Філософія - Осічнюк Ю.В. - Духовний світ особи і його структура

Щоб глибше зрозуміти специфіку духовного життя суспільства, необхідно розкрити специфіку духовного світу особи і способів її самореалізації.

Духовний світ особи і його структура характеризуються властивими їм особливостями і відносною самостійністю.

Як зазначалося раніше, суб'єктами — носіями людської сутності є суспільство й особа. Тому і процес становлення і функціонування суспільної свідомості варто розглядати на цих двох взаємозалежних рівнях.

Духовний світ особи — особлива, індивідуальна, неповторна форма прояву, існування, функціонування духовного життя суспільства. Основою формування духовного світу особи є зміст суспільної свідомості. Тому, з точки зору змістовної характеристики духовного світу, він містить у собі всі рівні і структурні елементи суспільної свідомості, всі основні особливості духовного життя суспільства. Однак духовний світ особи — це не просто частка суспільної свідомості. Це відносно самостійна система, зі специфічною внутрішньою структурою і способами функціонування.

Формування духовного світу особи здійснюється під впливом чотирьох основних факторів. Перший — це об'єктивні умови життя на макро- і мікрорівні. Макрорівень — це вся система суспільних відносин, що людина застає в готовому вигляді, державний устрій тощо. Мікрорівень - це сфера безпосередніх відносин і взаємодій особи, що формується, з умовами життя (вулиця, ринок, транспорт ...). Другий — система цілеспрямованого виховного впливу на особу, що формується. Теж на макро- і мікрорівні. Макрорівень - це державна і приватна система освіти (школи, вузи), цілеспрямована робота засобів масової інформації (радіо, телебачення, газети ...). Мікрорівень — це безпосередній цілеспрямований вплив на особу з боку батьків, друзів, сторонніх людей... Третій - це залучення особи, що формується, до практичної участі в різних сферах життя. На мікрорівні — це залучення дитини до вирішення питань самообслуговування, допомоги батькам, друзям, стороннім. На макрорівні — це формування особи як фахівця, громадянина.

Четвертий фактор - це самовиховання, самонавчання, самовдосконалення, самоконтроль. Особа стає творцем самої себе.

Для розкриття духовного світу особи необхідно, насамперед, зупинитися на процесі становлення структури індивідуальної свідомості. Індивідуальна свідомість містить у собі, як і суспільна свідомість загалом, емпіричний і раціональний рівні, суспільну психологію, форми суспільної свідомості, ідеологію. Однак вона — не просте копіювання, перенесення у свідомість індивіда всього багатства структури суспільної свідомості. Структура і зміст суспільної свідомості є тією основою, фундаментом, на якому формується духовний світ особи. Поняття останнього ширше за поняття індивідуальної свідомості. Якщо при розкритті специфіки індивідуальної свідомості головна увага приділяється її змістовній стороні і структурі, то, коли розглядається духовний світ особи, акцент робиться на особливостях реалізації особою своїх світоглядних засад, реалізації усвідомленої людиною своєї сутності.

Процес формування індивідуальної свідомості, а, отже, і духовного світу починається з набуття знань. Знання — це система відображених у голові людини і закріплених пам'яттю відомостей про навколишній світ і про саму людину Якщо результат впливу зовнішнього світу не закріплений пам'яттю, то він не є знанням. Пам'ять — це властивість людської психіки фіксувати, зберігати і відтворювати результати взаємодії людини зі світом. Пам'ять вибірна. Вона фіксує не усе, що відображається у свідомості людини, а насамперед те, що викликало певну (позитивну чи негативну) чуттєву-емоційну реакцію і має значення для життєдіяльності людини. Як і в суспільній свідомості, в індивідуальній свідомості знання виступають як спосіб існування свідомості, а також як фіксація результатів життєвого досвіду, результатів взаємодії індивіда з навколишнім світом. Знання містять у собі також оцінне ставлення людини до результатів впливу зовнішнього світу на її органи почуттів, виконують функцію орієнтації індивіда в навколишньому світі. На основі знань людина визначає своє відношення до світу, до інших людей, до себе, характер вчинків і дій.

Знання здобуваються двома основними шляхами. Перший з них - це набуття знань, що здійснюється в процесі безпосередньої, чуттєвої, емпіричної взаємодії індивіда з дійсністю. Цей рівень набуття знань є, з однієї сторони, вихідною посилкою і основою формування індивідуальної свідомості в її цілісності, а, з другої — це відносно самостійний рівень набуття знань. Тому можна говорити про нього як про емпіричний рівень індивідуальної свідомості. Народившись, дитина за допомогою органів почуттів одержує перші відомості про навколишній світі. Ці відомості, поступово накопичуючись і систематизуючись, стають орієнтирами в її життєдіяльності. Пробудження свідомості у дитини спочатку безпосередньо вплетено в її життя, у процесі її становлення і розвитку. Ця свідомість виступає як усвідомлення найближчого, чуттєво сприйманого середовища. На ньому позначається обмеженість зв'язків дитини з іншими людьми, із предметами, явищами, процесами зовнішнього світу. По мірі розвитку дитини, у результаті включення її в процес діяльності, у систему суспільних відносин, в неї виробляється спільність емпіричного і чуттєво-емоційного освоєння дійсності. Самі органи почуттів олюднюються: вухо стає здатним сприймати музику і насолоджуватися нею, на цій основі виникає можливість осмислення змісту музичного твору; око починає сприймати красу навколишнього світу і викликати почуття задоволення. Це ж відбувається з усіма іншими органами чуттів людини. Емпіричний рівень індивідуальної свідомості, переломлюючись через чуттєво-емоційну оцінку, виступає і як засіб орієнтації в навколишній дійсності, і як фактор, що зумовлює характер ставлення індивіда до дійсності, спрямованість його діяльності.

Другий шлях придбання знань — засвоєння людського досвіду, зафіксованого в мові. Мова — це насамперед засіб узагальнення людського досвіду, добору і систематизації знань, їх збереження і передання від людини до людини, від покоління до покоління, від епохи до епохи. Вона є засобом спілкування між людьми і засобом активного впливу на людину. Словом можна підтримати людину у важку хвилину, уберегти від необдуманих вчинків, мобілізувати її сили на подолання тих чи інших труднощів. Але словом можна посіяти в людині зневіру в себе, у людей, у майбутнє, можна вбити людину. Словом можна посіяти паніку серед тисяч людей, але словом можна і приборкати невгамовні емоції мас. За допомогою мови індивід засвоює вироблені людством правила, норми, принципи, що визначають характер його вчинків і дій.

На основі знань, вроджених і набутих потенцій формується здатність людини до самостійного логічного мислення — розум (ум). Ця здатність не може бути зведена до кількості знань. Мати багато знань — ще не значить бути розумним. Мудрий Геракліт колись сказав, що "багато знання розуму ще не навчає". Розум (ум) — це здатність до проникнення в сутність речей, явищ, процесів, до аналізу і до самостійної оцінки дійсності, творчості. Формування розуму - найважливіше завдання всього процесу навчання і виховання. Знання і розум (ум) у їхньому взаємозв'язку складають основу того, що прийнято називати інтелектом. Однак ні знання самі по собі, ні розумові здібності не характеризують особу з погляду її громадянськості, соціальної зрілості. Знання і розум перетворюються на особисті сні характеристики тоді, коли людина на їхній основі виробляє здатність визначати своє ставлення до світу і до себе, оцінювати характер вчинків інших людей і своїх. Ця особливість індивідуальної свідомості, яка у той же час виступає і як характерна риса духовного світу особи, набуває відносної самостійності, її можна позначити терміном "розсудок". В історії філософської думки цей термін вживався найчастіше в гносеологічному плані. Соціально значимий для індивіда зміст розсудку залишався в тіні. Важливою особливістю розсудку є те, що тут знання і розум (ум) набувають чуттєво-емоційного забарвлення, яке виражає особистісне ставлення людини до дійсності. Тут чуттєво-емоційне виступає не просто як результат безпосередньої чуттєвої взаємодії з навколишнім світом, а як наслідок усвідомлення людиною значимості засвоєних знань, досвіду для визначення свого ставлення до дійсності і до себе. Особливості взаємозв'язку емпіричного, раціонального і чуттєво-емоційного, перетворення результатів усвідомлення на особистісні життєві установки залежать від того, якими саме потребами й інтересами керується людина у своїй життєдіяльності. Тому розсудок можна визначити як засновану на знаннях і розумі (умі) здатність до аналізу, оцінки явищ, визначення характеру ставлення до них, характеру вчинків і дій відповідно до потреб і інтересів особи, групи, класу, суспільства. Якщо людина, живучи в суспільстві, керується і діє відповідно насамперед до особистих потреб та інтересів, то в її оцінках і діях виступають егоїстичні устремління, тенденція до використання суспільного для досягнення особистих цілей. У службових відносинах таким людям притаманна спрямованість до кар'єризму, вони здатні до порушення загальноприйнятих норм моралі, законності заради досягнення особистого благополуччя. Якщо ж людина у своїй діяльності керується насамперед потребами й інтересами суспільства, то вона готова на самопожертву, обмеження особистих потреб і інтересів в ім'я досягнення спільних цілей. Для таких людей, як правило, характерними стають самовідданість, ініціатива, активна творча діяльність, яка направляється на вирішення задач суспільного розвитку.

Однак ні одну з цих сторін не слід абсолютизувати. Найбільш прийнятним є такий стан, коли в процесі виховання особа виробляє в собі здатність правильно розуміти співвідношення особистого і суспільного. Це є необхідною умовою формування цілісності особи як соціального суб'єкта. Оптимальним є співвідношення, коли особа здатна піднятися до розуміння суспільного як особистого, а суспільство здатне розглядати особисте як суспільне.

На основі знань, розуму, врахування специфіки співвідношення особистих і суспільних потреб і інтересів формується оцінно-практичне ставлення людини до світу, що характеризує ЇЇ саме як соціального суб'єкта.

У цьому зв'язку варто підкреслити, що важливою стороною формування духовного світу особи є те, що в її життєдіяльності оцінне ставлення до дійсності може складатися переважно на рівні чи буденної, чи теоретичної свідомості. Як результат, часто буває так, що людина, що володіє великими теоретичними знаннями але керується у своїй життєдіяльності переважно рівнем буденної свідомості, на якому усвідомлюються насамперед найближчі життєві потреби й інтереси в усвідомленні свого ставлення до світу і до себе, не виходить за рамки обивательсько-споживчої свідомості.

Важливу роль у формуванні духовного світу особи відіграє той факт, що суспільство й індивіди здійснюють свою життєдіяльність у системі об'єктивних умов, що складаються незалежно від волі і бажання людей і розвиток яких підкоряється дії об'єктивних законі в природи і суспільства. Тому люди, для забезпечення свого життя, змушені погоджувати свою діяльність з об'єктивними законами розвитку природи, суспільства, мислення, враховувати результати впливу своєї свідомої діяльності на навколишній світ і на самих себе. На цій основі формується особливий рівень духовного світу, що доцільно позначити терміном "розумність". Як і розсудок, цей термін в історії філософської думки найчастіше вживався в гносеологічному плані. Однак, як показує життя, необхідно звернути увагу на його змістовно-понятійний статус з погляду його місця і ролі в життєдіяльності людей. Іноді розум і розумність розглядаються як синоніми. Але це не так. Дійсно, буває, що розумна людина поступає нерозумно, розумна людина може наробити дурниць.

Базуючись на попередніх ступенях розвитку духовного світу особи, розумність виступає як вищий ступінь освоєння людиною навколишньої дійсності. Тому розумне ставлення і розумна діяльність охоплюють усі сторони життєдіяльності людини, починаючи з проблем безпосереднього індивідуального життя і закінчуючи глобальними проблемами, які ставить життя перед індивідом і всім людством. На жаль, не тільки особа, група, клас, але й держава, законодавча і виконавча влада діють переважно на рівні розсудку, піклуючись насамперед про задоволення своїх потреб і інтересів. У той же час, вони далеко не завжди, а скоріше рідко піклуються про те, який вплив чинить їх діяльність на навколишній світ, на інших людей, на самих себе, на сьогодення і майбутнє. Керуючись необхідністю розвитку виробництва, люди по-варварськи, нерозумно ставляться до розробки і використання природних багатств, до навколишньої природи, швидкими темпами відбувається забруднення атмосфери, води, грунту отруйними відходами виробництва, вихлопними газами машин. Ми часто вчиняємо нерозумно в міжособових відносинах, у сім'ї, у дружбі, у любові, ігноруючи вимоги самого реального життя.

Вчиняти розумно — це означає, що, піклуючись про задоволення своїх потреб і інтересів, людина повинна враховувати, чи не принесуть її дії шкоди їй самій, іншим людям, суспільству, природі, чи не завдадуть її вчинки негативного впливу на ті чи інші сторони життя в майбутньому. Розумність — це, у певному значенні, гармонія у взаєминах між людьми, між людиною і природою. На основі сказаного можна зробити висновок, що розумність - це заснована на знаннях, розумі (умі), розсудку здатність людини погоджувати свої думки і вчинки, слова і справи не тільки з потребами й інтересами особи, суспільства, але і з вимогами об'єктивних законів природи, суспільства, мислення. Розумність припускає таке ставлення людини до дійсності, до інших людей і до себе, яке спрямоване на забезпечення життєдіяльності і всебічний розвиток індивідів і суспільства, на збереження і відтворення природного середовища проживання. Іншими словами, розумність містить у собі турботу людини про майбутнє. Розумність нерозривно пов'язана з свободою. Тут свобода виступає як здатність людини до вибору і прийняття оптимальних рішень для забезпечення індивідуальної і суспільної життєдіяльності.

Таким чином, знання, розум (ум), розсудок і розумність є взаємозалежними сторонами єдиного цілого — духовного світу особи, характеризуючи його з точки зору змісту і значення для її життєдіяльності. Усі ці сторони характеризуються тим, що вони пов'язані, з одного боку, з об'єктивно-змістовним відображенням дійсності у свідомості людини, а з другого - з чуттєво-емоційним оцінним сприйняттям, усвідомленням цього змісту.

У процесі життєдіяльності в людини відбувається безупинне нагромадження, розширення і поглиблення знань про навколишній світ. Однак не усі вони мають однакове значення в її житті, у теоретичному і практичному освоєнні дійсності. Тому у свідомості людини відбувається систематизація, узагальнення і добір найбільш значимих для неї відомостей про світ і про себе. У цьому процесі життєво важливі знання перетворюються на притаманний особі спосіб бачення, розуміння, оцінки явиш дійсності, що визначає специфіку ставлення до світу і до себе, специфіку всієї її життєдіяльності. Іншими словами, відбувається добір не тільки необхідних знань, але і життєвих установок, що визначають характер усвідомлення особою свого місця у світі і відношення до нього. Надбанням свідомості особи, її духовного світу стає не все те, що відобразилося в голові людини, а тільки те, що, пройшовши чуттєво-емоційну оцінку, стає її власним баченням, розумінням явищ, процесів, відносин між людьми. Ці особливості духовного світу знаходять свій вираз у вірі і переконаннях.

Віра — це чуттєво-емоційний стан психіки, що характеризується такими основними ознаками. Головною ознакою віри є здатність сприймати знання як істинні, незалежно до того, є вони дійсно істинними чи помилковими. Так, людина може повірити в неправду, сприйнявши її за істинне знання. У той же час, якщо істинне знання викликає сумнів у своїй істинності чи визнається як помилкове, віра відсутня. У різних індивідів ця здатність розвинута не однаково. Є люди, що готові повірити в усе, що їм говорять. Але є люди, що схильні все брати під сумнів. Про таких звичайно говорять, що це — Хома невіруючий.

Другою ознакою віри варто вважати те, що в ній знання, прийняті як істинні, стають для особи способом бачення, розуміння явищ дійсності. На основі цих знань людина визначає своє відношення до дійсності, до інших людей, до власної життєдіяльності, здійснює вчинки і дії, хоча вони можуть бути істинними або помилковими.

Третя ознака віри полягає в тому, що життєво значимі знання, сприйняті як істинні, перетворюються на світоглядні орієнтири, на життєві установки особи, що визначають характер її вчинків і дій. Наприклад, якщо релігійна людина засумнівалася в тому, що світ створений Богом, що її доля залежить від волі Божої, якщо вона повірила, що все її життя насправді залежить не від надприродних сил, а від реальних умов буття і від неї самої, то надалі у своєму ставленні до всіх сфер життя, до світу, до інших людей, до себе вона буде керуватися цими установками. І навпаки, нерелігійна людина, повіривши в створення світу і людини Богом, у залежність її долі від волі Божої, стає релігійною.

Четверта ознака віри полягає в тому, що вона є здатність людини сприймати і переживати бажане й уявлюване як можливе і належне, як дійсне, суще. Тому віра, як правило, припускає оптимістичне ставлення людини до світу. Якщо виникають передумови, що створюють можливість для реалізації, досягнення бажаного, віра перетворюється в надію. Надія - це почуття очікування на краще, досягнення бажаного результату, пов'язане з усвідомлюваною можливістю його здійснення. Якщо ж ці передумови рушаться — рушиться і надія, хоча віра ще може зберегтися. Не даремно говорять, що надія вмирає останньою.

П'ята ознака віри полягає в тому, що істинність знань, прийнятих на віру, не одержала свого підтвердження практикою, достатньою аргументацією. Людина, повіривши в щось, не знає, так це в дійсності чи ні.

Усі ці ознаки взаємозалежні. їх виділення доцільне тільки з точки зору більш повного розкриття змісту віри як особливого феномена духовного світу і її ролі в життєдіяльності особи. Віра може формуватися на рівні буденної і теоретичної свідомості як визнання істинності того чи іншого окремого знання чи як стан духу, як світоглядна основа. На світоглядному рівні віра дозволяє особі сформуватися у певну цілісність. Світоглядні установки, які базуються на вірі, впливають на загальну спрямованість ставлення людини до світу і до себе.

Часто віру співвідносять тільки з релігійною вірою. Але цього робити не можна. Віра може формуватися на будь-яких методологічних засадах щодо сутності людини і сутності світу її буття, тобто віра може формуватися на матеріалістичному, ідеалістичному, дуалістичному, плюралістичному, релігійному підходах до вирішення питання про відношення людини і світу. Вона може формуватися і на безпосередньому життєвому досвіді, на рівні повсякденного, практично-життєвого відношення до дійсності. Варто підкреслити, що в дослідницькій і навчальній літературі немає спільності в розумінні взаємозв'язку віри і знань. Існують навіть категоричні твердження, що віра і знання несумісні, а також, що віра означає відсутність знань.

З такими твердженнями погодиться не можна. Віра неможлива без знання. Вірити — це означає вірити в щось, а не вірити взагалі. Це поняття не однопорядкові. Знання, як зазначалося, - це система відображених у свідомості людини і закріплених пам'яттю відомостей про навколишній світ і про саму людину. Віра ж виражає ставлення до знання, спосіб і характер його сприйняття. Причому, сприйняття під визначеним кутом зору: визнання і невизнання його істинності чи хибності, його корисності чи некорисності.

З поняттям віри нерозривно пов'язане поняття впевненості. Впевненість - це заснований на вірі психологічний стан, що зумовлює характер бачення, розуміння явищ, характер ставлення до них, характері спрямованість діяльності. Впевненість — це певний психологічний настрой, що виражає визнання істинними не тільки знання про об'єкт віри, але і визнання істинними, доцільними, розумними прийняті рішення, вчинки і дії. Важливу роль у формуванні віри відіграють, з однієї сторони, авторитет джерела знань, що визнаються як істинні (інша людина; книга...), а з другої -внутрішня спрямованість особи на досягнення бажаного. Людина легко і швидко вірить у те, що імпонує її бажанням, відкриває перспективи, можливості їх досягнення.

Віра може сформуватися і в результаті зовнішнього, цілеспрямованого впливу на людину шляхом навіювання. Систематичне, тривале навіювання сприяє формуванню на рівні віри складних світоглядних установок. Успіх такого навіювання багато в чому залежить від тих соціальних умов, у яких живе людина, від характеру її відношення до них. З поняттями віри і впевненості тісно пов'язане поняття довіри. Воно складає психологічний настрой, готовність визнати доброзичливість, чесність, порядність, істинність ставлення до себе з боку іншої людини. І не тільки на словах, але і на ділі. Людині, якій довіряють, розкривають, вручають на збереження свої і чужі таємниці, таємні думки, бажання, надії, від неї очікують доброї поради, підтримки. Як правило, довіра базується на безпосередньому життєвому досвіді, на особистісних контактах. Якщо віра і впевненість характеризують насамперед внутрішній стан людини, її ставлення до знань, то довіра зорієнтована назовні, на взаємини з іншими людьми.

Переконання, як і віра, характеризується визнанням істинності сприйманих знань, що стають способом розуміння людиною явищ дійсності, керівництвом до дії. Відрізняється переконання від віри насамперед тим, що істинність сприйманих знань підтверджується безпосередньо практикою життя, достатньою логічною аргументацією, що спирається на конкретні факти і теоретичні обґрунтування. Крім того, переконання може бути пов'язане з усвідомленням істинності і бажаного, і небажаного.

Переконання, як і віра, це не саме знання, а ставлення до нього, ставлення, засноване на підтвердженні істинності знань фактами, подіями, практикою життя. Переконання можуть формуватися на різних рівнях: на конкретно-чуттєвому сприйнятті дійсності (дитина переконується в тому, що гаряча праска обпече, якщо доторкнутися до неї), на рівні чуттєво-образного мислення, на рівні буденної і теоретичної свідомості, а також на рівні розуму (ума) і розумності. Тут, як бачимо, масштабність переконань залежить від масштабності змісту знань і їх значення в життєдіяльності людини.

На рівні буденної свідомості переконання формуються на основі безпосереднього, щодня повторюваного життєвого досвіду особи. Він формується стихійно, як результат оцінки реальних подій, фактів життя, визначення їх значимості для людини.

На рівні теоретичної свідомості переконання формуються, насамперед, на основі засвоєння досягнень наукової, політичної, правової, моральної, філософської думки і на основі перевірки істинності цих знань практикою. Часто переконання формуються на основі існуючих у суспільстві уявлень, поглядів, традицій, норм поведінки без наявності достатнього життєвого досвіду, без активної участі в суспільному житті. Такі переконання хитливі, часто руйнуються при тіснішому контакті з дійсністю.

Життєво важливими стають переконання, засновані на ідеях, у яких виражається ступінь усвідомлення людиною свого відношення до минулого, сьогодення і майбутнього. На цих переконаннях формуються життєві орієнтири особи, якими вона керується у своїй теоретичній і практичній діяльності.

У цьому плані особливе значення мають переконання, пов'язані з усвідомленням природи і сутності світу, з усвідомленням того, що є граничною основою буття світу і людини, з усвідомленням природи і сутності людини, її місця у світі, відношення до нього, можливостей його пізнання і перетворення, з усвідомленням свого відношення до вирішення питань про загальну структуру світу і про стан, у якому людина і світ перебувають. Такі переконання набувають значення світоглядних установок, життєвих орієнтирів, які визначають характер ставлення людини до світу і до себе, характер і спрямованість діяльності. Але переконання, які віра, не обмежується тільки визнанням істинними знань. Воно містить у собі й оцінне ставлення до них, визначення значимості цих знань для людини, вираженої в почуттях і емоціях.

З поняттям "переконання" тісне пов'язане поняття "переконаність". Переконаність — це заснований на перевіреній практикою істинності знань і на оцінному ставленні до них людини чуттєво-емоційний стан, який зумовлює характер бачення, розуміння явиш дійсності, характер ставлення до них, характер вчинків і дій. Вона пов'язана не просто з окремим конкретним знанням і ставленням до нього. Переконаність виявляється як результативне оцінне ставлення до дійсності, засноване на системі переконань. Тому її варто розглядати як заснований на переконаннях стійкий стан психіки людини, який виявляється як спрямованість, орієнтованість і готовність до дії. Переконаність — це форма самосвідомості, результат формування переконання, що набуває значення деякого внутрішнього імператива, що велить ставитися і вчиняти певним чином. Як зазначалося, основою переконання є знання, підтвердження їх істинності. Основою ж переконаності є чуттєво-емоційне й оцінне ставлення до цих знань.

У певному змісті переконаність виконує роль пускового механізму, що звільняє шлях для реалізації світоглядних, життєвих установок у практичній діяльності. Вона є побудником подолання переходу від готовності до дії до самої дії.

Переконаність може бути помилковою і приймати перекручені форми, коли випадковим збігом якихось фактів, подій нібито підтверджується істинність помилкових знань. Це виявляється в некритичному засвоєнні, прийнятті як незаперечних істин, тих чи інших догматичних положень, принципів, що нав'язуються однією людиною іншій чи насаджуваних офіційною пропагандою за допомогою засобів масової інформації. Для підтвердження істинності таких положень часто використовується фіктивний, свідомо сфальсифікований фактичний матеріал, добре налагоджена дезинформація.

Необхідно зазначити, що термін "переконання" вживається і у іншому смисловому значенні. Часто під переконанням розуміється процес цілеспрямованого впливу на психіку людини шляхом логічної аргументації, використання фактичного матеріалу чи навіювання під гіпнозом, з метою змусити прийняти за істинні знання, що навіюються. Найважливішим засобом такого цілеспрямованого впливу на психіку є навівання і самонавіювання. Сила навіювання залежить насамперед від того, якою мірою те, що навіюється, є життєво значимим для людини, у якому ступені те, що навіюється, збігається з її потребами й інтересами. Але, крім того, сила навіювання залежить від сили авторитету того, хто навіює, від майстерності побудови самого процесу навіювання, від підбору аргументів, що доводять істинність того, що навіюється. Під впливом навіювання (у стані неспання чи під гіпнозом) можна домогтися не тільки прийняття за істинне знання, що навіюється, але і впливати на зміну світоглядних установок, сформованих стереотипів ставлення до світу і до себе.

Особливо важливу роль у життєдіяльності людини відіграє самонавіювання. Перебільшуючи, наприклад, симптоми захворювання, піддавшись розпачу, людина може прискорити процес його розвитку, наблизити смерть. У той же час, мобілізувавши свої життєві сили, волю, людина може перемогти хворобу навіть у важкій її формі.

Самонавіювання тісно пов'язане з релігійними віруваннями. Молитва дуже часто відіграє роль фактора, що стимулює самонавіювання. У випадках досягнення позитивного результату віруючий приписує його прояв Божественній волі, Божій благодаті. Невдача ж сприймається як заслужене покарання.

Віра і переконання пов'язані не тільки з усвідомленням відношення людини до дійсності, але і з підсвідомістю. Підсвідомість підсилює чуттєво-емоційне сприйняття явищ, процесів, чуттєво-емоційну їх оцінку.

Засновані на вірі і переконаннях впевненість і переконаність визначають особистий вибір поведінки людини, характер, зміст і спрямованість її соціальної активності.

Віра і переконання відіграють важливу роль у формуванні світогляду особи. Ця роль виявляється в трьох основних аспектах: по-перше, вони становлять передумови формування світогляду. Без віри і переконань світогляд, як цілісний вираз духовного світу, практично неможливий; по-друге, віра і переконання становлять форми прояву, функціонування світогляду. Причому світогляд може формуватися переважно на вірі чи переважно на переконаннях. Роль віри і переконань у світогляді може змінюватися в процесі життєдіяльності людини. Так, у дитячому і юнацькому віці світогляд формується переважно на вірі. Згодом на перший план можуть виступати переконання. Однак буває і так, що переконання, що сформувалися в процесі виховання і практичної життєдіяльності, у результаті обставин, що змінилися, піддаються перегляду. Істинність переконань підривається. Тоді переконання поступаються місцем вірі, а може настати і зневіра, що, як правило, впливає на психіку людини. По-третє, віра і переконання виступають як результат реалізації вже сформованих світоглядних установок, їх перевірки на основі життєвого досвіду. Тут віра і переконання знову стають передумовами розвитку світогляду, внесення корективів у життєві установки.

Інтегрованим вираженням духовного світу особи є світогляд. СВІТОГЛЯД — це узагальнене знання про світ і про людину, що набуває для людини значення способу бачення, розуміння, аналізу, оцінки явищ дійсності, визначає характер ставлення до них, розуміння цілей і сенсу життя, характер і спрямованість вчинків і дій.

Світогляд формується на основі всіх структурних елементів духовного світу особи і всього змісту суспільної свідомості, але не зводиться до їх суми. Воно набуває в духовному світі відносної самостійності і виступає стосовно особи як своєрідний внутрішній імператив, регулятор, що визначає сам спосіб бачення людиною світу і себе в ньому. Світогляд не зводиться тільки до знань. Включаючи в себе чуттєво-емоційний аспект оцінки людиною свого відношення до дійсності, а також вироблені на цій основі установки, він постає як спосіб духовно-практичного освоєння світу. Світогляд не слід ототожнювати ні з окремими формами суспільної свідомості, ні з ідеологією. Кожна з форм суспільної свідомості й ідеологія мають свій об'єкт і предмет усвідомлення, вони розрізняються насамперед їх об'єктивним змістом, а також формою і способом відображення дійсності. Вони самі по собі байдужі в їх відношенні до суб'єктів. Світогляд же, базуючись на об'єктивному змісті суспільної свідомості, завжди пов'язаний з певним соціальним суб'єктом. Навіть коли ми прагнемо дати загальне визначення поняття світогляду, то головну увагу звертаємо не на Його зміст, а на те, що цей зміст знання стає для соціального суб'єкта способом бачення, розуміння, аналізу, оцінки явищ, що він визначає характер ставлення суб'єкта до світу і до себе, характер його діяльності. Іншими словами, у світогляді виявляється функціональна сторона знань стосовно суб'єкта. Тому світогляд не можна сформувати, давши людині систему тих чи інших знань. Людина може прекрасно засвоїти все, чому її навчають, але це не означає, що засвоєні знання стали для неї світоглядом. Світоглядом стають тільки ті знання, що перетворюються на індивідуально-суб'єктивне сприйняття світу і ставлення до нього.

Світогляд може формуватися на рівні буденної і на рівні теоретичної свідомості. У людини можуть бути величезні за обсягом теоретичні знання, а світогляд може сформуватися на рівні буденного, життєвого сприйняття дійсності. Для світогляду важливим є і те, на якій методологічній основі він формується. Залежно від методологічної основи світогляд може бути міфологічним, релігійним, матеріалістичним, ідеалістичним, дуалістичним, діалектичним, метафізичним. Не можна говорити, що релігія чи філософія є світоглядом того чи іншого суб'єкта. Релігія і філософія, як форми суспільної свідомості, самі по собі ще не є світоглядом. Вони дають для формування світогляду загальні методологічні принципи, що визначають спосіб підходу суб'єкта до аналізу, оцінки явищ дійсності, визначають характер пізнавальної і практичної діяльності. Але світогляд не обмежується тільки засвоєнням цих принципів. Він включає в себе певний науковий, політичний, моральний, естетичний аспекти усвідомлення людиною свого відношення до дійсності, суб'єктивний спосіб сприйняття її. Світогляд інтегрує в собі ті знання, установки, які, закріплюючись на рівні віри чи переконань, стають виразом індивідуально-суб'єктивного ставлення до дійсності, суб'єктивного усвідомлення своєї сутності, свого місця у світі, відношення до нього і до себе.

За соціальною спрямованістю світогляд може бути прогресивним чи реакційним, гуманістичним чи людиноненависницьким. Якщо світогляд є інтегрованим вираженням духовного світу особи, то серцевину світогляду складає розуміння цілей і сенсу життя. Що ж це таке?

У житті самому по собі немає ніякого накресленого наперед сенсу але є внутрішня логіка його розвитку, виражена у певних закономірностях, у розвитку людини як складної системи, що саморозвивається. Коли ми говоримо про сенс, то маємо на увазі значимість цієї об'єктивної логіки і суб'єктивної діяльності для людини. Тому сенс життя надається їй самим буттям людини, яка свідомо, цілеспрямовано, перетворювально діє для забезпечення свого існування, функціонування, розвитку.

Вирішуючи величезну кількість проблем, які постають перед людиною у повсякденному житті, вона, волею чи мимоволі, стикається з питаннями: "В ім'я чого живе і повинна жити людина, чого вона може очікувати від життя і чого досягти?", "Як вона повинна ставитися до минулого, сьогодення і майбутнього, до себе і до інших людей?", "Чи можливе досягнення щастя й у чому воно полягає?". Відповіді на ці і багато подібних питань лежать в основі розуміння сенсу життя і впливають на ступінь, характер і спрямованість соціальної активності людей, на характер їх взаємин між собою, на їх відносини з суспільством, ставлення до природи.

Тому пошук сенсу життя — це насамперед пошук того, що складає основу людського життя, його необхідну передумову і кінцевий результат. Це пошук тієї основи, що відіграє роль організуючої сили, яка забезпечує перетворення життя людини в певну цілісність, в цілеспрямований процес.

У проблемі сенсу життя варто розрізняти його об'єктивний зміст і суб'єктивне усвідомлення кожною людиною того, у чому полягає цей сенс. Ці дві сторони сенсу життя далеко не завжди збігаються і перебувають в нерозривній єдності, а часто протистоять один одному.

Коли ми говоримо про об'єктивний зміст сенсу життя, то повинні мати на увазі загальну тенденцію становлення людини. Ця тенденція виражає розвиток людини, зумовлений опосередкуванням задоволення її життєвих потреб соціальними умовами, системою соціальних потреб і способів їх задоволення. Це потреби у виробництві знарядь праці, у суспільних відносинах, в усвідомленні відношення до дійсності, у свободі, потреби суспільства як цілісної системи — суб'єкта соціальної діяльності. Іншими словами, сенс життя, його об'єктивний зміст зумовлюється сутністю людини. Кожен з порядків її виявляється стороною, складовою частиною об'єктивного змісту сенсу життя. Це стосується і суспільства, і особи. Тут сенс життя постає як внутрішня закономірність становлення людини, як об'єктивна зумовленість змісту її життя. І суспільство, і особа у силу об'єктивної зумовленості їх життя змушені діяти певним чином для забезпечення свого існування, розвитку.

На зміст сенсу життя великий вплив створює конкретна дійсність, у якій протікає

Контрольні питання
Рекомендована література
6. ПРАКТИЧНО-ДІЯЛЬНА ПРИРОДА І СУТНІСТЬ ПІЗНАВАЛЬНОГО ВІДНОШЕННЯ ЛЮДИНИ ДО ДІЙСНОСТІ
Суспільна обумовленість процесу пізнання
Основні ступені процесу пізнання
Проблема істини в пізнанні, її критерії
Контрольні питання
Рекомендована література
7. ЗАГАЛЬНА СТРУКТУРА І СТАН СИСТЕМИ "ЛЮДИНА - СВІТ". ДІАЛЕКТИКА ТА ЇЇ АЛЬТЕРНАТИВИ
Основні аспекти висвітлення питання про структуру і стан світу
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru