Філософія - Губерський Л.В. - Вступ. Таблиці. Смисл чисел. Проблема світової історії. Макрокосм. Картина душі і почуття життя

Освальд Шпенглер (1880-1936)

Німецький філософ, історик, один з основоположників сучасної філософи культури, представник філософи життя, О. Шпенглер визначає культуру як найвищу цінність, що пронизує всі сфери життя певного народу, надаючи йому неповторності й унікальності. В основній праці "Занепад Заходу" О. Шпенглер піддає критиці ідею поступального прогресу та однолінійності світової історії, обґрунтовуючи тезу про множинність могутніх культур, кожна з яких має власну ідею, власну форму та власне життя. Сучасну епоху О. Шпенглер витлумачує як трагічний час загибелі західноєвропейської культури та очікування нової, ще не народженої.

Присмерк Європи. Нариси морфології світової історії

Вступ. Таблиці. Смисл чисел. Проблема світової історії. Макрокосм. Картина душі і почуття життя

Завдання, яке насамперед має на увазі обмежену проблему сучасної цивілізації, розширюється до розмірів ідеальної філософії - тієї єдиної філософії, яка, зрештою, є однією з можливостей останніх стадій західноєвропейського духу; це буде ідея морфології всесвітньої історії, світу як історії, що, виходячи в протилежного принципу стосовно морфології природи, яка була до останнього часу єдиною темою філософії, охопить ще раз всі образи і рухи світу в їх глибинному останньому значені й у зовсім іншому порядку побудує з них не загальну картину всього пізнаного, але картину життя.

Світ як історія осмислений, він спостерігається і будується на основі його протилежності, світу як природи, - ось новий аспект буття, якого дотепер ніколи не використовували, який невиразно відчували, часто вгадували, але не наважувались проводити з усіма висновками, що випливають з нього.

Природа є образом, в якому людина високої культури надає єдність і значення безпосереднім враженням своїх відчуттів. Історія - це образ, за допомогою якого уява людини прагне зачерпнути розуміння живого буття світу відносно особистого життя.

"Всесвітня історія" - це наша картина світу, а не та, що належить "людству". Для індуса та елліна не існувало картини становлення світу як виду і форми споглядання. І цілком можливо, що в майбутньому, після остаточного занепаду західної цивілізації, носіями якої є ми, сучасні люди, ніколи не повториться подібна культура і подібний людський тип, для якого "Всесвітня історія " є змістом космічної свідомості.

Що ж таке всесвітня історія? Зрозуміло, деяка духовна можливість, внутрішній постулат, деяке вираження відчуття форми. Але якби не визначено було відчуття, воно далеке від закінченої форми, як би ми не відчували і не переживали всю всесвітню історії і як би ми не були впевнені в можливості для нас осягнути весь її образ, тим паче, в теперішньому часі нам відомі тільки деякі її форми, а не сама форма...

..."У людства" немає ніякої цілі, ніякої ідеї, ніякого плану, так само як немає мети у виду метеликів чи орхідей. "Людство" - пусте тіло. Потрібно тільки виключити цей фантом із кола проблем історичних форм, і на його місці перед нашими очима знайдеться непередбачуване багатство справжніх форм. Тут надзвичайне багатство, глибина і різнобарв'я життя, скритих до цього часу висловом, сухою схемою чи особистими "ідеалами". Замість монотонної картини лінійно-образної всесвітньої історії, триматися за яку можна тільки заплющуючи очі на приголомшливу кількість фактів, що їй суперечать, я бачу феномен безлічі сильних культур, які з початковою силою виростають з надр, що породила їх країна, до якої вони суворо прив'язані упродовж свого буття, і кожна з них накладає на свій матеріал - людство - свою особисту форму й у кожної своя особиста ідея, особиста пристрасть, особисте життя, бажання і відчуття і, нарешті, особиста смерть. Є розквітаюча і старіюча культури, народи, мови, істини, боги, країни, але немає старіючого людства. У кожної культури є свої особисті можливості, вираження, які виникають, визрівають, в'януть, і ті, які більше не повторюються. Є численні, за самою своєю суттю один від одного гарні пластики живопису, математики, фізики, кожна з обмеженою життєвою діяльністю, кожна замкнута в собі, подібна тому, як у кожному виді рослин с свої особисті квіти і плоди, свій особистий тип росту і смерті. Ці культури, живі істоти вищого порядку, виростають зі своєю звеличеною безцільністю, подібно до квітів у полі. У всесвітній історії я бачу картину пічної появи і зміни казкового становлення і смерті органічних форм..

...Незважаючи на подібність людської Історії з історією Іншої групи вищих живих істот - цю звичайну тему безлічі казок, переказів і байок, - для людини постійно роблять виняток. Ось тут потрібно шукати порівняння, надавши можливість світу людських культур вільно і глибоко сприяти на нашу уяву, а не втискаючи її в упереджену схему; потрібно на словами: юність, розвиток, мярніння, які с до цього часу і тепер більше, ніж колись, вираженням суб'єктивної оцінки і суто особистого інтересу соціального, морального, естетичного характеру, визнати, нарешті, значення об'єктивного найменування для органічних станів; потрібно зіставити античну культуру як закінчений у собі феномен, як тіло І вираження античної душі, поряд з єгипетською, індійською, вавилонською, китайською і західноєвропейською культурами, і шукати типове в перемінних долях цих великих індивідуумів, момент необхідного в неприборканому достатку випадковостей, - і тоді, нарешті, розгорнеться перед нами картина світової історії.

...Одні, особливо суспільні діячі, економісти, політики, юристи, вважають , що "сучасне людство" перебуває в стані постійного прогресу, оцінюють його дуже високо і за цією міркою вимірюють усе, що було. Інші, як от художники, поети, філологи і філософи, не відчувають себе домашніми в згаданій сучасності, шукають у будь-якій епосі минулого такий самий абсолютний вихідний пункт і, також догматично базуючись на ньому, засуджують сучасність. Одні бачать у грецькому світі "початок", інші в сучасності -"занепад".

...Під цим кутом зору занепад західного світу становить не більше і не менше як проблему цивілізації. Що таке цивілізація, яку розуміють як логічну послідовність, завершення культури?

...У кожній культурі своя особиста цивілізація. Перший раз ці два слово, які позначали до сих пір затуманену, етичну розбіжність особистого характеру, розглядаються в періодичному смислі, як вираження строгої і необхідної органічної послідовності фактів. Цивілізація с неминучою долею культури. Тут ми досягаємо того пункту, з якого стають зрозумілими останні й важкі запитання історичної морфології" Цивілізація - це ті самі крайні й штучні стани, здійснювати які здатен вищий вид людей. Вони - завершення, вони слідують як установлене зо встановленням, як смерті за життям, як нерухомість за розвитком. Вони - неминучий кінець, і тим паче з внутрішньою необхідністю до них завжди приходили.

...Перехід від культури до цивілізації протікає в античності в IV ст., на Заході в XIX ст. З цього моменту ареною більшості духовних рішень стає не вся країна, як це було за часів орфічного руху і Реформації, а три чи чотири світових міста, які засмоктали в себе всі змісти історії і стосовно яких уся інша країна культури спадає на становище провінції, маючи своїм винятковим призначенням живити ці світові міста залишками свого вищого людського матеріалу.

...Я розрізняю можливу і дійсну культуру, тобто, культуру як ідею - загального чи особистого буття, і культуру як тіло цієї ідеї, як суму, які зробили доступними сприйняття просторових і відчутних її виражень, як-от: вчинки і настрої, релігія і держава, мистецтво і науки, народи і міста, економічні та суспільні форми, мови, право, звичаї, характери, риси обличчя й одягу. Історія, яка знаходиться також, як і життя, у близькій спорідненості зі становленням, є здійсненням можливостей культури.

...Природа й історія - ось два крайні, протилежні способи приводити дійсність у систему картини світу. Дійсність стає природою, якщо все становлення роздивлятися під кутом усталеного; вона є історією, якщо усталене підкоряти встановленню.

...Всі способи розуміти світ повинні бути означені як морфологія. Морфологія механічного і протяжного, наука яка відкриває і приводить у систему закони природи і причинні зв'язки, називається систематикою. Морфологія органічного, історії і життя, всього того, що підпорядковано спрямуванню і долі, називається фізіогномікою.

...Видима зовнішність різної історії, відповідно ДО цього, має таке саме значення, як і зовнішній вигляд окремої людини, зріст, вираження, манери, хода, спосіб висловлюватися, діяльність. Все це матеріал для знавця людей. Тіло, обмежене, перехідне, є вираженням душі. Але бути знавцем людей означає знати й ті організми більшого стилю, які я називаю культурами.

...Культури суть організми. Історія культури - їх біографія. Подана нам, як деяка історична поява в образі пам'яті, історія античної чи китайської культури по-морфологічному становить повну аналогію з історією окремої людини, тварини, дерева чи квітки. Якщо ми хочемо дізнатися її структуру, то порівняльна морфологія рослин і тварин давно вже підготувала відповідні методи. Феноменами окремих, таких, що йдуть одна за одною, поряд зростають, дотикаються, затіняють і гнітуть одна одну, культур вичерпується весь зміст історії. І якщо надавати всім її образам, які до цього часу дуже ретельно були приховані під поверхнею так званої "історії людства", що тривіально протікає, вільно проходить перед розумовим поглядом, то, врешті-решт, безперечно, вдасться відкрити тип, перший вигляд культури як такої, що вільний від усього гнітючого і незначного і лежить як ідеал форми в основі будь-якої окремої культури.

Я відрізняю ідею культури, її внутрішні можливості, від її чуттєвого виявлення в картині історії. Це рівнозначно відношенню душі до тіла, як її виявленню у сфері протяжного і стабільного. Історія культури є здійсненням її можливостей. Закінчення рівнозначне її кінцю.

...Парафеномен - це те, в чому ідея становлення у чистому вигляді лежить перед спостерігачами. Культура ж є парафеноменом різної минулої та майбутньої світової історії.

.. .Потік історії до цього часу забруднено для розгляду. Як уповні дозрілу освіту, кожна з яких, відповідно, є тілом духовної стихії, котра досягла свого повного завершення, можна розглядати китайську вавилонську, єгипетську, індійську, античну, арабську, західну культури і культуру майя. Як знайдена у виявленні перед нами культура російська. Число культур, що не досягнули зрілості, невелике: перська, хетська і культура кечуа знаходяться в їх числі.

...Культура зароджується в той момент, коли з первісно-духовного стану вічно дитячого людства пробуджується і відокремлюється велика душа, деякий образ із потворного, обмежене і перехідне з безмежного і такого, що перебуває. Вона розквітає на ґрунті суворо обмеженої місцевості, до якої вона і залишається прив'язаною, подібно рослині. Культура вмирає після того, як ця душа здійснить повну суму своїх можливостей у вигляді народів, мов, віросповідань, мистецтв, держав і наук і, таким чином, знову повернеться в первинну духовну стихію. її життєве буття, цілий ряд великих епох, які у суворих контурах відзначають постійне удосконалювання, є глибоко внутрішньою, запальною боротьбою за утвердження ідеї проти зовнішніх сил хаосу і внутрішньої непритомності, де погрозливо приховались ці протиборчі сили. Кожна культура перебуває в глибоко символічному зв'язку з матерією і простором, в якому і через який вона прагне реалізуватися. Коли мета досягнута, й ідея, тобто все багатство внутрішніх можливостей, завершена і здійснена у зовнішньому, тоді культура раптом загасає, відмирає, її кров згортається, сили її надламуються - вона стає цивілізацією. І вона, величезне засохле дерево в первісному лісі, ще багато століть буде тягнути свої гнилі сучки.

...Різна культура переживає вік окремої людини. Кожна має своє дитинство, юність, возмужіння і старість.

...Як листя, квіти, гілки і плоди виражають у зовнішньому вигляді, формі та способі росту буття рослини, так і етичні, математичні, політичні та господарські утворення відіграють таку саму роль у бутті культури.

...Всі без винятку великі утворення: форми релігії, мистецтва, політики, суспільного господарства, наук у всіх культурах одночасно утворюються, закінчуються і згасають так...

...Цей хід роздумів відкриває, нарешті, нашому погляду той предмет, який є ключем до однієї з найстаріших і найважливіших проблем людства, причому остання тільки з його допомогою є доступною і - оскільки в цьому слові взагалі е смисл - зрозумілою. Я говорю про протилежності ідеї долі й принципу причинності.

...Морфологічним елементом причинності є принцип, а таким самим елементом долі - ідея, яку не можна "зрозуміти", описати, визначити, а можна тільки відчувати і внутрішньо пережувати, яку можна чи зовсім не розуміти, чи в достовірності її бути цілком переконаним, подібно до ранньої людини, а з пізніших - всім дійсним значенням, як-от: віруючий, люблячий, художник і поет. Доля є особистим виглядом буття парафеномену, в якому неопосередковано перед духовним поглядом розкривається жива ідея становлення. Доля хазяйнує над усією картиною світу історії, а причина, яка знаменує вид буття предметів, яка перетворює наявність змісту вражень в окремі й обмежені речі, якості та відношення, створює якості форми розуму його alter ego.

...Не можна відокремлюватися від моменту долі в живому світостановленні, все одно, йде мова чи про метелика, чи про культуру. Життя, буття і підвладність долі - все зливається в одне.

..."Доля" ,"час" - суть, що заміняє одна одну, слова. Проблема часу, як проблема долі, трактувалась усіма мислителями, які обмежувалися однією системою встановленого, з повним нерозумінням. У знаменитій теорії Канта жодним словом не згадується про примару спрямування часу.

...Кожній культурі притаманний суворо індивідуальний спосіб бачити і розуміти природу чи, що те саме, у кожній є її індивідуальна природа, в якій у тому самому вигляді не може володіти жодний інший вид людей. Точно так само в кожній культурі, а в межах окремої культури з меншими відмінностями, у кожної окремої людини, є свій особистий вигляд історії, в картині та стилі якої вона споглядає, відчуває і переживає загальне й особисте, внутрішнє і зовнішнє, загальноісторичне і біографічне становлення.

...Людська культура, як підсумок встановленого і відчутного вираження душі, як тіло її, смертне, перехідне, підвладне закону, числу і причинності, культура як історичний феномен, як образ у світовій картині історії, як подібність і сукупність символів: така мова єдина, за допомогою якої душа може висловити, чим і як вона страждає.

...Я буду називати душу античної культури, вибравши чуттєву належність окремого тіла за ідеальний тип протяжності, аполлонською. їй протиставляю я фаустівську душу, прасимволом якої є чистий безмежний простір, а "тілом" - західна культура. Аполлонським тілом є вилуплювання голої людини; фаустівським - мистецтво фуги. Алоллоновські - механічна статика, чуттєві культи олімпійських богів, політичні поділи грецького міста, рок Едіпа і символ фалоса; фаустівські - динаміка Гал і лея, католицько-протестантська догматика, велика династія часу бароко. Аполлонівський - живопис, що обмежує окремі тіла різкими лініями і контурами; фаустівський - той, що за допомогою світла і тіні створює простір.

...І осторонь, хоч і будучи посередником, запозичуючи, передаючи в спадок форми, з'являється магічна душа арабської культури, яка прокинулася за часів Августа в країнах між Євфратом і Нілом, зі своєю алгеброю і алхімією, мозаїкою й арабесками, зі своїми богослужними ритуалами і "кіс-мет".

...Культура (душа), яка не має відчуття особистого становлення, - а це є історія, здійснення можливого.

...Великі художники і великі витвори мистецтва - це витвори природи. Світ - природа є витвором душі; так само і абсолютний художній витвір є витвором душі: і те, й інше невимушені, не залежать від вибору, необхідні, послідовно, і те, й інше - " природа ".

...Античну культуру називають культурою тіла, північну - культурою духу, ні без таємної думки відтінити переваги другого над першим. Як не тривіальне в більшості випадків розуміння у смаку Ренесансу протилежності між античним і сучасним, язичницьким і християнським, все ж воно могло б привести до позитивного результату за тієї однієї умови, що за формулою зможуть зрозуміти джерело цієї протилежності. У загальній історичній картині світу культура є феноменом душевної стихії, буття якої виживає себе у невстановленому здійсненні своїх внутрішніх можливостей.

.. .Кожна культура, навіть кожна епоха культури, створювала особисту картину душі, яку при цьому, звичайно, вважали картиною душі всього людства. її риси суть символічні вираження того, що я називаю ідеєю буття.

...Я вказую на протилежність двох світів, історії і природи, в картині яких переважають чи становлення, чи встановлене. Історія - дещо, що закінчується, - має етичну структуру, природа - дещо закінчене - логічне. Етика і логіка - так протистоять одне одному органічне і механічне, доля і причинність, фізіогноміка і систематика, життєвий досвід і досвід науковий.

...Культура і цивілізація - це живе тіло душі та її мумія, це новонароджений підставою організмів, що утворився з першого за його загасання механізму. Тут знову відмінність між становленням і встановленим, душою і мозком, етикою і логікою, нарешті, відчутною історією - що виражається в глибокій увазі до встановлень і традицій, - і пізнаною природою.

...Згадаймо нашу основну думку, а саме, що історія і природа - дві протилежності, що ми володіємо як вираженням і здійсненням нашої духовності двома світами як можливими, з яких один світ природи, складений з установленого і пізнаного, насиченого законами, цифрами, границями, логікою, загальна система, механізм, причина і дійство; інше - історія, не-передбачуване вираження встановлення і життя, такий, що споглядає, але не пізнаний, спрямований іншою логікою і неминучістю, яку можна виразити словами, а саме логікою долі. Обидва світи протистоять один одному, як життя і смерть, спрямування і протяжність, вічне майбутнє і вічне минуле. В основі цивілізації лежить відчуття природи, уже встановленого, закінченого, пізнаного, мертвого світу. Крок від культури до цивілізації можна визначити як метаморфозу історії в справжньо історичній формі.

...Світ, як простягається він перед магічною бадьорістю, володіє такого роду протяжністю, яку можна було б назвати печероподібною - настільки важко для людини за всього багатства його розумінь віднайти хоча б одне слово, за допомогою якого він зміг би принаймні приблизно визначити ідею магічного "простору". Оскільки "простір" у сприйнятті тої чи іншої культури - це два принципово різні предмети. Світ як печера настільки ж відрізняється від фаустівського світу, як простір з його пристрасними поривами в глибину, як і від античного світу як сукупність тілесних предметів.

...Зі скарбниць вавилонської і єгипетської культур магічної релігійності вона допустила в себе тільки декілька імен; антична й індійська культури, точніше їх цивілізаційне наслідство - еллінізм і буддизм занесли до її вираження сумбур аж до псевдоморфозу, але навіть не зачепили її сутності. Кожна з релігій магічної культури починаючи з творінь Ісайї і Заратустри аж до ісламу є ідеально єдиним світовідчуттям, і наскільки неможливо у віруванні в Авести знайти хоча б одну брахманську рису, а в давньому християнстві хоча б слід античного відчуття. Якщо фаустівська людина, як "я", сила, що спирається на саму себе в останньому підсумку рішення відносно безкінечного, якщо аполлонська людина вирішує лише відносно самого себе, то магічна людина з його магічним буттям становить лише складову пневматичного "ми", яке, спускаючись згори все, до чого йому є справа, залишається скрізь одним і тим самим. Як тіло і душа вона належить лише самому собі; але в ньому перебуває дещо інше, стороннє і вище, тому воно з усіма своїми поглядами і переконаннями вважає себе членом, що як поєднання божественного виключає не те що помилку оцінного "я", але навіть саму можливість його буття. Істина для магічної людини - дещо зовсім інше, ніж для нас.

...Те, що ми знаємо про людину, чітко розділяється на два великих періоди його буття. Точкою відліку для першого є для нас та глибока відмітана долі планети, яку ми називаємо сьогодні початком льодовикового періоду відносно, ми можемо встановити в межах картини історії Землі лише те, що тут мала місце космічна зміна; завершується вона початком високих культур, басейнів Нілу та Євфрату, коли раптом робиться іншим весь зміст людського буття. Різка межа третинного періоду і делювію знаходиться скрізь, і по її бік ми стикаємося з людиною як уже повністю сформованим типом, котрий має звичаї, міфи, мистецтво, прикраси, техніку, а також володіє будовою тіла, не зазнаючи з тих пір змін. Якщо ми назвемо цей період періодом примітивної культури, то єдиним регіоном, в якому ця культура, хоч й у своїй пізній формі, залишалась живою і порівняно недоторканною протягом усього другого періоду аж до сьогодні. Головна причина такої появи в тому, що тут від тиску з боку вищих культур збереглися не декілька примітивних планет, а цілий світ примітивного життя. Але примітивна культура - це дещо величне і цільне, дещо у вищій степені живе і дійсне...

...З типом високої культури на місце "воно" приходить сильна і єдина тенденція. Піднесеними істотами всередині примітивної культури незалежно від людини є лише племена і сім'ї. Тут, проте, піднесена сама культура. Все примітивне лише агрегат, причому агрегат форм вираження примітивних союзів. Висока культура - це бадьорості одного єдиного гігантського організму, роблячи носіями единоманітної мови форм з єдиноманітною історією не тільки звичай, міф, техніку і мистецтва, але навіть народи і стволова, що увійшли в нього. Найдавніша історія мови належить до примітивної культури і має свою особисту, позбавлену правил долі, яку не можливо вивести із долі орнаменту чи, наприклад, з історії шлюбу.

Таблиці до порівняльної морфології всесвітньої історії

Таблиця 1. "Одночасні" епохи духовного життя

Весна. Ґрунтовно-інтуїтивний період. Величні створення обгорнутої сновидіннями душі, що прокидається. Понадособисті єдність і повнота.

Літо. Близька до зрілості свідомість. Найдавніші міські та критичні рухи.

Осінь. Інтелігенція великого міста. Найвища точка суворого розумового мистецтва.

Зима. Початок цивілізації світового міста. Згасання душевної творчої сили. Саме життя стає проблематичним. Етико-практичні тенденції нерелігійних і неметафізичних уявлень мешканців світового міста.

Таблиця 2. "Одночасні" епохи мистецтва.

Єгипетська культура. Антична культура. Арабська культура. Західна культура.

"Культура": історія життя стилю, що надає форму всьому внутрішньому буттю. Мова форм глибинної символічної необхідності.

Цивілізація: буття без внутрішньої форми. Мистецтво великих міст як предмет розкоші, спорту, звички. Змінні модні стилі (запозичувані з минулого, змішані, винайдені), що надають символічний зміст.

Таблиця 3. "Одночасні" політичні епохи

Єгипетська культура. Антична культура. Західна культура.

Культура: групи народностей визначено вираженого стилю, які володіють однотипним світовідчуттям. Вплив іманентної державної ідеї.

Цивілізація: розчинення тіла народу, що орієнтується тепер кардинально на місто, в інтернаціональних масах, які мають переважно практичні інтереси. Світове місто і провінції: четверте співслово ("маса"), неорганічне, космополітичне.