Філософія - Губерський Л.В. - До історії нової філософії (МЮНХЕНСЬКІ ЛЕКЦІЇ)

...Абсолютний суб'єкт, який існує як ніщо, робить з себе дещо, яке пов'язане, обмежене, стиснуте буттям. Проте він є безкінечним суб'єктом, тобто суб'єкт, який ніколи і ні в чому не може зникнути; тому, оскільки він є дещо, він також безпосередньо полишає свої межі, звідси, осягає, пізнає самого себе в цьому бутті як дещо. Як дещо, що існує, він є реальним, як здатним до його осягнення - ідеальне, отже, тут і ці два поняття (реальне та ідеальне) уперше потрапляють у сферу нашого розгляду. Однак, якщо ця історія - істинна, дійсна історія суб'єкта, який покладає сам себе, породжує сам себе в усіх визначеннях власного буття, то це перше буття суб'єкта, так само як і протилежне йому, де він існує як суб'єкт, - то реальне і це ідеальне, обидві ці потенції самопокладання, самоздійснення мають бути знайдені в дійсності або мати в ній відповідне вираження. Під тим узагалі першим буттям дещо суб'єкта, до того як він існував як свободне ніщо... ми розуміємо матерію. Поняття матерії спочатку мислиться не більше, ніж взагалі дещо, що більше не є ніщо, тобто не є свободно суще. Ця матерія, яка є лише саме перше буття чимось, безумовно, не та матерія, яка є лише саме перше буття чимось, і не та матерія, яка тепер перед нами в її формах і різних образах, отже, не тілесна матерія. Те, що ми визначаємо як початок і першу потенцію, як найближче до ніщо, є матерія цієї матерії - вже сформованої і доступної нашому чуттєвому пізнанню, яка набула чуттєвих властивостей, - її матеріал, її основа; бо та матерія, яка є взагалі лише першим буттям чимось, стане, як ми незабаром побачимо, безпосереднім предметом певного процесу - в ньому вона зазнає перетворення і робиться основою для вищого буття; лише стаючи ним, вона набуває тих чуттєво-пізнавальних властивостей. Цьому першому реальному, цьому першому буттю чимось протистоїть ідеальне, яке тим самим є ніщо (тобто не є дещо); проте, оскільки воно протилежне тому дещо та як покладене таким є ніщо, або чиста сутність, воно (ідеальне) тому також само є дещо; точніше кажучи... ця покладена як така чиста сутність, що протистоїть матерії як ніщо, є світлом. Світло виступає відносно матерії як ніщо і все-таки не є ніщо. Те, що в матерії виступає як дещо, у світлі виступає як ніщо і тим самим воно (світло) є дещо, але як інше дещо, покладене як суто ідеальне. Очевидно, світло не є матерією, до якої її зводили попередні теорії... Нині фізики-експериментатори все більше схильні розглядати нематеріальність світла як його матеріальність. Відомо, що тепер надають перевагу хвильовій теорії, згідно з якою світло є лише акциденцією матерії, отже, не матерією, що як гіпотеза полегшує низку обчислювань... Натурфілософія пояснює світло як нематеріальне в тому розумінні, що воно є лише акциденцією, а й вважає його також і субстанцією, проте субстанцією нематеріальною, на кшталт того, як Спіноза пояснює протяжну та мислячу субстанції.

Отже, світло само по собі не є матерією, однак у сфері ідеального е тим, чим матерія у сфері ідеального, бо воно на свій манір, тобто ідеально, наповнює простір у всіх можливих вимірах точно так само, як наповнює його матерія. Таким чином, світло - поняття матерії, не лише внутрішньо або суб'єктивно, а й об'єктивно покладене поняття матерії - визначення, на якому я хочу зупинитися, оскільки воно дає змогу пояснити суттєвий прогрес, який досягається цією філософією порівняно з ученням Фіхте та попередніми системами.

Декарт, а за ним Спіноза повністю вилучили мислення з протяжності та протяжного. Однак світло, наприклад, є безумовним аналогом духу або мислення у протяжному світі, і якщо ми зведемо це невизначене поняття аналога до певного поняття, то світло виявиться нічим іншим, як самим духом або мисленням, тільки на нижчому рівні або потенції. Цілком таке саме протистояння Я та не-Я у Фіхте. Правда, дотримуючись свого вчення, згідно з яким істинно існує лише Я, він був змушений визнати, що Я є субстанцією, або глибокою сутністю природи, повинен був стверджувати, що і природа істинно існує лише остільки, оскільки вона внутрішньо або за своєю сутністю є Я, суб'єктом - об'єктом. Він мав дійти такого висновку, якби не заперечував у природі, поза нашими уявленнями, кожну реальність. Звідси Фіхте не знав нічого суб'єктивного, крім людського Я або духу, натомість про світло, наприклад, можна сказати, що воно суб'єктивне, однак не є дещо покладене у природу, те, через що природа стосовно себе є суб'єктивною, або суб'єктом, з чого випливає, що природа не є дещо лише об'єктивне, тільки не-Я. Адже Я є ніби Я, або перше суб'єктивне в природі, перше суб'єктивне поза нами. Ніде, в жодній сфері, не існує лише суб'єктивного або лише об'єктивного, однак завжди є єдність обох. Правда, для мене світло належить до об'єктивного відносно мене світу.., який переді мною постає як об'єктивне, але яке у самому собі містить також суб'єктивне. Лише порівняно з ідеальним вищого ґатунку, наприклад із людським знанням, звідси, взагалі тільки відносно світло належить до реального світу; проте, розглянуте для себе або порівняно з матерією, воно за своєю суттю або потенцією є таким самим ідеальним, як ідеальним у своїй потенції є людське мислення.

Таким чином, з попередніх визначень можна зробити висновок, що перші моменти нескінченного покладання самого себе або, оскільки саме в цьому полягає життя суб'єкта, що перші моменти цього життя - моменти природи. Наслідком цього є те, що така філософія із самого початку перебуває у природі, починає з природи - безумовно, не для того, щоб залишатися у ній, але щоб згодом за допомогою зростаючого піднесення перевищити її, виходячи за її межі, і піднестися до духу, до істинно духовного світу. Тому філософія могла на першій стадії називатися натурфілософією, проте натурфілософією була б лише перша частина або основа цілого. Сама природа була б лише однією стороною універсуму або тотальності, в якій тільки повністю й актуалізується абсолютний суб'єкт, була б лише відносно ідеальним світом. Іншою стороною був би світ духу. Філософія повинна сходити у глиб природи лише для того, щоб звідти підноситися до висот духу. Звідси іншою стороною системи була філософія духу... Насправді, її не можна було б називати ні матеріалістичною, ні спіритуалістичною, ні ідеалістичною. її можна було б назвати реалістичним ідеалізмом, оскільки ідеалізм базується в ній на реалізмі й виводиться з реалізму. Лише один раз у передмові, отже, в екзотеричній частині мого першого викладу цієї системи я назвав її системою абсолютної тотожності, для того щоб вказати на те, що тут ітиметеся не про однобоке реальне або однобоке ідеальне. Однак те, що з часів Фіхте заведено називати ідеальним, мислиться як єдиний суб'єкт. Проте і цю назву було неправильно витлумачено, і ті, хто ніколи не намагалися проникнути у внутрішню сутність системи, скористалися цим для того, щоб зробити висновок або навіяти недостатньо освіченій частині суспільства те, що нібито в цій системі знищуються всі відмінності, зокрема відмінність між матерією і духом, добром і злом, навіть між істиною і хибою, нібито у цій системі, у звичайному розумінні слова, все є однаковим...

Отже, ми мали дві перші потенції - на одному боці матерію як вираження першого, ще стиснутого самим собою або за допомогою самого себе, раніше чистого і свободного суб'єкта, і світло як вираження свободно і безпосередньо покладеного нестиснутим суб'єкта, який саме тому вже не може бути цілісним, або абсолютним, суб'єктом, що він вже є покладений як такий... світло, тобто відносно ідеальне в природі, протистоїть матерії як суб'єкт об'єкту. Проте і це ідеальне повинне приєднатися до об'єкта, стати об'єктивним для того, щоб виник цілісний досконалий суб'єкт. У цьому першому ідеальному знову сховане вище, більш віддалене ідеальне... Проте воно не може стати реальним або об'єктивним, не ввійшовши тим самими до буття матерії (охопивши всю сферу об'єктивного), тобто не позбавивши матерію її попереднього самобуття, не створивши дещо третє, для якого матерія і світло суть лише акциденції або атрибути. Те, що перед цим ще було самосутнім, матерія і світло, будуть згодом лише загальними атрибутами деякого вищого третього, обидва разом підвладні ще вищій потенції.

Проте матерія, варто сказати, не може без спротиву дозволити позбавити себе самобуття. Тим самим започаткований процес, у якому на початку... матерія сприймається просто як основа для вищого буття або перетворюється на нього. Цей момент був названий динамічним процесом, який у свою чергу має свої моменти. Як явища цих моментів розглядалися магнетичний, електричний та хімічний моменти, які ще дотепер пізнаються у природі, або, точніше кажучи, три моменти процесу, що дотепер сприймає і триває невпинно в природі, який ми сприймаємо як магнетизм, електрику або хімізм; ці три моменти були взяті і як моменти початкового виникнення сформованої та диференційованої (якій притаманні різні властивості) матерії... проте з тієї миті, коли вона втрачає свою самостійність або свою протилежність ідеальному, з'являється вищий суб'єкт... Це суб'єкт або дух органічної природи, дух життя, який тепер діє за допомогою цих потенцій - світла і матерії - як своїх. При цьому матерія більше не сприймається як субстанція; насправді, організм існує не за допомогою матеріальної субстанції, яка постійно змінюється, він є організмом лише за допомогою виду або форми свого матеріального буття... Як тільки (органічний) процес досягне своєї мети, те, що було до цього суб'єктивним, само знову приєднується до об'єкта; його царство, його панування закінчується і поступається вищій потенції... Отже, принцип органічного життя сам ще належить до вищого принципу наступного періоду до об'єктивного світу і остільки існує навіть предмет емпіричного вивчення природи. Мить, коли те, що тепер було найвищим, ...сама стає цілком об'єктивною, тобто підпорюється ще вищому суб'єкту, тобто народженню людини, в якій природа як така вбачає своє завершення, і розпочинається новий світ, цілковито нова послідовність подій... вища потенція, яка знову підноситься над цим світом буття, співвідноситься з ним лише ідеально або може бути лише знанням... Тим самим ми привели суб'єкт до тієї точки, де він є чистим знанням, або тим, чиє буття полягає лише у знанні, яке ми вже не можемо виявити як річ чи матерію (тут нематеріальність душі або того, що в нас безпосередньо є лише знання, може бути пояснено більш ясно і переконливо, ніж у всіх попередніх теоріях, де існування цього простого і нематеріального, як вони це називали, само ще було до того ж тільки випадковим, тоді як у вищій послідовності воно виступає як необхідне; у цій послідовності має зустрітися точка, на якій суб'єкт більше не сходить до матерії, де він є лише знанням, отже, чистим знанням, тобто чистим духом, де все, чим він ще міг бути поза цим і безпосередньо, вже стоїть перед ним як існуюче поза ним, як інше, як для нього самого об'єктивне... так сам по собі він не є інше, однак той самий суб'єкт, який у своїй першій і безпосередній діяльності став матерією, на вищому рівні явив себе як світло, на ще вищій - як життєвий принцип... Першою сходинкою тут буде об'єктивне, наступною - покладений як такий суб'єкт, або безкінечне, третьою - єдність обох; однак так само, як і там, у природі, реальне та ідеальне, матерія і світло - обидва об'єктивні й реальні будуть, незважаючи на їх суперечливість, лише ідеальними. Суб'єкт, визначений нами як той, що підноситься над усією природою, безпосередньо існує лише як чисте знання і як таке є безкінечним та цілковито свободним... однак він перебуває у безпосередньому зв'язку з кінцевою й обмеженою людською істотою, і, оскільки він не може стати її безпосередньою душею, то змушений брати участь у всіх її визначеннях, відношеннях та обмеженнях і таким чином, увійшовши в усі форми кінечності, зробити самого себе кінечним і, залишаючись увесь час ідеальним, усе-таки (ідеально) підкоритися панівній у сфері буття або реальній необхідності. З цього відношення нескінченного у собі знання і пов'язаного з ним кінечного виводилася вся система необхідних уявлень, а також понять, відповідно до яких об'єктивний світ визначається для людського пізнання; тут був розроблений власне пізнавальний або теоретичний бік людської свідомості... нездоланний суб'єкт також із цього обмеження, яке він має в людині, знову повертається у свою сутність і на противагу своїй скутості покладається як свободне, як наступна потенція самого себе і поза згаданою необхідністю... Необхідність є тим, чим людина займається у своєму пізнанні, від чого вона залежна у своєму пізнанні; свобода - це свобода діяння та діяльності; кожна діяльність передбачає пізнання, адже людина за допомогою своїх дій знову робить своє знання об'єктивним або предметним і підноситься над ним; те, що в пізнанні було суб'єктивним, стає у діяльності об'єктом, знаряддям, органоном... Проте суперечливість тим самим не знята, навпаки, тільки тепер покладена суперечливість між свободою і необхідністю, яка... отримує вище призначення, що належить історії, де діє не індивідуум, а весь рід у цілому. Тут, таким чином, перебуває та точка системи, де вона переходить у сферу діяння, у практичну філософію, де тим самим ідеться про моральну свободу людини, про суперечливість добра і зла і про значення цієї суперечливості, й особливо про державу як осередок, хоч і підвладний, про свободу і необхідність як результати боротьби людства поміж тією та іншою, та наостанку, про саму історію як про великий процес, в який залучене все людство. Таким чином, ця філософія, яка на попередній стадії була філософією природи, стає філософією історії... Тут, де виявляється найвищий і найбільш трагічний дисонанс, коли зловживання свободою спонукає нас самих знову закликати до необхідності, тут людина змушена пізнати дещо вище, ніж людська свобода; само почуття обов'язку не змогло б... переконати її, що вона може не відчувати занепокоєння стосовно наслідків своїх вчинків, якби не усвідомлювала, що хоча її дії залежать від її свободи, але їх наслідки, або те, який вплив ці вчинки справлятимуть на весь її рід, залежить від іншого, вищого, хто у свободних та протизаконних діях індивідууму дотримується та встановлює вищу закономірність... Як творець він відкриє себе в людині також за допомогою створення реальної продукції; він виступає: 1) як те, якому притаманна влада над матеріалом, як здатне подолати та змусити її бути вираженням духу, навіть найвищих ідей - до цього доходить образотворче мистецтво як таке, однак 2) у поезії, яка передбачена образотворчим мистецтвом і відносно якої воно перебуває у відношенні знаряддя, в поезії він відкриється як дух, якому притаманна влада самому створити також і матеріал... таким чином, найвище відкривається як геній. Якщо мистецтво - найоб'єктивніше у людській діяльності, то релігія - її суб'єктивний вимір, оскільки вона, на відміну від мистецтва, спрямована на те, щоб покладати стосовно найвищого суб'єкта все суще як не-суще... Існує третя сфера людської діяльності, яка поєднує в собі об'єктивність мистецтва та суб'єктивність релігії, - це філософія. Вона об'єктивна, як мистецтво, оскільки демонструє рух творчого, що рухається від сходинки до сходинки... творця. Вона суб'єктивна, як і релігія, оскільки вона все привносить у дійсність, доводить або покладає як суще, для того, щоб урешті-решт ввірити це вищому суб'єкту, який сам по собі є вищим духом.