Як переконує все викладене попередньо, сьогодні амплітуда тлумачень об'єкта й предмета історичного та філософсько-історичного пізнання сягнула свого екстремуму. Окреслено й тією чи іншою мірою розроблено все поле можливих підходів до розуміння об'єкта та предмета філософії історії й історичної науки — від крайніх наймістичніших до кліометричних. Такий тотальний, всеохоплюючий, розкид точок зору небезпечний, як сказав свого часу Гоббс з іншого приводу, "війною всіх проти всіх" серед сучасних істориків-фахівців певних соціальних галузей та філософів історії, загальним розбродом і розбратом. Звичайно, повністю уникнути розбіжностей та різночитань об'єкта чи предмета історичного осягнення неможливо, непотрібно й навіть небажано. Адже повна уніфікація позицій з цього питання означала б їх вичерпаність, а отже й кінець, смерть, і історичної науки, і філософії історії. Однак такою само небажаною є й ситуація взаємної нетерпимості, боротьби за власну винятковість і за монопольне та повне, ексклюзивне, право на істину в останній інстанції стосовно розуміння особливостей світу історії. Особливо це небажано за умов сучасних, коли, по суті, все коло основних поглядів на об'єкт і предмет історичного осмислення постає в експлікованому (виявленому), а не прихованому вигляді. Однак нині світову історичну думку визначає некласична парадигма, а за цих умов, на відміну від історичного мислення класичного зразка, претензії певної точки зору на єдино вірну та вичерпну характеристику об'єкта чи предмета філософії історії або ж історичної науки є не правилом, а рідкісним винятком, що аж ніяк не визначає загальної домінуючої пізнавальної тенденції, хоч, звісно, певним чином і впливає на неї. У ситуації толерантного, консенсусного, ігрового, взаємно іронічного відношення суб'єктів з найрізноманітнішим розумінням своєрідності об'єкта історичної науки та філософії історії, за збігу та розбіжності їх предметів чисельно граничний обшир точок зору з цих питань сприймається як безперечне досягнення сучасної думки, зумовлює її багатство, глибину та повноту охоплення в усіх можливих варіаціях постановки та вирішення означених питань. Крім того, за цих умов стає дедалі очевиднішим, що жодна з можливих постановок проблеми об'єкта й предмета філософії історії та історії як спеціально-наукової галузі знань, взята окремо, не може дати розв'язку, адекватного сучасним вимогам і запитам історичної дійсності та її осягнення.
Висловлюючись парадоксально, можна сказати, що єдино й виключно правильною є позиція заперечення монопольності на істину й вичерпності за повнотою охоплення будь-якої з окремо взятих трактувань об'єкта та предмета філософії історії з-поміж множини наявних нині їх тлумачень. Кажучи конкретніше, дана позиція — це позиція визнання нагальної потреби у взаємоузгодженні, збалансуванні усіх наявних і нових, у міру їх виникнення, інтерпретацій об'єкта та предмета філософсько-історичного і спеціально-історичного вивчення. Отже, представники того чи іншого підходу мають докладати зусилля не тільки заради формування та самоствердження відповідного підходу, а й задля його самоідентифікащї, визначення інтервалу його дійової застосовності. Зрозуміло, що ні на одному окремому етапі історичного пізнання ця вимога не може бути виконана повністю, але на всіх і на кожному з цих етапів вона повинна діяти як один із загальних, істотних і обов'язкових (якщо йдеться про автентичність) регулятивів осмислення історії. Лише у своїй сукупності й динаміці всі ці точки зору стають спроможними віднайти таке вирішення. Дослідники вирішуватимуть це питання поетапно, оскільки вичерпне за повнотою й автентичністю осягнення історичної реальності становить асимптоту, своєрідну математичну кінцеву межу історичного пізнання як суспільно-індивідуального за своєю природою процесу.
Зрозуміло, що визнання плюралістинності — цієї важливої й неодмінної передумови та складової автентичного осмислення об'єкта та предмета філософії історії — значною мірою конкретизує питання про своєрідність філософсько-історичного пізнання порівняно з іншими способами дослідження історії. І передусім стосовно соціально-філософського, загальноісторичного та загальносоціологічного її осмислення. Варто зазначити, що ці три різновиди розгляду історичного процесу можуть виступати й у ролі своєрідних вимірів самої філософії історії, якщо остання розглядається у широкому сенсі слова. У вузькому ж значенні філософія історії постає в іпостасі лише одного з цих підходів до вивчення реалій минулого. А саме того, який здійснюється на рівні загальноісторичного, але, на відміну від нього, крізь призму суб'єкт-об'єктного відношення.
Отже, в міру формування і розвитку філософії історії та її основних напрямків дедалі чіткіше виокремлюється предмет філософсько-історичного пізнання. Предметом філософії історії, незалежно від того, про який з її напрямів ідеться, є суспільство в його темпоральних (часових) модифікаціях і трансформаціях. У цьому плані філософія історії має багато спільного з історичною наукою. Але є, як уже зазначалося, й істотні відмінності.
По-перше, історію цікавлять переважно ті чи інші локалізовані у просторі та часі суспільні події, процеси, явища як об'єкти, тоді як філософію історії — найрізномасштабніші цілісні соціокультурні формоутворення, тлумачені вже як суб'єкти, індивіди історії, до того ж співвіднесені з об'єктивним історичним контекстом.
По-друге, історію приваблює передусім подієвий, хронологічний шар перебігу змін у різних регіонах планети на різних відтінках часу, філософію історії — глибинні тенденції та закономірності цих змін, а отже, — діахронічне, взяте вже не саме по собі, а в його єдності з синхронічним, плинне, в єдності з інваріантним, неминущим. Гіпертрофуючи саме цю обставину, І.Г. Гердер свого часу навіть дійшов висновку, що саме філософія історії є справжньою історією людства, поза якою всі зовнішні світові події видаються привидами чи жахливою потворою, сукупністю уламків, вічних започаткувань без завершення і незрозумілих вивертів долі.
Наведені риси досить чітко розмежовують філософію історії і спеціальні галузі історичної науки. Далеко не таким чітким є розмежування з цариною загальної історії. Однак і між ними пролягає своєрідний вододіл. Будучи якщо не тотожними, то досить близькими за гранично високим ступенем узагальнення, філософія історії та загальна історія помітно різняться за підходами. Загальноісторична теорія, як і кожна інша спеціально-наукова теорія, прагне осягнути свій предмет через суто об'єктний підхід, намагаючись елімінувати щонайменші суб'єктивні домішки. Філософія ж історії (і в цьому її принципова нередукованість до науки), навпаки, фокусує увагу не на чистому об'єкті як такому, а саме на різноманітних виявах взаємовідношення, взаємозв'язку об'єкта і суб'єкта: через дихотомію чи то природи й історії, чи історії людства загалом та історії окремого суспільства, або ж суспільства і особи, держави і громадянина, суспільства і спільноти тощо. Завдяки цьому визначається, охоплюється і розглядається надто велике коло ієрархізованих смисложиттєвих проблем — від питання про долю людства й сенс історії до загадки сенсу буття окремої людини. Кожним з напрямів філософії історії це коло проблем ставиться і розглядається, але по-різному, відповідно до змістового наповнення та орієнтації цих напрямів за вектором історичного часу й оцінки темпоральних змін.
Однак у будь-якому випадку, перш ніж аналізувати ці співвідношення, необхідно розкрити специфіку основоположного для них співвідношення філософії як такої, з одного боку, та філософії історії_
з іншого, а також взаємозв'язку філософії історії з такими суміжними з нею галузями пізнання, як загальна соціологія та історична наука.
Розглянемо ці співвідношення конкретніше.
2.2.1. Зміна місця та ролі філософії історії у системі філософського знання на різних етапах розвитку макроіндивідів історії
2.2.1.1. Філософія як вияв духовного життя історичних макроіндивідів
2.2.1.2. Філософія історії як пізня стадія філософського пізнання
2.2.1.3. Трагізм людської історії та його відбиття у філософії історії
2.2.2. Філософія та філософія історії: структурний зріз співвідношення
2.2.2.1. Гносеологічний зріз структурного співвідношення філософії й філософії історії
2.2.2.2. Загальносоціологічний зріз співвідношення філософії та філософії історії
2.2.3. Співвідношення філософсько-історичного, соціально-філософського та загальносоціологічного підходів до вивчення суспільного розвитку
2.2.3.1. Специфіка соціально-філософського підходу до розгляду історії