля" — з другого.

Стосовно останнього, як і самої Гадяцької угоди, вона, як уже зазначалось, не могла бути сприйнятою ні Польщею, ні українським народом. Для першої важливим залишалося збереження свого панівного положення, повернення до старих порядків, друга сторона не бажала змиритися з цим. Повстання Богуна, Сірка, Безпалого було цілком закономірним, а не "рукою Москви", як це сьогодні намагаються зобразити деякі публіцисти та історики, що керуються не істиною, а політичними пристрастями, коли при всіх своїх заявах про необхідність деполітизації та деідеологізації науки переписують історію в бажаному для даного моменту кон'юнктурному баченні. Ось і виникають нові фальсифікації історії, де ті, що колись вважалися героями, сьогодні постають зрадниками (Богун, Сірко), а всі провини за негаразди правлячої верхівки перекладаються на народ (голоту, чернь, низи, нетяги, сіряки та ін.), що не розумів політичних намірів "видатних державних звитяжців". При цьому чомусь забувають сказати, звідки взялися ці "голота", "чернь", "нетяги", "гречкосії", в ім'я кого велась хитромудра політика "державних звитяжців", які у важкі години зверталися до народу, а потім, досягнувши своїх інтересів, перетворювали його у "гній", "бидло".

І сьогодні, коли йде процес становлення незалежної України, формування її державності, політики не мають права забувати попередні уроки, а вчені, якщо вони вважають себе такими, мають зіставляти ці уроки, а не йти по шляху пошуку винуватців, тих самих "ворогів зовнішніх і внутрішніх", на яких можна звалити всю провину за свої власні прорахунки.

Рекомендовано і використана літературо

Історія філософії на Україні. — К., 1987. — Т. 1. Історія філософії України. Хрестоматія. — К., 1993.

Кашуба М. В., Паславський І. В. Захара І. С Філософія Відродження в Україні. -К., 1990.

Кленович Севастьян. Роксоланія //Українська поезія XVI ст. — К. 1987.

Микитась В. Давньоукраїнські студенти І професори. — К., 1994.

Наливайко А С Станіслав Оріховський як український латиномовний письменник Відродження //Українська література XVI—XVII ст. та Інші слов'янські літератури. — К., 1984.

Нічик В. М., Литвинов В. Д, Стратій Я. В. Гуманістичні ідеї на Укроїні. — К., 1991.

Оріховський-Роксолан С. Історична проза // Українська література XIV— XVI ст. - К., 1988.

Пекалід Симон. Про Острозьку війну // Українсько поезія XVI ст. - К., 1987.

Русин П. Вибрані твори // Українська поезія XVI ст. — К., 198/

Русин П. Вірші //Українська література XIV—XVI ст. - К., 1988

Скиба В. И. Про трактат С. Оріховського "Напучвння польському королеві Сигізмунду Августу" // Укр. іст. жури. - 1996. - № 3.

Сумцов Н. Ф. Станислав Ориховский // Киев, старина. - 1988 - Нояб. -Т. 23.

Українська поезія XVII ст. — К., 1988.

Українські гуманісти епохи Відродження. — К., 1995. — Т. 1—2. Orichovii Stanislai. Annales. — Dantisco, 1643.

Orichovius St. Kronici polski. Od zdonu Zygmunta l-go. — Warszawa, 1805. Orichoviano. Opera inedita et epistulae Stanislai Orzechowski, 1543-1566.-Cracovie, 1891.