Філософія - Подольська Є.А. - Філософія українського романтизму XIX ст

Інтерес української філософії до проблем людини, її духовного світу, свободи набуває

своєї специфіки у формі типових рис передромантичної свідомості. Він стає пружиною філософсько-теологічної думки, яка веде до формування українського романтичного світогляду.

У суспільній свідомості визрівають ідеї нового світосприймання, що відповідало духовним потребам суспільства. До ідей передромантичної свідомості можна віднести ідеї історизму, нації, героїчної особи.

Ідея історизму в європейській культурі започатковується у XVIII ст. Українські філософи Козельський, Десницький, Гамалея розповсюджували праці Монтеня, Монтеск'є, Вольтера, Декарта, Гольбаха, Вольфа, Руссо, Маблі. Засвоюються ідеї Гер-дера про те, що основна цінність історичних епох - у їх національній культурній самобутності.

Саме у творах народу і професійного мистецтва, які є виявом душі народу, культурних традицій і духовності, відбивається специфіка українського світосприймання, основні риси національного світогляду. Назва її - філософія серця. У основних рисах вона виникла у Сковороди, сформувалась остаточно у XIX ст. у П. Юркевича, закріплюється як стійка світоглядна позиція в українському романтизмі, виявляючи себе у творчості М. Гоголя, П. Куліша, Т. Шевченка, у працях М. Максимовича. її вплив на українську духовність, культуру настільки великий, що в певній трансформації вона знайшла виявлення у літературі і мистецтві XX ст. Секрет такого впливу в тому, що основи цього філософського світогляду грунтуються на характерних особливостях національної психології і світосприймання українців.

П. Д. Юркевичу вдалося виявити ці особливості світосприймання і світогляду, бо вони вдало поєдналися з ерудицією, гострим розумом мислителя і філософською традицією, започаткованою Г. С. Сковородою.

Характеризуючи особливості світосприймання П. Юркевича, російський філософ В. Соловйов, який вважав себе його учнем, відмічав, що той "за походженням українець, назавжди зберіг у характері і мові яскравий відбиток свого походження". Його характер "формувався на загальному фоні української природи, їй відповідала його задумливість, поглинання в себе, чуттєвість, впертість та відокремленість".

П. Д. Юркевич (1827-1874) народився в Полтавській губернії в сім'ї священика. У 1847 р. закінчив Київську духовну академію, в якій протягом декількох років працював, а потім розпочав свою філософську кар'єру. З 1863 по 1871 р. він був професором філософії в Московському університеті.

Популярність Юркевичу приносять не його філософські праці, а полеміка в журналах відносно праці М. Г. Чернишевського "Антропологічний принцип у філософії". В останні роки життя Юркевич розробляє педагогічні проблеми, які викладені в працях "Читання про виховання" та "Курс загальної педагогіки".

Філософія Юркевича знаходилася під впливом "філософії серця" Сковороди і дуже вплинула на становлення поглядів Вол.Соловйова. Гуманізм творчості Юркевича виражений в основній його ідеї: людина починає свій моральний розвиток із руху серця, вона завжди хоче зустрічати радісні істоти, кохати і бути коханою, зігрівати і самій зігріватися дружбою і взаємною повагою. ("Серце і його значення в духовному житті людини згідно з вченням слова Божого".)

Аналіз філософських систем Платона і Канта, зроблений Юркевичем, можна вважати одним з найглибших ("ідея", "розум" згідно з вченням Платона і "досвід" згідно з Кантом). У дусі платонізму Юркевич намагається за явищами природи, які вічно змінюються, але сприймаються нашими органами чуття, знайти незмінну ідею об'єкта. Відповідно до його вчення, у цій ідеї мислення і буття тотожні. Істина відшукується не тільки мисленням, а й "серцем", бо пошук її пов'язаний з релігійними і моральними прагненнями, пориваннями людини. У цьому процесі досягнення істини знання поєднується з вірою. Юркевич розділяє пізнання не на ступені, а на напрями: досвідне, розумове, естетичне. Спочатку людина спостерігає, потім міркує (під час міркування і народжується "віра в Бога, яка заспокоює серце") і, зрештою, пізнає красу, витонченість, благородство.

Формами пізнання Юркевич вважає уявлення, поняття та ідеї. В уявленні виявляється ставлення людини до речей, через поняття вона об'єктивно усвідомлює явища, а в ідеї "розум чи думка визначаються об'єктивною сутністю речей".

Як і в Сковороди, у Юркевича символ "серце" багатозначний. Одне з його значень - серце як душевний стан людини. Це одночасно факт і свідомості, і чуттєвої сфери, врешті-решт це виявлення духовності людини. "Загальний стан душі" неповторний і ідеальний. Ця позиція близька до тлумачення Ф. Брентано і Е. Гуссерлем поняття "феномен". Стан душі - це чуття чогось.

Інший видатний представник українського і російського романтизму - М. Гоголь. Його пошуки правди - це заглиблення в себе, у свою душу, бо через неї лежить шлях у світ. Світ відкривається людині у правді тільки завдяки його духовному відродженню, активності, а не раціональному

пізнанню. Душа людини для Гоголя є не стільки шляхом пізнання, скільки його глибинним витоком. Як Сковорода і Юркевич, так і Гоголь називає душу "серцем". Серце людське - це безодня незвідана, тут ми кожної хвилини помиляємось. Єдиний шлях самоствердження, самоудосконалення, що допоможе уникнути помилок, - улюблена

справа людини, що поглинає всю її. Близько до ідеї Сковороди про "сродний труд", Гоголь стверджує неповторність людини, її право на власний моральний шлях у житті. Михайло Драгоманов називав Гоголя "батьком новітнього українського народолюбства" [36].

Значний внесок у розвиток філософської думки в Україні вніс Т. Г. Шевченко (1814-1861). Він народився в бідній родині на Київщині, залишився 11 років сиротою, відчув на собі тяжке життя безправного кріпака. Тільки у віці 23 роки зусиллями представників прогресивної російської інтелігенції він був викуплений із неволі і як обдарований художник зачислений до Академії мистецтв.

Шевченко продовжував кращі традиції суспільної думки філософа і поета Г. Сковороди, письменників Котляревського, Гребінки, які вже зробили перші кроки у бік реалізму і народності. Поет цікавився ідеями російських демократів, часто читав "Колокол" Герцена, "Полярну зірку", спілкувався з Чернишевським.

Усі перші твори Шевченка просякнуті мотивами боротьби за "волю" проти кріпацтва. Оспівуючи "вільне життя", він звеличив патріотизм пригнобленого народу в боротьбі проти польських, турецьких, татарських поневолювачів. У поемі "Гайдамаки" поет стає на шлях революційного демократизму. Поема звучить як заклик до насильницької розправи над поміщиками і царем.

Головну причину поневірянь народних мас Шевченко вбачав у кріпацтві і гнобленні самодержавства. Революційний демократизм Шевченка з особливою силою виявився в його поезії, починаючи з 1844 р. В поемі "Сон", у вірші "У всякого своя доля" поет показав історію України як історію закабалення селянства. Він саркастично висміяв дворянських писак, які ідеалізували селянське життя. Він зневажав лібералів, котрі на словах вимагали: "Волі. Волі. І братства братського", а насправді, прикриваючись ім'ям Бога, продовжували драти з "братів-гречкосіїв три шкури". Т. Шевченко називав їх "палачами, людоїдами". Виявляючи антинародний характер царської влади, Шевченко виступив проти ілюзій, поширених у народі, розвінчав міф про "добрих царів". Поборник революційного знищення кріпацтва, він першим в Україні звертається до народу із закликом до повстання. Його творчості притаманна віра в революційні сили народу. "Заповіт", у якому Шевченко звертається до народу із закликом до боротьби, відомий усім:

Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров'ю Волю окропіте.

У 1858 р., під час підготовки селянської реформи, поет-революціонер, виявивши неабияку передбачливість у розумінні суті історичних подій, звертається до народу із закликом не чекати "добра" від царя, а братися до "сокири" як єдиного засобу звільнення від кріпацтва. Шевченко у своїй поезії приходить до висновку, що кривава боротьба була і раніше, буде й надалі, поки існуватиме гноблення. Керівників селянських повстань поет називає народними героями (Разін, Кармелюк). На протилежність шовіністичній царській політиці, яка натравляла одну націю на іншу, поет виступає гарячим поборником братського єднання і дружби російського, польського, українського народів, пропагує дружбу усіх слов'янських народів.

Соціологічні погляди Шевченка пройняті ідеєю розвитку. На протилежність реакційній ідеології, що стверджувала непохитність устроїв експлуататорського суспільного ладу, він розглядав суспільство в змінах. Погляди людей він також не вважав незмінними, вони, на його думку, залежать від умов соціальної сфери.

Шевченко не ідеалізував капіталістичне суспільство. Його революційно-демократичні погляди тісно пов'язані з його філософськими поглядами - матеріалістичними у своїй основі. Поет обстоював думку про безкінечність і вічність матерії. Поема "Гайдамаки" починається філософськими роздумами про те, що в світі все рухається, все змінюється. Старе, пише поет, помирає, нове народжується, а світ вічний і безкінечний. Природу Шевченко називав "безсмертною", в ній керує не хаос, а закономірність. Мислитель не має сумнівів у тому, що людина здатна пізнавати світ. Поезії Шевченка властиві елементи діалектичного підходу до явищ природи і суспільства. Він розглядав природу в постійному розвитку, а суспільне життя - як боротьбу пригноблених проти пригноблювачів. Поет стверджував, що перехід до нового життя відбувається не мирно і плавно, а через революційні зміни. Початком для митця він вважав прекрасне в житті, а не ідею, прекрасного, виступав проти "безжиттєвих вчених естетики", таких собі "хірургів прекрасного", які вигадали з мистецтва реальність і життєвість, уявляючи красу в чистій, вічній формі. Поет-мислитель обстоював правдиве реалістичне мистецтво. Він визнавав важливу роль фантазії в творчості. Істинне мистецтво, на його думку, благодійно діє на життя, поезія ж покликана до того, щоб "розтопити людям серце". Від творів мистецтва Шевченко вимагав ідейної змістовності, яскравої художньої форми, він справедливо вимагав, щоб вірш поета легко і глибоко "лягав на серце", а творіння живопису зберігали "соковитість і свіжість життя".

Виступаючи проти "чистого мистецтва", Шевченко боровся за те, щоб література і мистецтво слугували простому народові. Він демонстративно і з гордістю називав себе мужицьким поетом.

Непримиренний ворог кріпацтва і царизму, борець проти соціального і національного гноблення, за свободу, за щастя людини праці і за дружбу народів, поет-мислитель зробив великий внесок у скарбницю прогресивної соціологічної і філософської думки людства.

Його філософію можна характеризувати як "філософію трагедії". Мається на увазі не створення позиції дослідника трагічних подій, а стан душі страждучого, виявлення усвідомлення ним трагедії як власної долі. Т. Г. Шевченко ніби прийняв на себе усю трагедію українського народу.

Україна в творчості Шевченка - це і світ наявного буття, що є дисгармонійним і конфліктним, і екзистенційні стани буття, де тільки й можливо досягти ідеального існування, і джерело народної культури, що дозволяє виявити власну філософію життя. Це перш за все мотив долі, лихої та доброї, правди, слави, теми сирітства, чужини, ностальгії за рідним краєм. Все це дозволяє стверджувати, що філософія Т. Шевченка, втілена у його творчості і власному життєвому шляху, являє собою дійсну духовну квінтесенцію культури українського народу.

Видатним представником "філософії серця" був письменник, критик та історик Пантелеймон Куліш (1819-1897). Природа, на його думку, "влаштована божественною мудрістю", а свідомість існує незалежно від матерії, тому можливе безсмертя душі, потойбічне життя.

Виходячи з визнання національного духу як основи суспільного розвитку, Куліш створив теорію про особливості української душі, яка має дві сторони: внутрішню - серце (почуття) і зовнішню - мислення (розум). Внутрішньою стороною українець пов'язаний тільки з Україною, а зовнішньою - з іншими народами. Своєю внутрішньою стороною, сутність якої складає національний дух, українець відрізняється від інших народів. Саме вона, тобто національні почуття і національний дух, об'єднує "панів і мужиків у один загал", тобто в єдине ціле. Зовнішня сторона, розум, що пророкує українцям необхідність мати зв'язки з іншими народами і сприймати кращі сторони їх життя, заважає внутрішній. Куліш вважав, що український народ повинен розвиватися своїм, самобутнім шляхом, зберігати хутірський характер життя - показник вищої моралі і цілісності народної душі.

Історик і письменник, автор програмного документа Кирило-Мефодіївського братства "Книга буття українського народу", Микола Іванович Костомаров (1817-1885) у праці "Дві руські народності (росіяни та українці)" вперше зробив спробу показати "модель українського національного характеру". Як відзначає Д. Чижевський у своїх "Нарисах історії філософії на Україні",

основні відмінності росіян і українців, на думку М. Костомарова, починають формуватися ще в XII ст. і полягають у тому, що: 1) у росіян панує загальне (Бог, цар) над особою; українець цінує вище окрему людину, ніж загальне; 2) росіяни "нетерплячі" до "чужих" віросповідань, до яких вони ставляться з презирством, до чужих звичаїв та ін. в Україні люди звикли з давніх давен чути в себе чужу мову, ворожнеча до іноземців виникла лише тоді, коли останні скривджували власні святині українського народу; 3) російський народ "матеріальний", українці намагаються "одухотворити" весь світ; 4) росіянин мало цінує природу, українець її любить, тому-то українська поезія невідривна від природи, вона оживляє її; 5) любов до жінки -матеріальна у росіян і духовна в українців; 6) у релігії - увага росіян спрямована на зовнішнє, на форму; в українців неможливо, щоб з'явився якийсь розкол з причин обряду, букви, їх релігійність - внутрішня [16].

У цілому Костомаров пропагував ідею месіанства українського народу. "І повстане Україна із своєї домовини і знову звернеться до всіх братів своїх Слов'ян і почують крик її, і повстане Слов'янщина, і не залишиться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа - ні у Московщині, ні у Польщі, ні в Україні, ні у Чехії, ні у Хорватії, ні у Сербів, ні у Болгар. І Україна буде незалежною Річчю Посполитою у союзі Слов'янському. Тоді скажуть усі мови, вказуючи рукою на те місце, де на карті буде намальована Україна: ось камінь, якому бути на покутті" [16].