Історія філософської думки в Україні - Огородник І.В. - Іван Скворцов

Обіймаючи посаду професора філософії академії з 1819 по 1849 р., І. Скворцов одним з перших здійснив перехід від традиційного вольфіанства до кантіанства та інших філософських західноєвропейських систем, більш вільного і нового самостійного філософствування на основі глибокого і багатоманітного знайомства зі світовими філософськими ідеями. Читаючи курс історії філософії, він викладав філософські вчення по першоджерелах, супроводжуючи їх критичним аналізом, знайомство з класикою доводив до новітніх часів — Бекона, Декарта, Лейбніца, Шеллінга, Фіхте, Гегеля.

Особливою повагою у Скворцова користувався Кант, творами якого він особисто поповнив бібліотеку академії. Гегель не подобався йому за раціоналізм" в якому православно-академічна філософська традиція вбачала деїзм. Крім історії філософії він читав також дворічний курс логіки, психології, метафізики та моральної філософії.

Загальну спрямованість курсу філософії І. Скворцова до певної міри розкриває його промова "Про метафізичні начала філософії", проголошена 29 вересня 1819 р. "Ісус Христос, — зазначається в ній, — є єдиним вчителем істини для всіх істот розумних. Поза його світом немає істини — сліпа та філософія, яка не визнає його; нерозумна та мудрість, яка відкидає вчення одкровення. Ми — християни, і нам непростимо знати краще філософію будь-якого Арістотеля чи Платона, ніж філософію Ісуса". На думку Скворцова, першоосновою світу є Бог. Мислений дух людський не є істота абсолютна і творча. Істина завжди дана, нами сприймається і пізнається. Першим відношенням духу до істини є відношення сприймання, чуття. Безпосереднім чуттям істини є віра в широкому розумінні цього слова, і ця перша форма пізнання — основа усього його розвитку. Наступний ступінь — розуміння безпосереднього змісту істин віри, виведення її на рівень знання. Звідси виникають наука і філософія. Це знання не є запереченням будь-якого первинного, даного у свідомості. Філософ, заявляв Скворцов, який відкидає віру, сам не заслуговує на довір'я.

Філософія має грунтуватися на вірі, визнанні деяких позитивних у своїй розумній природі покладених Богом істин. Перше завдання філософії полягає в тому, щоб через аналіз розумової природи нашого духу відкрити в них елементи істини, очистити їх від домішок і викласти у точних і ясних поняттях. Проте філософствуючий людський розум не може зупинитися на цих початкових істинах, а прагне до повного і всебічного пізнання цілісності всіх речей, повної досконалості істини. Та саме тут І. Скворцов, поставивши питання про те, чи може людський розум досягти такої системи знання, яка б задовольняла його прагнення до істини, доходить до негативного висновку, йдучи, як і Кант, шляхом підпорядкування розуму силі божого духу, де не у філософії, а в Ісуса Христа знаходиться Мудрість мудрості, Істинна філософія. Як бачимо, оцінка Г. Шпета не потребує коментарів стосовно консерватизму І. Скворцова.

Василь Карпов

Порівняно з І. Скворцовим, що обмежувався формально-логічним зіставленням філософських положень, вигляд більш вільного філософствування носили погляди його учня В. Карпова, який, закінчивши в 1825 р. Київську духовну академію, протягом десяти років викладав тут філософію. Погляди В. Карпова носили в цілому теїстичний характер, проте він зробив значний крок у засвоєнні європейських методів викладання філософії, якими змінював церковнослов'янську традицію і схоластику, вольфіанство. Крім Платона (твори якого він переклав російською мовою) на формування його поглядів суттєво вплинула філософія Канта і Гегеля. Філософію Карпов розумів як науку, що розглядає буття одним гармонічним цілим у надчуттєвому або мислимому, оскільки воно може бути виведене із свідомості і виражене в системі. її завдання полягає в тому, щоб знайти закон гармонійного буття Всесвіту і вказати в ньому місце, значення і відношення людини. Таке розуміння філософії у Карпова грунтувалось на двох принципах: самосвідомості і об'єднання всіх наук в одне ціле, а відповідно дослідження буття не в чистому вигляді, а в цілому, єдиному бутті, що вже само по собі підносить нас над досвідом і вводить в метафізичне. Останнє, на його думку, не є ні фізичним, ні духовним, оскільки дійсне духовне, поєднуючи в собі повноту досконалості, виступає абсолютним, безумовним і безконечним, стоїть вище від умов людського буття і діяльності.

Як метафізичне людина також не є ні фізичним, ні духовним. Вона — результат взаємного обмеження того й іншого. Галузь метафізичного, яка не є духовним, не є недосяжною і, не будучи фізичним, є доступною почуттям. Вона є особливою сферою надчуттєвості з боку цих начал. В пізнанні їх співвідношення існує у вигляді взаємного зв'язку суб'єкта і об'єкта, між якими існує особливий світ — світ мислимого, що є умовою їх зв'язку і водночас ланкою, яка поєднує пізнання з відчуттями. Вони є царство думки, а не речі в собі і однобічними формами прояву нашого "Я".

Методом, формою викладення мислимого, як другої характеристики, де здійснюється філософія, визначається її предмет, який має називатися систематичним, таким, що об'єднує суб'єктивне і об'єктивне начала. Суб'єктивним началом філософії є свідомість, а об'єктивним — мислиме як безпосереднє усвідомлення. Звідси Карпов виводить положення про те, що свідомість є началом буття і пізнання. Психологізуючи останнє, першим моментом пізнання він вважав людину, а першою наукою в галузі філософії виділяв науку про самосвідомість, самопізнання, або чуттєве в сфері мислення. Саме таким способом Карпов намагався розрубати "Гордіїв вузол" проблеми співвідношення віри і знання, віднести дух до недоступної для метафізики галузі, через що уже не боявся ніяких компрометуючих філософських висновків, щоб тільки вони не суперечили істинам Св. Письма. Залишаючись релігійним мислителем, користь філософії вбачав у тому, що істинна філософія-діє як настанова релігії і політиці, відкриваючи суттєві вимоги людської природи, узгоджується з ними, а також із законами віри та умовами вітчизняного життя.