Філософія - Петрушенко В.Л. - 9.2. Сцієнтистські напрями у зарубіжній філософії XX ст.

У XX ст. наука досить швидко та впевнено перетворилась на один із провідних чинників суспільного життя. Впливаючи перш за все на виробництво, вона поступово почала втручатися і в усі інші сфери суспільного життя: в медицину, мистецтво, побут, комунікацію. Заперечувати, не помічати цей вплив було просто безглуздо. Навпаки, ціла низка напрямів філософії вважала за необхідне включитися у цей переможний та всеохоплюючий рух, розглядаючи себе необхідним доповненням до розгортання конкретно-наукових студій. У своїй більшості ці напрями всіляко підкреслюють позитивні сторони наукового прогресу, ратують за розвиток науки, і тому вони отримали назву "сцієнтизму" (з англ. - наука) або, точніше, сцієнтистських напрямів.

На початку XX ст. більшість таких напрямів в цілому поділяла ще

новоєвропейські переконання, підкріплені у XIX ст. міркуваннями О.Конта, у тому, що справжнє знання може бути тільки науковим: відповідно, і філософія справді може бути вартою чогось лише за умови, що вона також стане науковою, тобто органічно ввійде у сукупність наук. Але для того, щоб це здійснилося, необхідно змінити як предмет, так і методи філософії.

Вважалося, що предметом філософії повинно бути науковчення, тобто вчення, яке чітко визначить особливості та сутність науки, буде свідомо розробляти методологію наукового пізнання, а за власними методами філософія не повинна суттєво відрізнятися від інших наук; принаймні, вони повинні бути точними, такими, що можуть бути широко використаними та піддаються перевірці (це переконання на початку XX ст. поділяли Е.Гуссерль, Л.Вітгенштейн, Б. Рассел та ін.).

Отже, перш за все слід чітко відділити науку від всіх інших, недостовірних видів знань. Це завдання у філософії XX ст. намагалися виконати представники так званого "логічного позитивізму" або неопозитивізму.

Програмні положення неопозитивізму були сформульовані у працях М Шліка, Л. Вітгенштейна. Б. Рассела та деяких представників Львівсько-Варшавської школи (Я. Лукасевич, С. Лесьнєвський, А. Тарський). М. Шлік сформулював засади процедури під назвою "верифікація" - перевірка на істинність.

Верифікація передбачала таку послідовність дій: виділення провідних положень певної теорії % зведення їх до простих, далі неподільних "атомарних суджень "; виділення у реаль-

ності таких само "атомарних фактів”, „співставлений "атомарних суджень" із "атомарними фактами" обгрунтування отриманих результатів.

Передбачалося, що встановлення відповідності суджень фактам засвідчить істинність відповідних положень, суперечність - хибність, а неможливість співставлення постане основою для оцінки певних положень як безглуздих.

На початку 20-х років був виданий твір Л. Вітгенштейна "Логіко-філософський трактат ", який був сприйнятий Б. Расселом в якості концептуально-теоретичної засади для всієї сцієнтистської філософії. В "Трактаті" стверджувалось, що дійсність являє собою не більше, ніж сукупність фактів та подій, які можна фіксувати та передавати за допомогою мовної діяльності.

Якщо ми прагнемо точності знання, то повинні прагнути і точності використання мови. Точна мова - це мова наукової термінології, що відповідає вимогам математичної логіки.

Проте практична спроба здійснити верифікацію хоча б найпростіших наукових теорій закінчилася невдало. Поступово почала викреслюватися думка про те, що науку та наукові теорії не можна звести до фактів та логіки, що вони являють собою значно складніше утворення. Неопозитивізм же намагався відстоювати свої позиції введенням нових ідей: або ідею послабленої верифікації, або ідею фальсифікації, або - конвенціональності.

Ідея фальсифікації пропонувала вважати, що наукове знання не є завершеним, а тому у певному конкретному виявленні воно може бути піддане певному спростуванню; ненаукове знання спростувати неможливо (К.Поппер). Конвенціалісти вважали, що вихідні положення науки усталюються тоді, коли їх згідна прийняти переважна більшість науковців ("конвенція"—угода). На перший погляд, загальний результат діяльності неопозитивізму виявився негативним, проте це не зовсім так.

Сьогоднішнє розуміння науки, яке сформувалося багато в чому завдяки діяльності неопозитивістів, розглядає її як сукупність інтелектуальних засобів, покликаних оптимізувати наші взаємини із дійсністю, а не як картину дійсності.

Стало зрозумілим, що наука включає в свій зміст такі елементи, які не можна зіставити із фактами. Це, наприклад: ідеалізовані об'єкти (ідеальний газ та ін.), певні принципи (наприклад, принцип простоти), положення, що фіксують особливості людської інтелектуальної діяльності.

Традиції неопозитивізму розвивалися далі в межах так званої аналітичної філософії, яка існує і по сьогодні. На початку 70-х років XX ст. виникла течія, умовно названа постпозитивізмом ("після позитивізму", або "пізній позитивізм"). Представники постпозитивізму, розглядаючи науку складним явищем, почали доводити, що вона історично розвивається, що на неї чинять впливи соціальна історія, культура, особистості вчених (Т.Кун, І.Локапюс, М. Полені, П. Фейєрабенд та ін.).

Марбурзька школа неокантіанства. Найбільш авторитетними її представниками були Г. Коген (1842-1918) та Е. Кассірер (1874-1945). Обидва вони присвятили значну частину своїх праць дослідженню вихідних засад наукового пізнання. Г. Коген виділяв три види інтелектуальної діяльності: >теоретичну (наука) У практичну (етика) >естетичну (мистецтво), але вважав, що в основі їх всіх лежить інтелектуальне конструювання предмету. Е. Кассірер переконливо доводив, що самі по собі факти не вирішують долю наукової теорії, навіть якщо вони суперечать останній. Теорія може змінитися лише тоді, коли будуть помічені суперечності в її внутрішній будові. Тоді виникне потреба усунути ці суперечності шляхом конструювання нових предметних визначень дійсності, але це, врешті, приведе до інакшого бачення і теорії, і реальності. В подальшому ситуація буде повторюватися, але її результатом буде суттєве збагачення того предметно змісту, який ми будемо бачити в дійсності.

Врешті Є.Кассірер дійшов висновку, що вирішальна роль у людському відношенні до дійсності належить символічній діяльності, і назвав людину "Homo simbolicus " (Людина символізуюча).

Представники "радикальної епістемології" (Е. Глазерсфелрд, У. Матурана та ін.) вважають, що людські знання постають за суттю інтелектуальним конструюванням: їх завдання полягає не у представленні реальності, а у її творенні на основі внутрішнього структурування інтелектуальної діяльності. Єдиним чинником знання постає анатомо-фізіологічна будова людини, її потреба у оптимальному функціонуванні. Проте в такому підході вже зникає різке розмежування наукового та ненаукового знання. Слід сказати, що і в межах неопозитивізму в другій половині XX ст. це розмежування було послаблене. Так, Л. Вітгенштейн врешті почав аналізувати буденну мову, стверджуючи, що філософія є ніщо інше, як критика мови.

3 позиції традицій нашої культури (східноєвропейського типу) може видатися надмірним таке акцентування мовного аспекту людської інтелектуальної діяльності. Проте воно реально підводило до сучасних інформаційних технологій. А з іншого боку воно виправдовувалося прагненням зайняти у вивченні пізнання суто об'єктивістську позицію: бо реально наука є знаковою діяльністю, і, значить, її об'єктивне вивчення передбачає певну, точно фіксовану процедуру співставлення однієї спостережуваної реальності (реальності фактів) із іншою, також спостережуваною реальністю (реальність текстів та знакових структур).