Філософія - Губерський Л.В. - Думки про смерть та безсмертя

Шановні панове! Я вам читаю логіку, але не так, як вона звичайно викладається, хоча для повноти, з історичного погляду, я ознайомлю вас із цією логікою; мистецтво мислити я тлумачу, як теорію пізнання, як метафізику; таким чином, я викладаю логіку, як її розумів та викладав Гегель, але я викладаю не в його висловлюваннях та не його власними словами, але лише в його дусі, не як філолог, а як філософ; але разом з тим я Ті викладаю не як Гегель, не в значенні абсолютної, найвищої, останньої філософії, а в значенні органу філософії; адже саме орган філософії сам повинен бути філософією, орган пізнання сам повинен бути знанням або надавати його. Логіка в значенні метафізики є неминучим результатом попередньої історії філософії. Тому найбільш доцільним вступом до логіки є виклад історії філософії.

Думки про смерть та безсмертя

Тепер головне питання про те, як примирити попередню суперечність між потойбічним та поцейбічним, щоб людство одностайно, всім серцем зосередилося на собі, на своєму світі та на своєму сьогоденні; адже лише ця неподільна зосередженість на справжньому світі дасть нове життя, дасть великих людей, викличе великі ідеї та справи. Замість безсмертних індивідуумів "нова релігія" швидше вимагає сильних людей, духовно та тілесно здорових. Для неї здоров'я має більшу ціну, ніж безсмертя.

Світ жалюгідний лише для жалюгідної людини, світ порожній лише для порожньої людини. Серце, принаймні здорове серце, повністю задовольняється вже тут. Якщо "нова релігія" знову буде вбачати свою ціль у майбутньому, в потойбічному світі людини, то вона - хибна релігія, подібно до християнства. Вона тоді не є релігією тієї справи і тієї думки, яка живе лише у вічному сьогочассі, але є релігією почуття та уяви, бо уява є органом майбутнього; релігія - не прогрес, але крок назад, бо ще протестантизм по-своєму примиряв релігію з дійсним світом.

Колісниця світової історії - тісна колісниця. І якщо пропустити слушний момент, то не можна потрапити в цю колісницю; отримати в ній місце можна лише в тому випадку, якщо відмовишся від усіх зручностей старого історичного домашнього начиння, взявши з собою лише невід'ємне, найнеобхідніше, найважливіше. Зрозуміло, Біас також повинен був здаватися вельми "абстрактним та негативним" для тих, хто разом з ним виселився з Прієни, але тягнув із собою своє домашнє начиння. Але ж філософія точно так само виселяється з християнства, як Біас із Прієни. Хто цього не здатен зрозуміти, хто готовий відмовитися від позитивного християнства, але при цьому хоче зберегти, хоча б із деякими змінами, уявлення християнського потойбічного світу, тому краще цілковито залишитися у християнстві.

Сутність християнства

Друже! Кажу тобі: якщо хтось був покликаний та мав право висловитися стосовно релігії, то це був би я; адже я ознайомлений з релігією не за книжками, я життєво вивчав її, і не лише виходячи з життя інших, що дали мені наочний матеріал про походження та практику релігії як з її позитивної, так і негативної сторін, а й зі своєї власної. Для мене релігія була практичною справою, перш ніж стала для мене справою теоретичною.

<...>

Ідеї головного походження нав'язливі, від цього не вбережешся; але те, з чим справді освоюєшся, перетворюючи на свою плоть та кров, те зникає, зберігаючись лише у своїй суті; адже кров постійно змінюється та оновлюється, не допускає нічого незмінного. Так, дотепер у головах учених існують чортові пальці, амонієві роги та незчисленні чудовиська, хоча з життя вони давно вже зникли після того, як інші, більш благородні тварини перетворили їх на плоть та кров.

<...>

Всі люди рівні перед Богом. Звичайно, як показує історія, в релігії цивілізовані народи не відрізняються від диких, мудреці - від дурнів, освічені

- від черні. Тому остерігайтеся викривати таємниці релігії, якщо не хочете піддатися образам як низької, так і знатної, як освіченої, так і неосвіченої черні.

<...>

О, дотепні критики! Вони хочуть судити про сутність моїх творів, але навіть не засвоїли їх формальних особливостей; вони не бачать, що, обслуговуючи своїх пацієнтів, я дотримуюсь гомеопатичного методу, але що до основних положень, узятих мною як керівництво, я втілюю не словами, а діями, застосовуючи їх лише у справі; вони не бачать, що дуже часто я висловлюю позитивне негативним способом, узагалі висловлююсь не по суті, а натяками, іронічно, і що для мене вся сіль у тому, щоб утілювати серйозні висновки в гру афоризмів та перетворювати зміст фоліантів на легкі пахощі епіграм

- на жаль для всіх філософів педантів та вчених філістерів. <...>

Яке відношення моєї попередньої позиції, позиції "Філософії та християнства" - до "Сутності християнства"? Там я брав християнство лише в тому значенні, в якому воно само себе розуміє, тут я також беру його в його власному значенні, але одночасно також і в моєму розумінні, тобто в розумінні антропології. Але одне значення у того Христа, котрий виявляє божественність виключно та єдино цієї певної людини, інше ж значення у того Христа, котрий виявляє божественність людини взагалі, кожної людини. Хто не помічає та не бере до уваги цієї відмінності, тому, звичайно, мій твір може видатися нерозв'язаною суперечністю. <...>

Чи написано твір "Сутність віри в розумінні Лютера" на захист Лютера або проти нього? Він такою самою мірою за Лютера, як і проти. Але хіба це не суперечність? Безсумнівно, але це неминуча суперечність, вона - у природі предмета.

<...>

Що це за умонастрій, що це за релігія - релігія любові? Це такий умонастрій, за якого людина в любові знаходить спокій для своєї душі, розв'язує загадковість свого життя, досягає кінцевої мети свого життя, таким чином, набуває в любові того, що християнин шукав у вірі крім любові.

<...>

"Возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм та усією душею твоєю, і всім розумом твоїм і всією кріпостю твоєю". Це - найвища заповідь. Інша ж, подібна до неї: "Полюби ближнього свого, як самого себе". Але яким чином друга заповідь може порівнюватися з першою, коли перша поглинає всю мою душу і всі мої сили? Що ж залишається для людини від мого серця, коли я всім серцем зобов'язаний полюбити Бога?

<...>

"Якщо людина не любить свого брата, котрого вона бачить, як зможе вона полюбити Бога, котрого вона не бачить?" - так запитує Біблія. Я ж запитаю: якщо людина любить свого брата, котрого вона бачить, як може вона полюбити Бога, котрого вона не бачить? Як можна поєднати в тому самому серці любов до чуттєвого, "кінцевого** та любов до надчуттєвої, "безконечної" істоти?

<...>

Лише реальна істота, лише чуттєвий предмет може бути також об'єктом істинної любові. Жертвувати своїм серцем істоті, даній лише у вірі, в уяві, означає пожертвувати своєю істинною любов'ю заради вигаданої, уявної любові.

<...>

Християнство - середньовічна епоха людства. Тому і нині ми живемо у середньовічному варварстві. Але родові муки нового часу починаються в наші дні.

<".>

"Чи може щось добре бути з Назарета?" - так завжди розмірковують премудрі та розумні не за роками. Але добре, нове завжди приходить саме звідти, звідки його не очікують, і завжди не таке, яким його очікують.

<...>

До всього нового ставляться з презирством, оскільки воно з'являється з темряви. Ця темрява - це янгол-охоронець. Будучи непомітним, нове стає силою. Якби з самого початку воно кидалося у вічі, то старе пустило б у хід усі свої існуючі сили проти нього та задушило б нове при його народженні.

<...>

З урядами буває, на щастя для людства, те саме, що, на жаль і властиве й лікарям, на лихо для людства: поки зло тільки ще виникає, воно вислизає від їх очей, але будь-яке радикальне нововведення на їхню думку є злом; коли ж вони його помічають, то зло вже виявляється невиліковним.

<...>

У чому найкращий показник того, що в релігії вже немає більше внутрішньої життєвої сили? У тому, що князі цього світу пропонують їй свою допомогу, щоб знову поставити її на ноги.

<...>

Справжні якості людини виявляються лише тоді, коли настав час виявити, довести їх на ділі. Хто, будучи студентом, виконував роль німецького імператора, той, мабуть, будучи імператором, став би виконувати роль студента.

<...>

"Лютер спочатку не передбачав зайти так далеко, як це здавалося". А саме такий шлях - правильний. Хто спочатку ставить за мету те, що може бути мимовільним, вимушеним наслідком розвитку, той не досягає цілі.

<...>

Суто історичні діяння - лише ті, котрі не передують свідомості, а за котрими свідомість прямує; ціль та смисл їх стають очевидними, коли вони вже є досконалими.

<...>

"Вам дозволено пройти до цього місця, але ні кроку далі". Яка безглузда передбачливість! Надай нам лише можливість іти, і ти можеш бути впевненим, що ми не будемо лише йти, а й присядемо. Твоя справа - дозволити нам рухатися; але ставити межу цьому рухові - це вже справа життя, історії.

<...>

Немає нічого безглуздішого, ніж визнавати необхідність якої-небудь реформації, обґрунтовуючи право на цю реформацію зводом громадянських або канонічних законів. Кардинал казав про Лютера: "Я ще б міг змиритися з його вченням, але це реформаторство з глушини нестерпне". Чи те ще буває, мій дорогий пане кардинале! З колегії кардиналів виходять лише папи, але не реформатори. Реформація ніколи не виникає в найкращій юридичній формі, але завжди виявляється лише своєрідно, неочікувано, незаконно.

Тільки той, хто має розум та мужність реформатора, має на це право. Кожний реформатор неминуче є узурпатором, кожна реформація - духовним насиллям.

<...>

Розум пише, але робить історію пристрасть. Тому все нове виявляє несправедливість до старого. Не історичні діячі, а історіографи мають дозвілля та ставлять собі за мету віддавати справедливість також старому. "Чистий", неупереджений розум, історична совість пробуджуються лише тоді, коли справа вже давно зроблена. Мислити можна, не допускаючи жодної несправедливості стосовно будь-кого і не завдаючи йому болю, адже для цього потрібна лише голова; але діяти неможливо, не рухаючись усім тілом, тобто не рухаючись у всі боки і не завдаючи збитків, навіть усупереч бажанню.

<...>

Справжнього ти не взнаєш, виходячи з історії; адже для тебе історія виявляє лише схожість явища з іншим явищем, що вже минуло, а не його відмінність, не його індивідуальність, не його своєрідність; справжнє може бути пізнаним лише безпосередньо через самого себе. І ти розумієш сучасність лише в тому випадку, якщо ти сам уже не належиш до минулого, а належиш до теперішнього, не до мертвих, а до живих.

<...>

"Людству віра необхідна". Звичайно; але аж ніяк не наша віра. Адже і ми, невіруючі, віруємо, але в прямо протилежне тому, в що віруєте ви, віруючі!

<...>

Людство незмінно визначається саме собою, незмінно черпаючи лише із самого себе свої теоретичні та практичні принципи. Тому, як можна уявляти, начебто в Біблії маєш щось "позитивне, міцне, незмінне"? В Біблії не можна замінити жодної літери, але смисл її мінливий, як є мінливим смисл людства. Кожна епоха вичитує з Біблії лише себе саму; кожна епоха має свою власну, саморобну Біблію.

<...>

"Нове вчення істинне, але непрактичне, не для народу". Говорячи так, ти лише доводиш, що сам ще у розладі з новим вченням, для тебе воно є теоретичною, а не загальноприйнятою істиною, що воно ще не опанувало всім твоїм єством. Якщо щось є суттєвим для тебе самого, то це надає тобі впевненості, що воно колись стане також всенародною справою, правда, по-своєму.

<...>

"Що мені до людства! Німецький дух - ось наше гасло. Ми - німці і хочемо ними бути". Я не заперечую; але чому ваш патріотизм повстає лише проти висновків із християнства, проти людства, а не проти самого християнства? Християнство не вчить нас: Бог та німецький Міхель одне й те саме, а вчить нас тому, що Бог і людина - одне й те саме.

<...>

Зазвичай на практиці люди становлять протилежність тому, чим вони є теоретично, тому, мабуть, було б краще як символ віри висунути ненависть до людей, а не любов до них. Зараз люди релігійно, тобто теоретично, одне одного люблять, практично ж - одне одного ненавидять; можливо, вони тоді, навпаки, теоретично ненавиділи б одне одного, а в житті любили б одне одного.

<...>

Чуттєва дія становить сутність язичництва; "дух", іншими словами, абстрактне слово, - сутність християнства. Врешті-решт, слово Боже означає не що інше, як божественність слова, а Священне Писання є нічим іншим, як святістю писання. Подібну "сутність християнства" зрозуміли та реалізували "глибоко по-християнськи" налаштовані німці. Тому німцям і за їх природою, і за тим, чим вони володіють, все дано словесно, але нічого - на ділі, все дано в думці, але нічого - чуттєво, все дано духовно, але нічого - тілесно, іншими словами, все дано на папері, але нічого - в дійсності.