Історія філософської думки в Україні - Огородник І.В. - Олександр Кульчицький

Український філософ, громадський та культурно-освітній діяч української діаспори Олександр Юліанович Кульчицький (О. Шумило фон Кульчицький) народився 8 лютого 1895 р. в м. Скалат на Тернопільщині в сім'ї радника вищого провінційного суду Австро-Угорщини у м. Станіславі, потім у Львові. Отримав класичну освіту, закінчив гімназію у Станіславі, вивчав філософію у Львівському університеті (1913—1914), а після першої світової війни у Сорбонні філософію і психологію. В 1924— 1926 рр. продовжив вивчення філософії і германістики у Львівському університеті, де отримав докторантуру і в

1930 р. захистив докторську дисертацію "Релігія у вченні Ренана". З 1930 по 1932 р. спеціалізувався в галузі педагогіки у Краківському університеті. В 1940 р. загроза арешту змусила його виїхати за кордон. Перебуваючи в еміграції, працював у Мюнхенському інституті психології і психотерапії, професором психології і філософії Українського вільного університету. В 1951 р. переселився до Парижу, де був обраний членом Українського наукового товариства імені Шевченка, заступником його голови у Європі, не припиняючи педагогічної і наукової роботи в Українському вільному університеті. В 1962—1963 рр. працював ректором, а пізніше проректором (1964), продеканом і деканом філософського факультету. Автор 130 статей і монографій з психології, етнографії, антропології, філософії, педагогіки, літературознавства, германістики, 110 публіцистичних статей, 158 доповідей на різних наукових і громадських зібраннях. Писав англійською, німецькою, французькою мовами. Помер 30 квітня 1980 р.

Світоглядні, теоретичні, методологічні засади О. Кульчицького формувалися під впливом структурної психології, праць А. Бергсона, М. Гартмана, Е. Муньє, М. Шеллера, хоча головним джерелом його філософствування переважно були погляди І. Канта та Г. Сковороди, глибоке осмислення історії і культури України, де він прагнув витлумачувати суть людської особи з огляду на її походження, прагнення і самоутвердження, що дає підстави кваліфікувати його погляди як український персоналізм. Історію і теорію його О. Кульчицький знав досконало, присвятивши спеціальне дослідження (Український персоналізм. — Мюнхен; Париж, 1985). Стосовно розуміння ним суті філософії, її призначення, структури філософського знання, то ці питання найповніше втілення знайшли в пращ "Основи філософії і філософічних наук" (Мюнхен; Львів, 1995).

О. Кульчицький, наводячи різні визначення філософії (Платона, Арістотеля, Канта, Гегеля, Вундта, Віндельбанда, Шеллера), розглядав ЇЇ як світоглядне універсальне знання. На його думку, філософське знання скероване на осягнення загальності і сутності буття, а метою філософського мислення є охоплення "позаявищної" суті світу, що постає із прагнення виявити під зовнішньою маскою природи приховану внутрішню самість світу і душі. Вона має багато спільного з науковим характером розумової творчості, проте відрізняється предметом і способом здобуття своїх пізнавань, є не наукою, а знанням.

Філософія є найглибшим і найширшим знанням, скерованим пізнавати узагальнення всього, тоді як основною властивістю окремих наук виступає спеціалізація, чітке розмежування ділянок дійсності та груп явищ, які ця наука прагне досліджувати. Як знання скероване "на щось", а не знання "про щось", філософія є іншою формою знання, яке рівнозначне окремим наукам, формами, що в певному розумінні відповідає їм усім разом, проте і протиставляється до них. Вона не може бути строгою наукою ще й тому, що ціниться не за пропоновані висновки та твердження, а за прагнення до загального пізнання, інтелектуального змісту, що зливається з дійсністю, як істинного покликання людини, де не існує "єдино-правильної теорії", яка б прагнула встановити істину в останній інстанції.

Мету пізнання О. Кульчицький бачив не просто в досягненні істини, а в утвердженні правди як ідеалу внутрішнього універсалізму людства на противагу холодному космосу. Відповідно до цього філософія постає світоглядним універсальним знанням, спрямованим на тотальність і сутність буття, вартісним шляхом і способом життя. Тлумачення суті філософії як людської вартості зумовило його підхід до розподілу філософічного знання на онтологію, гносеологію, аксіологію та філософську антропологію, висвітленню проблем яких передує логіка і психологія.

Вчений класичного типу, О. Кульчицький розглядав логіку і психологію як підґрунтя до становлення і перетворення світогляду, підвалиною для формування людської особистості. Завбачуючи за сухими логічними формами живий пульс духовності, він приділяв особливу увагу дисципліні думки, підкреслюючи складність і неоднозначність гносеологічної проблеми суб'єкт-об'єктних відносин в аспекті співставлення логічних процесів, активну природу мислення.

У самому мисленні О. Кульчицький розрізняв зміст мислення та акт мислення, де перший вивчає логіка, а другий — психологія, досліджуючи те, "як людина думає". При розгляді психології він спирався на підходи, вироблені німецькими психологами середини XX ст. (Е. Брауна, Г. Вернера, Е. Енша, Ф. Гофмана, Ф. Лерша, Л. Клагеса, Ф. Крауса, А. Пфендера, К. Юнга), послуговуючись не тільки їх ідеями, а й понятійно-категоріальним апаратом, виробленим ними, що типово для вчених Українського вільного університету. Водночас, посилаючись на названих психологів, О. Кульчицький дає своє розуміння характеру психічного життя, психічних явищ і психічних цілей як єдності свідомого і підсвідомого, природи свідомості та її відмінності від психічних діянь. На його думку, свідомість відрізняється від психічного тим, що вона проходить через самоусвідомлення, викреслення психічних явищ навколо "Я". Прихід до свідомості людини здійснюється історично, суспільно та індивідуально разом із загальним водінням до життя та виявлення життєвої волі. Народження свідомості, відкриття її в індивідуальному існуванні пояснюється потребами духовного поступу в цілому, засадою якого є воління до життя, взятого в його альтруїстичному вимірі, де поява свідомості і є появою людини.

Використовуючи метод структурного аналізу та розглядаючи психічне життя як цілісність, О. Кульчицький виявляє три основні функції психічних діянь: почування, що полягає у регулюванні дій; прямування — передумова, внутрішнє духовне джерело дій; пізнання — спрямування на "Я" і на світ. Кожна з цих функцій має подвійну природу (двошарову будову), одна з яких пов'язана з розрізненням сфери "Я", "персони єства", друга — із сферою неусвідомленого. Вчений прагнув до створення такої структурної теорії, в якій об'єднувалися б в єдиній цілісності всі різні психічні явища та процеси як центрального, так і периферійного життя. Обстоюючи конкретність зв'язків психічних функцій та явищ, О. Кульчицький значну увагу приділяв проблемам характерології, аналізу психічних мотивів, основних психологічних типів, психофізичної і психокосмічної типології з виходом на українську ментальність.

Центральною у філософії О. Кульчицький вважав онтологію, оскільки в своїй настанові на тотальність і розкриття сутності "буття як такого" вона охоплює усі форми і постави буття, ставлячи перед собою запитання: що насправді існує? що таке справжнє буття? що таке дух, матерія? Відповідь на ці запитання потребує розкриття існуючого, сутнісного буття, де визначення сутності існуючого невіддільне від способу існування цієї сутності, від розрізнення форм чи настанов її існування та способу зв'язування цих форм між собою.

У розв'язанні онтологічних проблем О. Кульчицький виділяв чотири підходи: матеріалізм, спіритуалізм, дуалізм, паралелістичний монізм. Критично і виважено розкриваючи як позитивні моменти, так і обмеження кожного з них, він особисто тяжів до точки зору Гартмана про шарову будову (структуру) буття з її визнанням поєднання або ніби накладання один на одного чотирьох шарів дійсності: матеріального, органічного, психічного і духовного. Відношення між шарами проявляється в тому, що кожний вищий шар потребує для свого існування наявності нижчого, який для нього є рушійним і для якого він, у свою чергу, є шаром спочивання, "рухомим". Кожний шар має властиві йому най загальніші визначення, "категорії". Для життя — це регенерація, цілеспрямованість; психіки — усвоєння "Я", різні психічні функції; духовності — поняття особовості, вартості, культури, поступу. Перспективність такого підходу до розв'язання онтологічних проблем О. Кульчицький вбачав у тому, що він віддає належне різним проявам буття і не спрощує цієї різниці для спекулятивних потреб людського духу, задовольняє властиве людському пізнанню бажання "різнорідності" в понятті розчленованої цілісності, особливо важливого при розгляді проблем філософської антропології, для якої головною проблемою є людина в її стосунках зі світом та в усій повноті проявів людських.

На друге місце після онтології О. Кульчицький за логікою викладання матеріалу ставив гносеологію, хоча при вичленуванні основних ділянок філософського знання відводив його аксіології. З огляду на історію філософії він не без підстав зауважував, що одночасно з онтологічними міркуваннями про сутність буття виникало питання про сутність пізнання, тому що, прагнучи вивчити структуру всієї дійсності, досліджуючи відношення і зв'язок різних складників, онтологія зосереджується на пізнанні. Основну проблематику гносеології він розглядав у класичному плані, виділяючи її вузловим питанням узгодження пізнання предметів з їх буттям, тобто чи можлива та за яких умов досяжна істина, що вимагає зосередження на трьох головних проблемах: межах пізнання, предметі пізнання та його джерелах. При розгляді цих проблем не сприймав догматичної віри (гегельянство і марксизм), релятивізму, позитивізму, радикального і поміркованого скептицизму за їх внутрішню суперечливість.

О. Кульчицький критично ставився до сенсуалізму Локка, теорії пізнання Канта, хоча віддав їм належне, симпатизував інтуїтивізму Бергсона, Гартмана, Шеллера. Стверджуючи наукове переконання про можливість істинного пізнання, він наголошував на тому, що пізнання не надане людині, а завдане як нескінчене і незавершене, яке слід виконувати не тільки шляхом чуттєвого, емпіричного досвіду чи раціональним міркуванням або безпосереднім інтуїтивним спогляданням, а всіма засобами, залежно від розмаїтої природи дійсності.

Визнання ролі і значення інтуїції вчений пов'язував з тим, що джерелом пізнання є духовна сутність людської істоти, яка значно ширша за обсягом і глибша від наших знань про неї, а зовнішній світ — не єдина дійсність. В нас самих існує універсум, світ психічних переживань і духовних вартостей, підвладних не лише розумові, а Й нашому безпосередньому спогляданню, нашій інтуїції. Що стосується духовності, то людина приходить до неї разом з життям і підлягає наступному персоналістичному саморозвитку, що досягається як вивченням світу (природи), так і "внутрішнього всесвіту людини". Методом пізнання як першого, так і другого у філософії є метод редукції.

Проте охоплюючи макрокосмос світу (великий світ) І мікрокосмос людської душі, філософія надає перевагу "внутрішньому універсумові", світові духу з його думками та ідеалами правди, святості, добра, краси, переживання вітальних вартостей (пов'язаних з життям — здоров'я, сила), естетичних, соціальних, релігійних, теоретичних (пізнавальних), політичних, поза якими неможливо мислити життя людини. її існування у своїй суті — це їх здійснення, діяльність для досягнення визначеної мети, що містить у собі згадані ідеї, ідеали, вартості, безмежне оцінювання, визнання або невизнання вартостей переживання дійсності. Отже, якщо життя людини є постійне оцінювання, невіддільне від пізнання вартостей, що їх здійснює наше життя і що є метою наших спрямувань, то філософія, пізнаючи буття людини, має в окремих ділянках досліджувати вартості, які людина ставить собі за мету. Такою ділянкою філософського знання поряд з онтологією і гносеологією є аксіологія.

Розглядаючи аксіологію філософським вченням про вартості, О. Кульчицький визначав "вартість" як те, що надається для задоволення людських потреб, а з погляду її змісту як вартість для когось, властивість предмета, якому належить у відношенні до підмета, що визначає вартість. Вартості мають онтологічний вимір існування через їх "зануреність" в ідеальний світ, існують тільки через дух і для духу. Вони не зводяться до матеріальних потреб, не мають конкретного існування, проте виявляють об'єктивну, загальну для людей структуру, перебувають між собою у полярному й водночас в ієрархічному відношенні.

Сфера дійсності та сфера вартостей взаємно підпорядковані, самі вартості здійснюються у вигляді історичної реальності у площинах індивідуального та суспільного життя в культурі, її творенні. Творення культури зумовлює глибинний смисл розвитку людства, а у здійсненні вартостей полягає внутрішній смисл культури. Однобічним інтерпретаціям культури, що абстрагуються від її творців, до яких відносив гегелівську — як витвір об'єктивного духу; марксистську, де єдиною формою буття постає матеріальність, а людина як стародавній Іксіон вплетена в коло матеріальності, турбот про матеріальне і не може підвести очей до небосхилу ідей і вартостей; шпенглерівську, в якій людина стає твором, а не творцем культури, О. Кульчицький протиставляє філософсько-антропологічний підхід. На його думку, цей підхід дає змогу враховувати уявлення про людину, які розкриваються психологією в структурному аналізі, здобутки онтології з ЇЇ аналізом шарової структури дійсності, гносеології, дотичної до розгляду духовних функцій пізнання, та аксіології, дотичної до розгляду й аналізу структури вартостей. Звідси розуміння О. Кульчицьким культури як відповіді людини на заклик і виклик природи, близьке до історичного виклику А. Тойнбі.

Як більшість західноєвропейських філософів і культурологів, О. Кульчицький розглядав розвиток культури через її кризові стани, де кризи є звичним явищем у культурному розвитку — змаганні вартостей, їхніх систем та світоглядів, які є основою цих систем, що відчутно проявляється під час зламів — переході від однієї постави культури до іншої. Особливість кризи сучасної культури він вбачав у зміні ієрархії вартостей, де на перше місце виходять вартості економічні і технічні, які, непомірно розростаючись, прикривають собою шар справжніх вартостей — релігійних, етичних, естетичних, теоретичних. До згубних наслідків цієї технізованої культури з її трьома цивілізаційними "М" (машини, маса, міста) відносив внутрішнє спустошення людини, механізацію, автоматизацію та деперсоналізацію її.

Спираючись на методологію феноменологічного підходу, вчений прагнув до розкриття суті етичних, естетичних цінностей, соціальної аксіології, під якою розумів філософію релігії. При розгляді названих цінностей, особливо етичних, наголошував, що цінності можуть виявлятися лише в істот, які виступають особами, характеризуються абсолютною силою обов'язку, відносячись не до "ладу розуму", а до "ладу серця" через різні форми переживання.

Систему філософського знання О. Кульчицький завершує філософською антропологією — "синтетичним, цілісним знанням про людину". В аспекті сенсу людського буття він простежує взаємовідносини між природою і людиною, дає короткий огляд проблематики і методів філософської антропології, що формувалися від античності до XX ст., зокрема в поглядах Платона, Арістотеля, Плотіна, Августина, екзистенціалізму, біоцентризму Клагеса, Шеллера і Гартмана. Він особисто поділяв точку зору останніх як філософсько-антропологічний синтез поглядів на людину, сутність якої полягає в готовності до дії під контролем духовних вартостей і самопізнання, що зобов'язує її прямувати повз саму себе, "йти у світ", відкривати перед собою своє покликання, реалізувати себе через втілення вартостей духу, трансцендентну спрямованість від "тварності" до культури, де дух тільки й робить людину людиною. Цим зумовлюється різниця між твариною і людиною не тільки кількісно, квантово, а й якісно, квалітативно, що крім усього потребує дослідження впливу на людину расових, географічних (геопсихічних), історичних, соціопсихічних (соціальних), культуроморфних, глибинно-психічних (несвідомих) чинників її буття.

Призначенням філософської антропології він вважав те, що вона повинна бути підставою міркування як про людину, яка є, так і про людину, яка має бути. Звідси вчений робив висновок про практичне значення її, виходячи на виявлення особливостей українського національного характеру, призначення українського народу, диференційованого від людства в інтегративній системі власних культурних вартостей, де загальнолюдське існує тільки у конкретних постатях національних чи епохальних типів, формування яких зумовлене національними та епохальними психічними структурами. О. Кульчицький здійснював це на основі матеріалів розпочатої ним ще в 1941 р. етнопсихологічної розвідки, викладених в праці "Етнопсихологія українського народу", статтях "Риси характеру українського народу" (Енциклопедія українства. — Т. І), "Світовідчування Українця" (Українська душа. — К., 1992). Зазначаючи важливість пошуків специфічності українського характеру М. Костомарова, І. Нечуя-Левицького, Д. Чижевського, І. Мірчука, П, Феденко, він, вірний своєму методу, прагне до синтетичного осмислення суті поставленої проблеми з урахуванням дії названих вище чинників у формуванні української душі, української національної психіки. Із расових чинників та расово-психічних аспектів української душі він виділяє впливи динарської та остійської раси, які, особливо перша, формують "тип почуттєвої людини", "людини афектів", сповненої практичним ідеалом переживання життя.

Геопсихічні чинники формування української психіки О. Кульчицький пов'язує із відчуттям географічного середовища, природи, її статичних і динамічних процесів, світоглядними настановами лісу, лісостепу та степу. З впливів першого формуються переживання "стриманості рухомої форми", почуття обачливості і підозрілості, очікування і терплячості, панічності і лякливості; другого — пасивність та обачливість, обережність і компроміс-ність, які часто стають відповідниками станів безтурботливості, ігрових, естетичних та споглядальних настанов, поступності супроти чужого опору та впливів аж до самозречення, пристосування; із степу — вчування нічим не стриманого руху у безмежність, її неоформленість, що призводить до переживання квантового, кількісного, величного, піднесення й поширення, звуження, а у своїй протилежності — піднесене почуття самооцінки честолюбства і почуття недостатності з усіма їхніми наслідками. Світоглядна настанова українського степу — це ентузіатична настанова на стан душі як сп'янілості, розміреності, любові і шалу, зламаності і стрибковості.

Особливу увагу О. Кульчицький приділяв виявленню історичних чинників формування української психіки, виводячи їх з геополітичного положення України, її "межовості", перебування людини на межі "можливого існування", на межі випадковості, страждання, загрози смерті. Саме тут частіше відбувалося "відштовхування", тобто обминання нижчого, спрямованого на особисте щастя, існування як нездійсненного, зміни буття з нижчої форми на його вищу екзистенційну, де віссю ставлення до життя стає не саме життя, а ідея чи ідеал, що переступають межі життя: чесність, воля, віра, героїка, проявом чого став життєвий стиль козаччини. Водночас, зауважує О. Кульчицький, з наявністю цього стилю життя як "Vita пегоіка", формується й інший, "анабіотичний" стиль життя — "Vita minima", спрямований на те, щоб перечекати і перетерпіти негоди історичного процесу. Звідси той тип поведінки, яку І. Франко називав "укритою злістю, облудливою покірністю", або в кращому випадку індивідуальна зосередженість, обмеження зовнішньої життєвої активності, де заглибленість у власне буття супроводжується замкнутістю вдачі, насторожливим ставленням до навколишнього й спрямованістю психічної енергії на розбудову внутрішнього життя, обачне уникання нав'язуваних контактів, передусім з незнайомим оточенням.

Самі історичні чинники впливали на формування національної психіки не тільки безпосередньо, а й через суспільні форми та умови життя українського народу. Найбільш суттєвим тут поставали недостатня диференціація суспільної структури і переважання в ній селянської верстви, виняткове значення малих груп у соціальному житті. Це накладало відбиток психічної селянськості, близькості до землі, конкретності та органічності, надаючи українській культурі характер специфічної "народності", визначивши засади людських взаємин. Натомість селянський побут активно сприяв контактам за "сусідством", збереженню родинних і родових груп, приятелюванню і побратимству, створенню малих груп на кшталт "інстинктивних", почуттєвих "спільнот переживання", "сут-нісних спільнот", заганяючи життя у сферу інтимності, в родину чи гурт приятелів і не дозволяючи йому розгорнутися на привселюдній арені.

Культуроморфічні чинники формування психічного життя української людини О. Кульчицький виводить з "європейського культурного кола", сфери окцидентальної (західної) духовності як "межового" і перехідного розташування між європейським Заходом та азійським Сходом, що зумовлює рецепцію, сприйняття західної духовності. Периферійність України у європейському "культурному колі" ослабила впливи європейського осередку з наближенням до периферії як межової лінії, захисної смуги, що розмежовує "своє" та "не своє", захищає "власне й рідне" від "чужого", пов'язуючись з відмежованим і сферою того, що захищається. Водночас тут зберігається і своєрідна дистанція у своїй сфері, оскільки внаслідок інфільтрацій позамежового і чужого, бо ця захисна смуга набуває перехідного характеру, немовби сполучує "своє" з "чужим". Ця культурна периферійність України спричинила ослаблення у сприйнятті "трьох хвиль" ідей (католицизму, ренесансу і просвітництва), дія яких в основному оформила західну свідомість, де католицизм вніс у європейську психіку перевтілення римського "ордо", дійову позицію на соціальну орієнтацію, зовнішні міжлюдські стосунки, внутрішню дисципліну, чітке визначення понять та стилів мови, змагання до розробки філософських термінів і логічних завершень, а його протидія — реформація — збуджувала критичну думку. Ренесанс наситив її духом гуманізму, відкриттям світу і людини, просвітництво "просвітило" усі ділянки життя, насамперед математично-природничими здобутками, а романтизм, як екзальтація почуттів й уявлень, спонукав до збудження ренесансного індивідуалізму.

Дія і протидія цих культурних сил витворювали західну духовність, проявами якої стали сцієнтизм і культ науки, утвердження персоналізму, високе почуття свободи, психічної цілісності, тобто особи як вирізнення своїм індивідуальним ставленням до вартостей, психічною основою чого стає готовність до дії, керованої і контрольованої розумом.

Українська культура (хліборобська Й селянська) не могла відразу охопити знання й науку як систему абстрактних понять, техніки й техніцизму, тяжіючи більше до соціальних, релігійних, деякою мірою естетичних вартостей, тим більше, що й не було умов для розвитку раціональної і активної настанови. Вона сприйняла їх співвідносно з азіатською сферою кваєстично-споглядальних світоглядних настанов, ставлячи в осередок історичні й соціальні проблеми, що насичували сцієнтизм етико-релігійним змістом.

При вивченні глибинно-психічних чинників формування психіки української людини Кульчицький спирається на ідеї комплексів і персонального підсвідомого Фрейда та Адлера, а також на психологію "колективного підсвідомого" Юнга з її теорією архетипів. У контексті перших він зазначає, що для психіки кожного поневоленого народу, яким був також український народ, властивий "комплекс меншовартості". Впливаючи на формування цілісного психічного життя, цей комплекс набуває меж загального комплексу української спільноти. В своїх проявах він може отримувати забарвленість "комплексу кривди", збуджуючи тенденцію до "надолуження", "надкомпенсацію" або до етично-ідилічного мрійництва з його вірою у прихід "рахманного царства правди", братерства та все-людних ідей, своєрідного жіночо-мазохістського комплексу української душі як шукання насолоди у стражданнях, піднесення ореолу терпіння (святкування роковин національних поразок, оцінка історичних подій пропорційно до величини жертв, пролитих сліз і крові).

Вказуючи на негативний вплив шарів персонального підсвідомого з його комплексом "меншовартості", який порушує рівновагу індивідуального і збірного життя, О. Кульчицький звертає увагу на позитивні прояви найглибших шарів колективного підсвідомого, що містять у собі не особисті "відтиснуті переживання" у формі комплексів персонального підсвідомого, а успадковані тривкі сліди позаперсональних і надперсональних складових, повторюваних переживань людських спільнот і реальних груп. Ці сліди, що існують у колективному, єдиному для всієї спільноти підсвідомому, заповнюються певними праобразами-уявленнями (архетипами, за Юнгом), виливаючись у віруваннях, переживаннях, міфах, часто і літературній творчості. Відносно до психіки українського народу — це виняткові насичення "духом землі", злеліяних в переживаннях та досвіді хліборобських архетипів "magna mater" — добра Земля, Деметра, Мати природа, де архетипна констеляція колективного підсвідомого українського народу засвідчує добру первинність та первинну доброту найглибших сфер української психіки.

Проблема людини, її духовності, національної ідентифікації та розвитку самосвідомості з урахуванням особливостей формування типу української людини і її психічного життя завжди приваблювала українських культурних діячів і філософів з діаспори, осмислюючись з різних філософсько-методологічних точок зору. Свідченням тому є й творчість оригінального мислителя, публіциста, громадського діяча української діаспори Б. Цимбалістого.