Філософія - Петрушенко В.Л. - 5.1. Поняття "Відродження" та характерні риси духовного життя цієї доби

Корінь людського буття полягає у свобод волі, а останню можна реалізувати лише через реальне діяння.

Данте Аліг'єрі

Головне для людини—уславити себе земними вчинками.

Франческо Петрарка

Людина може сягати Бога, а може статі нижчою від худоби.

Леонардо да Вінчі

Унаслідок нагромадження знань, розширення обріїв суспільного досвіду та кризи середньовічного світобачення у ХІУ—ХУ ст. Європа вступає в нову історичну епоху — епоху Відродження. Відбувається суттєва світоглядна переорієнтація: набувають цінності пізнання природи та земні вчинки людини, поступово формуються принципи класичної науки. Проте за змістом це була суперечлива епоха, яка не лише підносила та оспівувала людину, а й висвітлювала драматичні сторони її буття. У європейській історії Відродження розглядають як епоху перехідну що містить у собі елементи Середньовіччя і зародки процесів епохи Нового часу.

КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ

МАКРОКОСМ ТА МІКРОКОСМ - поняття, що позначають фундаментальні орієнтири європейського світобачення доби Відродження: макрокосм — великий світ, мікрокосм — малий світ, або людина. Ці поняття співвідносні: мікросвіт є концентрацією та виявленням властивостей великого світу, а останній перебуває у спорідненості із якостями людини.

АНТРОПОЦЕНТРИЗМ - логічний наслідок тлумачення співвідношення в епоху Відродження макрокосму та мікрокосму: оскільки лише людині в яскравій формі притаманний розум, то якості світу не лише зосереджені в людині, а й через людину виходять у виявлення, усвідомлення: тому людина постає центром та зосередженням якостей світу.

ГЕЛІОЦЕНТРИЗМ — висунуте М.Коперніком положення, що доцільніше вважати не Землю, а Сонце (Геліос) центром світу (або планетної системи); за часів Коперніка та пізніше геліоцентризм розглядали як аргумент проти релігійних тверджень про особливе становище людини в світі.

СИМПАТІЯ СВІТОВА —у поглядах та ідеях багатьох мислителів Відродження - взаємний потяг усіх речей та явищ дійсності на основі того, що світ пронизаний та поєднаний енергією єдиної світової душі.

ПАНПСИХІЗМ — позиція, яка наділяє усі явища світу душею, оскільки саме світова душа постає джерелом життя та активності космосу: через це зірки, планети, мінерали розглядалися як одухотворені істоти.

5.1. Поняття "Відродження" та характерні риси духовного життя цієї доби

Криза середньовічного світобачення, а також хід соціокультурних процесів пізнього Середньовіччя призвели до якісних зрушень у європейській культурі. Ці зрушення були пов'язані ^зі зростанням значення та авторитету міст, збільшенням їх питомої ваги та значення як в економіці, так і в духовному житті суспільства. У XIV- XV ст. міста стали центрами торгівлі, виробничої діяльності, освіти, науки, духовних пошуків. Вони - осередки формування нового погляду на світ, на людину, її можливості. Яскравим свідченням того було мореплавство, де зростав інтерес та вироблявся смак до далеких морських експедицій, в умовах яких людина все більше проявляла свою автономність і дослідницькі можливості. Посилювалася критика ортодоксальної релігійної догматики, особливо в аспекті її розходження з реальною практикою суспільства, життям і діяльністю представників кліру. Усі ці процеси в особливо концентрованому вигляді проявилися в Італії XIV—XV ст., де й виникло явище Відродження.

Велика кількість дослідників історії та культури вважає добу Відродження перехідною епохою.

Річ у тім, що Відродження несе в собі риси, які споріднюють його як із Середньовіччям, так і з Новим часом:

Відродження не відкидає вихідних положень християнського світобачення, а лише змінює у ньому акценти (щоправда, іноді досить радикально); тут розвиваються деякі явища суспільного життя, які повною мірою розгорнулися у наступну історичну епоху.

Зовнішньою ознакою і приводом до назви епохи послужило масове захоплення у той час античною культурою та літературою, які на певний момент постали для культурного загалу як неперевершені зразки людського самовиявлення. Але при всьому тому діячі епохи розуміли, що повернутися у минуле неможливо. Що ж тоді відроджували в зазначену епоху? Певною мірою, безперечно, античну культуру, але ще більше - погляд на світ, не обмежений санкціями влади чи Церкви а орієнтований на виявлення всієї повноти життєвих проявів людини. Саме такий погляд діячі Відродження знаходили і цінували в античності.

Які ж нові акценти з'явилися у світобаченні Відродження?

Світобачення в епоху Відродження

Звідси випливає титаном Відродження—піднесення людини до рівня Бога в деяких її можливостях і діях.

Піднесення людини до рівня титанічного змагання з Богом мало своїм зворотним боком наближення Бога до людини. Оскільки без божественної енергії існування просто неможливе, то присутність Бога була повсюдна і повсякчасна. Задум Бога пронизував усю світобудову і давав людині можливість сприймати й оцінювати велич божественної мудрості як у спогляданні великого світу, так і у спогляданні малого. Сама людина також мусила явити своїми діями силу й мудрість, від початку закладені в неї. Тому за будь-яких обставин людина повинна була довести свою людську гідність.

Подібне розуміння людини в її ставленні до світу і до себе самої спричинило й те. що саме від людини тепер почався відлік будь-яких вимірів сущого. Виникає перспективне сприйняття дійсності, а на картинах з'являється глибина. Це свідчить про те. що реальність перестали розуміти площинною, тобто позбавленою власного змісту; навпаки, її тепер розглядали як самоконцентровану. Водночас перспектива підлягала точному математичному обрахункові. Звідси випливає дуже своєрідне поєднання принципово різних моментів у світосприйнятті Відродження: природа просякнута Богом. Але вона постає для людини як об'єкт; хоч останній має свою утаємничену глибину, його можна "загнати" у формули й розрахунки. Так естетичну цілість реальності під поглядом людини Відродження доповнено інженерним розрахунком і точним обчисленням.

Підносячи людину, оспівуючи її, мислителі Відродження були приголомшені реаліями історії, адже насправді титанічна діяльність людини несла з собою не лише позитивні наслідки, а й інколи просто жахливі. Італію роздирали нескінченні війни, процвітало політичне інтриганство. Діячі Відродження на практиці могли переконатися утому, що зростання масштабів самовиявлення людини, піднесення її до рівня Бога тягнуло за собою збільшення не лише масштабів позитивного, а й негативного в ній самій. Тому саме в цю добу розгорнулася діяльність інквізиції, і була створена широковідома легенда про доктора Фауста, що заради досягнення особливих знань і здібностей також проявив титанізм, але сатанинський - продав душу дияволові. На деякий час фаустівський дух - дух бажання знати будь-що і будь-якою ціною, знати безмежне - стає символом європейського духу.

5.2. Провідні напрями ренесансного філософування: гуманістичний антропологізм, неоплатонізм, натурфілософія
5.3. Філософські ідеї пізнього Відродження
Висновки
ТЕМА 6. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ
6.1. Панорама соціокультурних та духовних процесів у Європі Нового часу та особливості розвитку філософії
6.2. Методологічні пошуки Ф.Бекона, Р.Декарта та Т. Гоббса
6.3. Теорія пізнання Дж. Локка. Скептицизм П. Бей ля та Д. Юма, сенсуалістські максими Дж. Берклі
6.4. Б. Спіноза та Г. Лейбніц — тотожність і відмінність їх вчень про субстанцію
6.5. Б.Паскаль та філософія Просвітництва про місце і роль людини у світі та суспільні стосунки
Висновки
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru