Філософія історії - Бойченко І.В. - 7.3.4.4. Історичні закони як проблема матеріалістичного розуміння історії

У подальшому підхід до вивчення законів історії був переосмислений та конкретизований у розробках засновників матеріалістичного розуміння історії та наступних представників цього напрямку. Зокрема, у рамках марксистської традиції, як і в Гегеля, пристрасті, потреби, інтереси, мотиви, цілі тощо не протиставляються при поясненні своєрідності історичного процесу дії історичних законів, а розглядаються як неодмінні та важливі іманентні, внутрішні складові загального механізму дії цих законів. У контексті означеної традиції" ланки механізму здійснення закономірностей історії поділяються на дві групи, оскільки розрізняються об'єктивна основа дії історичних законів і власне дія цих закономірностей.

Об'єктивними основами, наріжними детермінантами історичного процесу, глибинним фундаментом реалізації законів історії за такого тлумачення постають необхідність, потреба та інтерес. Необхідність, як відомо, традиційно трактувалася об'єктивною, властивою самій дійсності, характеристикою. Однак у зазначеному випадку й потреба та інтерес теж виступають не у значенні суб'єктивних рис окремого людського індивіда, а як об'єктивні характеристики, притаманні суб'єктові. Тобто як характеристики не суб'єктивні, а суб'єктні за належністю, але об'єктивні за своєю суттю. Та й у ролі суб'єкта тут постає не тільки й не стільки окремий людський індивід, скільки макроіндивіди історії — народ, маси, суспільство тощо. Розглянемо докладніше історико-матеріалістичну інтерпретацію чинників історичних змін життєдіяльності людей.

Вихідною, найглибиннішою номологічною характеристикою історичного процесу, за таким підходом, виступає необхідність, оскільки вся історична реальність розглядається тут, зрештою, не як хаотична, а ЯК така, що її природа визначається всеохоплюючою мережею об'єктивних, сутнісних і всезагальних взаємозв'язків та взаємозалеж-ностей. Необхідності при цьому випадає роль найважливішої з форм у такій мережі взаємозалежностей, роль способу вираження передусім стійких і сутнісних відношень соціально-історичної дійсності. Вона (необхідність) діє в усіх трьох найзагальніших обширах об'єктивної реальності — у неживій природі, живій та, нарешті, в історичній життєдіяльності людей. Необхідність, у свою чергу, розмежовується внутрішнім чином на два основні різновиди: неминучість, з одного боку, і знадобу, нужду, потребу — з іншого. Неминучість є вищою стадією або найзавершенішим, найповнішим чи, в певному розумінні, найжорсткішим варіантом вияву необхідності. Неминучість — це такий спосіб перебігу історичних подій, явищ чи процесів, за котрого необхідність реалізується обов'язково, невідворотно, без будь-яких відхилень і винятків.

Інша найважливіша форма вираження необхідності — потреба — на противагу неминучості, подібною невідворотністю й примусовістю не відзначається. До того ж потреба має локальніше поле виявлення, ніж необхідність чи неминучість. Останні можливі як у неживій, так і живій природі чи в історії. Сферою ж виявлення потреб є тільки жива природа та історична дійсність. Нарешті, якщо необхідність і неминучість виділяються суто примусовим характером, то потреба, трактована у значенні однієї з найголовніших об'єктивних детермінант історичного процесу, самою примусовістю вже аж ніяк не вичерпується. Вона обов'язково містить у собі й момент вибірковості, активного ставлення носія потреб до навколишніх обставин. Подібним носієм (суб'єктом) потреби можуть виступати біологічні істоти або соціально-історичні організми (окремі людські індивіди, етнічні та соціальні спільноти, народи* нації, історичні культури, цивілізації, формації, конкретні суспільства тощо). Навіть рослинні й тваринні організми, не кажучи вже про людей, вгамовують свої потреби не лише з примусу, чи через необхідність, а й селективно, вибірково, активно відсіюючи непотрібне і використовуючи тільки те, що спроможне відповідні потреби задовольнити. В загальному плані потреби визначаються як вираження необхідних і водночас активних, вибіркових відношень біологічних і суспільно-історичних організмів до умов їх виникнення, формування, розвитку та функціонування.

За своїм характером потреби поділяються на біологічні та соціально-історичні, що й мають першорядне значення для даного аспекту вивчення законів історії. Визначити ж соціально-історичні потреби загалом можна через вираження притаманної людям (суб'єктам свідомих і цілеспрямованих дій) необхідності у певних умовах їх народження, формування, розвитку та життєдіяльності. За суб'єктною ознакою відбувається не тільки виокремлення, а й групування соціально-і сторичних потреб. За цим критерієм вони поділяються на потреби* а) певних соціально-історичних макроіндивідів — суспільств, культур, етносів тощо; 6) тих чи інших історичних або соціальних спільнот; в) окремих осіб.

Таким чином, необхідність розглядається в двох основних формах вияву: неминучості, сфера дії котрої охоплює неживу природу, живу природу та людську історію; потреби, властивої лише живій природі й історичній дійсності. Потреба ж тлумачиться тут як така, що і собі виражається у різних формах: потребах існування, потребах розвитку тощо. Важливою формою вияву потреби постає у контексті цього підходу також інтерес. На відміну від необхідності, неминучості та потреби він інтерпретується як об'єктивний чинник, притаманний лише соціально-історичній життєдіяльності людей, що виражає спрямованість позиції, діяльності та поведінки суб'єкта за вибору й створення належних умов задоволення своїх необхідних потреб.

Подібним чином трактовані необхідність, неминучість, потреба та інтерес і розглядаються у значенні головних ланок, що у своїй сукупності утворюють об'єктивну основу механізму реалізації історичних законів у їх онтологічній іпостасі, тобто як об'єктивних закономірностей самої історичної дійсності.

Та, на відміну від законів природи, історичні закони не вичерпуються дією самих лише об'єктивних чинників. Цю обставину добре розуміли ще засновники марксистської традиції дослідження законів Історії. Як зазначав Енгельс, історія об'єктивна так само, як і природа. Переосмислюючи (вже з матеріалістичних позицій) гегелівське тлумачення специфіки історичних законів, він зауважував при цьому, що в одному пункті історія все ж істотно відрізняється від природи: на відміну від природи, де неподільно панують стихійні, сліпі сили, історія здійснюється через життєдіяльність людей, з притаманними тільки їм пристрастями, волею та свідомістю. Оскільки ж історичний процес створюють люди, діяльність яких має цілеспрямований характер, скеровується їх свідомістю, бажаннями, волею, то дія історичних законів, на противагу природним, містить обов'язково і свідому складову, й інші, властиві тільки суб'єктові характеристики. Та незважаючи на те закони історії від цього аж ніяк не стають чимось суб'єктивним. Вони мають такий же об'єктивний характер, як і закони природи, що, на думку Енгельса, зумовлено передусім тим самим незбігом мети і результату людської діяльності, про який вже йшлося у Гегеля. Кожна індивідуальна дія, сукупність яких утворює історичний процес, має характер цілком цілеспрямованої, свідомої, однак через розбіжність індивідуальних прагнень, бажань, особливостей свідомості різних людей, їх індивідуальні дії є розрізненими, а то й протилежними за своєю спрямованістю. І на перший погляд вони у своїй масі нагадують хаотичний, броунівський рух молекул. Але це — тільки на перший погляд. При глибшому вивченні виявляється, що усі ці поодинокі вектори індивідуальних людських дій дають у підсумку певну результанту, загальну тенденцію, сумарний вектор, тобто певну історичну закономірність. Розглядаючи дію історичних закономірностей як органічну єдність свідомого і стихійного начал, засновники марксизму та їх наступники вважали загальною тенденцією історичного процесу поступове, але зрештою неухильне зростання ролі свідомої компоненти, її перетворення, на певному етапі історичного розвитку, на домінуючу. Це перетворення пов'язувалося з переходом від сучасного їм антагоністичного суспільства до суспільства якісно нового типу, позбавленого соціальних антагонізмів.

Однак реальний хід історичного процесу довів некоректність подібної недооцінки значення стихійної та переоцінки свідомої складової здійснення історичних закономірностей. Відповідно й намагання розглядати та використовувати закони історії як чинники, цілком підвладні діяльності суб'єкта, в дійсності обернулося з необхідністю глухим кутом, в який зайшли СРСР і країни соціалістичної системи, та їх наступним крахом. Цей, здавалося б негативний, історичний досвід є теж, безумовно, цінним — як переконливе свідчення об'єктивності історичних законів, неможливості використовувати їх на зразок безвідмовних маніпуляторів людських дій.

Виражаючи стійкі, сутнісні і загальні характеристики багатогранного історичного процесу, закони історії теж відзначаються чималим розмаїттям. Тому їх погрупування за різними критеріями не тільки можливе, а й потрібне. Наприклад, за масштабом їх можна поділяти на всезагальні, дія яких обмежена кількома історичними типами суспільств, культур, цивілізацій тощо; законами, що діють у рамках лише якогось одного макроіндивіду історії, чи навіть лише однієї стадії існування певного макроіндивіду. Можна також розрізняти закони, що характеризують історичний процес як певну цілісність, і так звані часткові закони історії. За характером вони можуть поділятися на закони розвитку, закони побудови і закони функціонування людського суспільства загалом і тих соціокультурних формувань, множина яких і утворює це суспільство.