Гроші та кредит - Щетинін А.І. - РОЗДІЛ 8. КРЕДИТ У РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

Кредит виступає неодмінним супутником, атрибутом товарного виробництва. Він виникає від потреби купити товар за відсутності грошей. Цю ситуацію можна вирішити двояко: або товар дається покупцеві з відстрочкою платежу, і тоді виникає товарна форма кредиту; або для придбання товару використовуються гроші, які надаються в позику тими, хто має тимчасово вільні кошти, на умовах терміновості, платності й повернення. У цьому випадку, як правило, виникає банківський кредит, оскільки в суспільстві з розвинутою системою ринкових відносин саме банки виступають фінансовими посередниками між тими, хто має тимчасово вільні кошти, і тими, хто відчуває в них потребу.

З розвитком товарного виробництва кредит набуває повсюдного поширення і виступає одним із найважливіших елементів організації суспільного виробництва. Особливо важливе значення він має для тих країн, що здійснюють перехід від планової економіки до ринкової. У цих умовах кредит сприяє оздоровленню економіки, прискоренню її структурної перебудови та інтенсифікації процесів роздержавлення.

8.1. Сутність кредиту. Позичковий капітал і позичковий відсоток

Кредит (від лат. creditum — позика) являє собою сукупність економічних відносин, що виникають між кредитором і позичальником із приводу передачі вартості (майна або грошей) у позичку на умовах повернення, терміновості й платності. Ці умови виступають основними принципами організації і функціонування кредиту.

Сукупність відносин, яку відбиває кредит, завжди привертала увагу дослідників. Це пов’язано не тільки з певною загадковістю такого феномену, як гроші, а й з тією обставиною, що кредитні відносини вже в стародавньому світі охоплювали широкі верстви населення.

Проте, як відомо, економічна теорія як система певних наукових знань сформувалась тільки в XVI ст. Саме тому і перші наукові знання стосовно такої категорії, як кредит, довго існували у вигляді окремих фрагментарних уявлень людини переважно про суть явища, яке відображає кредит. І тільки в кінці XVIII ст. сформувались перші системні уявлення про кредит. При цьому акцент у вивченні цього явища перейшов з визначення суті кредиту на аналіз його взаємодії із суспільним виробництвом. Сьогодні в теоретичному осмисленні кредиту є дві основних теорії: натуралістична і капіталотворча.

Натуралістичну теорію розробили великі англійські вчені А. Сміт і Д. Рікардо. У подальшому вона отримала розвиток у працях інших вчених, зокрема Дж. Міля, Ж. Сея, А. Маршалла. Суть натуралістичної теорії полягає в тому, що в позику надається не позичковий капітал, а продуктивний капітал, тобто капітал у його речовій формі.

Вже засновники натуралістичної теорії А. Сміт і Д. Рікардо, виступаючи проти меркантилізму і його головної тези про те, що багатство нації — це золото і срібло, а його джерело — торгівля, підкреслювали, що кредит — це явище, котре виникає саме з виробництва. Сам кредит (його зовнішньою формою був рух грошей) не здатний створювати вартість. Такий висновок був науковим і заклав ґрунтовні підвалини для подальшого аналізу кредиту.

Заслугою цих учених стало й те, що вони розглядали відсоток як частину прибутку, який створюється у виробництві. Досягненням цих теоретиків став висновок про те, що сам по собі кредит не створює реального капіталу.

Однак недостатньо високий (порівняно із сучасністю) рівень розвитку товарно-грошових відносин не дав змоги великим ученим минулого до кінця розкрити цю категорію. Незавершеність їх натуралістичної теорії полягає в такому:

79 по-перше, вони не розуміли специфіки позичкового капіталу як особливої складової промислового капіталу, що виступає в процесі свого руху в грошовій формі;

80 по-друге, в умовах ще відносно слабкого розвитку капіталістичних відносин вони не бачили потужного зворотного впливу позичкового капіталу на саме виробництво;

81 по-третє, роль банків вони зводили до простої ролі посередників, головною функцією яких було забезпечення за допомогою грошей перерозподілу матеріального багатства в його натуральній формі;

82 по-четверте, нерозвиненість грошового ринку, а відтак, і відсутність фундаментальних теоретичних досліджень, присвячених йому, не дозволили їм розглянути відсоток за кредит залежно від співвідношення попиту і пропозиції на гроші.

З розвитком товарно-грошових відносин певна обмеженість натуралістичної теорії не давала змоги зробити глибокий аналіз взаємозв’язку між кредитом і виробництвом. І тому на зміну цій теорії кредиту прийшла так звана капіталотворча теорія, яка вже з середини XIX ст. стала панівною.

Суть капіталотворчої теорії полягала в тому, що банки — не посередники в кредиті, а установи, які виступають »фабриками капіталу», бо здатні самостійно створювати капітал. Сам кредит, як і гроші, є безпосередньо капіталом, багатством. А це означає, що кредит сам по собі здатен збільшувати багатство.

Засновником капіталотворчої теорії вважають англійського економіста Дж. Ло (1671—1729 рр.). Він передбачав зростання ролі банків у суспільному виробництві, але явно перебільшував значення і роль кредиту, стверджуючи, що за допомогою кредиту можна швидко створити капітал і багатство. Свої теоретичні погляди на кредит він спробував утілити в практику. Перебуваючи у Франції і займаючи там посаду міністра фінансів, він перетворив свій приватний банк у державний Королівський банк, і став швидко розширювати кредитні операції за рахунок випуску не забезпечених сріблом банкнот. Ці нерозмінні на срібло банкноти швидко знецінились, а сам банк збанкрутів.

Новий поштовх у розвитку капіталотворчої теорії кредиту пов’язаний з іменем англійського економіста Г. Маклеода (1821— 1902 рр.). У своїх основних наукових працях »Основи політичної економії» та »Теорія і практика банківської справи» він стверджував, що кредит сам виступає капіталом, а не створює капітал, як про це писав Дж. Ло. Сам кредит, і це друга основна теза його теорії, є капіталом, який приносить прибуток, а відтак, виступає продуктивним капіталом. Що ж стосується банків, то вони, за його уявленням, є »фабриками кредиту». Кредит вони здійснюють через готівкову і депозитну емісію, а відтак, головними, базовими операціями банків виступають їх активні операції.

Оцінюючи внесок Г. Маклеода в розвиток теорії кредиту, зазначимо, що він просунувся у своєму дослідженні далі свого попередника, доводячи, що кредит не створює капіталу. Безсумнівно, правильно й те, що в сукупності пасивних та активних операцій визначальними все ж є останні. Проте цей учений припускався помилки, ототожнюючи кредит, гроші й капітал. Ненауковим є і його положення про тотожність кредиту й капіталу.

Послідовники і прихильники теорії Г. Маклеода, виходячи з того, що кредит і гроші — це багатство, робили практичний висновок про можливість безмежного збільшення кредиту, а відтак, і відповідного зростання багатства. Зазначену теорію за її експансіоністську ідею розширення кредиту і розвитку на цій основі суспільного виробництва часто називають експансіоністською. Її головний недолік полягає в ігноруванні того факту, що розміри банківського кредитування не безмежні, і межі його визначаються умовами суспільного відтворення.

Подальший розвиток товарно-грошових відносин характеризувався змінами в самому виробництві. Вже у кінці XIX—на початку XX ст. з’являється таке важливе економічне явище, як монополії. Вони докорінно змінюють умови суспільного виробництва і створюють стимул для подальшого розвитку теорій кредиту. Найбільш вагомий внесок в удосконалення капіталотво- рчої теорії внесли австрієць Й. Шумпетер (1883—1950 pp.) і німець А. Ган (1889—1963 pp.).

И. Шумпетер у праці »Теорія господарського розвитку», спираючись на зростання ролі банків, наголошував на їх усемогутності. Саме вони випускають в обіг нові платіжні засоби, які є капіталом. Розглядаючи банки і кредит як вирішальні фактори організації та розвитку всього суспільного виробництва, він акцентував увагу на їх тісному зв’язку з такими важливими процесами в економіці, як інфляція, безробіття, кризи тощо. Аналіз взаємозв’язку цих процесів з кредитом він розглядав під кутом зору забезпечення економічного зростання і тим самим упритул підійшов до теоретичного вирішення проблем регулювання суспільного виробництва, можливість здійснення якого він пов’язував з кредитом.

А. Ган продовжив розробку капіталотворчої теорії кредиту, зробивши спробу розкрити механізм процесу капіталоутворення, тобто його забезпечення кредитом.

Як і його попередники, А. Ган стверджував, що кредит створює депозити, а відтак, і капітал. Сам кредит є безмежним і виступає вирішальним фактором забезпечення розвитку виробництва. При цьому механізм впливу кредиту на суспільне виробництво він пов’язав з контокорентним кредитом. Кредитуючи підприємства за контокорентом, банк отримував можливість задовольняти його потреби в кредитах і давати останньому можливість залучати додаткову робочу силу й засоби виробництва, тим самим розширюючи виробництво. Останнє, у свою чергу, формувало новий попит на кредит, що врешті-решт призводило до економічного зростання. Створюючи депозити, банки отримують можливість вирівнювати й ті диспропорції, які виникають в економіці, а відтак, за уявленням А. Гана, створюються реальні можливості для безкризового розвитку економіки.

Теорія А. Гана, безсумнівно, стала певним кроком уперед, і це пов’язано з тим, що у своїй теорії кредиту він зробив спробу визначити механізм взаємодії між кредитом і розвитком суспільного виробництва. Проте традиційні недоліки цього напрямку (ототожнення кредиту з капіталом, думка про безмежні можливості кредиту і т.ін.) не дали йому змоги розкрити взаємодію кредиту і суспільного виробництва. Більше того, запровадження цієї теорії на практиці призвело до посилення інфляційних процесів.

Подальший розвиток капіталотворчої теорії пов’язаний з творчим доробком Дж. Кейнса. Цей учений вважав, що в суспільному виробництві діє основний .психологічний закон, суть якого полягає в тому, що зі зростанням доходів населення його попит збільшується меншою (ніж доходи) мірою і це призводить до виникнення неефективного попиту, а відтак, і до кризових явищ в економіці. На цій підставі Дж. Кейнс робив висновок про необхідність перетворення неефективного попиту в ефективний. Система заходів, які він пропонував застосувати державі, досить складна, вона включає кредит, який і сприяє зростанню попиту. Проте вплив кредиту на попит є не прямим (особливо стосовно попиту на засоби виробництва), а опосередкованим і діє через норму відсотка. Механізм полягає в тому, що збільшення пропозиції грошей призводить до зниження відсотка, а це стає фактором зростання інвестицій у суспільне виробництво.

Реалізація теоретичних положень Дж. Кейнса в практиці організації державного регулювання дала свої позитивні наслідки. Ах е ця теорія, як і теорії його попередників, у розробці капітало- ТВО )ЧОЇ теорії кредиту теж сприяла розвитку інфляційних процесів, хоча Дж. Кейнс уже не стояв на позиціях необмежених капіталотворчих можливостей кредиту.

Суб’єктами кредиту виступають: населення, держава і суб’єкти господарювання. Кожен із них може бути як кредитором, так і позичальником. Однак в умовах високорозвиненої ринкової економіки кредитором виступає насамперед населення, а позичальником переважно держава і господарюючі суб’єкти.

Об’єктом кредиту може бути все, що має вартість, однак головним і найпоширенішим об’єктом кредитних відносин виступають гроші як саме буття вартості.

Кредитні відносини базуються на принципах, які є невід’ємною ознакою будь-якого кредиту. Це такі принципи:

46 Зворотність (повернення) кредиту означає, що ті фінансові ресурси, які були взяті в позичку, обов’язково повинні бути повернені.

47 Терміновість свідчить про те, що позика завжди має межі, за якими кредитні відносини припиняються, бо позичальник втрачає право далі використовувати надані ресурси.

48 Платність реалізується в тому, що за використання наданих у позику ресурсів треба платити певну суму (відсоток). Цей принцип стимулює позичальника до організації найбільш ефективного використання кредиту.

Із поняттям кредиту пов’язане поняття позичкового капіталу. Останній являє собою грошовий капітал, що приносить прибуток у вигляді відсотків. Процес перетворення грошового капіталу в позичковий пов’язаний з наданням його в позику. Якщо ж грошовий капітал витрачається на придбання робочої сили і засобів виробництва, то він перетворюється не на позичковий, а на продуктивний капітал.

Позичковий капітал як одна з форм капіталу виник у сиву давнину. Його історичним попередником був лихварський капітал, що існував задовго до виникнення капіталістичних виробничих відносин. Як і позичковий капітал, він являв собою грошовий капітал, що надавався в позику і приносив його власникові прибуток у вигляді відсотка. У цьому їх визначальна тотожність, яка не виключає наявності помітних відмінностей. Коротко їх можна звести до такого.

52 Лихварський капітал виражав відносини, що складалися між власником цього капіталу, з одного боку, і переважно дрібним виробником або представником знаті — з другого боку. Що ж стосується позичкового капіталу, то він виражає відносини між позичковим капіталістом, з одного боку, і промисловою, торговельною буржуазією та населенням — з другого боку.

53 Рівень відсотка, який отримував лихвар, завжди був надзвичайно високим. Так, у Стародавній Греції в IV ст. до н. е. відсоток коливався від 62 до 9000 % річних, а в середньовічній Європі — від 30 до 100 %. Але головне полягає в тому, що відсоток за використання позичкового капіталу становить тільки частину додаткового продукту, тоді як лихварський відсоток, як правило, поглинав увесь додатковий продукт, а часто й частину необхідного.

54 Лихварський капітал, на відміну від позичкового, не сприяв розвитку суспільного виробництва. Він носив грабіжницький характер і розоряв позичальника. Позитивним моментом лихварського капіталу (якщо, звичайно, відволіктися від його методів) було тільки те, що він сприяв первісному нагромадженню капіталу.

Виникнувши на основі лихварського капіталу, позичковий капітал не усунув його цілком з історичної арени. Лихварський капітал продовжує існувати й досить поширений у країнах з недостатньо розвинутою системою ринкових відносин. Його ознакою є високий (40 % і більше) відсоток за наданими позиками.

Позичковий капітал, виступаючи однією з форм капіталу, у той же час відрізняється від інших форм капіталу цілою низкою особливостей.

42 Позичковий капітал — це капітал-власність, на противагу промисловому і торговельному капіталу, які виступають як капітали-функції.

43 Цей капітал має своєрідну форму капіталу-товару. Але об’єктом купівлі-продажу тут виступає не продукт праці, а гроші з їх здатністю приносити додаткову вартість, хоча позичені гроші позичальник може використати і просто як гроші. У цьому випадку гроші не зростають і не приносять їх власникові або позичальникові додаткової вартості. Коли ж гроші самозростають, тоді вони виступають як капітал і для його власника, і для позичальника.

44 Позичковий капітал відрізняється і формою відчуження. Якщо звичайний товар продається назавжди, то позичковий капітал відчужується тільки тимчасово, тобто на певний час передається в користування, або, іншими словами, відчужується на певний термін. Плата за цей специфічний товар визначається не вартістю грошей, а розміром тієї додаткової вартості, яку одержить позичальник цього позичкового капіталу.

45 Рух цієї форми капіталу може бути виражено формулою Г - Г’, де Г’ = Г + АГ. Вона відрізняється від формули руху промислового і товарного капіталу як скороченою (лапідарною) формою цього руху (формула руху промислового і товарного капіталу має вигляд: Г - Т - Г’), так і тим, що позичковий капітал знаходиться тільки в одній формі — у формі грошового капіталу. Що ж стосується промислового капіталу, то він у процесі свого руху послідовно набирає грошової, продуктивної і товарної форми, а торговий, відповідно, грошової та товарної.

46 Позичковий капітал — найбільш ілюзорна (фетишистська) форма існування капіталу, яка створює ілюзію зростання грошей із самих грошей.

Позичковий капітал має свої джерела. При цьому рух того капіталу, який реалізується, наприклад, у наданні комерційного або державного кредиту, практично цілком спирається на власний капітал підприємця або населення. Що ж стосується найбільш поширеної форми існування позичкового капіталу, а саме банківського капіталу, то джерела його утворення дещо інші. Власний капітал тут займає не головне місце. Основними джерелами виступають:

49 тимчасово вільний грошовий капітал, який вивільняється в процесі його кругообігу;

50 капітал рантьє, тобто тих осіб, які існують за рахунок передачі свого капіталу в позику;

51 грошові заощадження населення, які вони розміщують у кредитних установах;

52 кошти держави, страхових компаній, пенсійних фондів та інших організацій, які розміщують акумульовані в них гроші в кредитні установи або в цінні папери.

Особливості позичкового капіталу розкривають специфіку тих нових (капіталістичних) відносин, які відображає цей капітал, а сам він стає одним з найнеобхідніших і найважливіших елементів ринкової економіки. Він перетворюється в один із визначальних важелів трансформації традиційної товарно-грошової системи суспільного виробництва в товарно-кредитну.

Рух позичкового капіталу характеризується тим, що в підсумку цей капітал приносить його власникові прибуток у вигляді відсотка. Відсоток (лат. pro centum — на сто) являє собою плату позичальника кредитору за надані в його розпорядження гроші або матеріальні цінності. Відсоток виступає платою за споживну вартість позичкового капіталу, тобто за його здатність приносити прибуток. У зв’язку з цим відсоток є ірраціональною формою ціни позичкового капіталу.

Відсоток, який приносить позичковий капітал своєму власникові, становить тільки частину додаткового продукту. Другу частину становить той додатковий продукт, який привласнює підприємець, капіталіст. Розподіл додаткового продукту на дві частини закріплений у термінах: позичковий відсоток і підприємницький дохід. Співвідношення між ними в межах вартості додаткового продукту може бути різним. Теоретично позичковий відсоток може коливатись від нуля до вартості всього додаткового продукту, отриманого за допомогою використання позичкового капіталу. Але крайні межі цього співвідношення практично виключаються, бо в цьому випадку економічний інтерес одного із суб’єктів кредитних відносин нехтується (зникає), а це унеможливлює самі ці відносини.

Позичковий відсоток виник у давнину, ще до появи металевих грошей і спочатку виступав переважно у формі натуральної плати. З розвитком товарного виробництва його форма змінюється, і сьогодні в країнах з ринковою економікою він являє собою плату (як правило, у формі грошей) позичальника за використання споживної вартості позичкового капіталу.

Сутність, походження і роль позичкового відсотка постійно приваблювали і приваблюють сьогодні увагу вчених-економістів. Коротку еволюцію їхніх поглядів на позичковий відсоток можна подати так.

З розвитком капіталістичних виробничих відносин з’являються перші теорії відсотка. У працях Ж. Сея, Т. Мальтуса і ряду інших економістів засоби виробництва ототожнюються з капіталом, а він сам наділяється здатністю самостійно приносити додатковий продукт. Це, на їхню думку, властиво і позичковому капіталу, який теж здатний самостійно приносити його власникові прибуток у вигляді відсотка.

Відомий англійський економіст Н. Сеніор (1790—1864 рр.) вводить в економічний обіг поняття утримання і ототожнює його з капіталом, вважаючи ці поняття ідентичними. З погляду Н. Се- ніора, відсоток виступає винагородою капіталіста за його утримання від непродуктивної витрати свого грошового капіталу. Це положення було розвинуто представниками австрійської школи економістів (Бем-Баверк, Менгер і ін.), які посилили в трактуванні відсотка суб’єктивний момент, намагаючись відірвати походження відсотка від системи категорій товарного виробництва. Бем-Баверк уважав, що господарюючий суб’єкт більш високо цінує поточні блага, а не майбутні і тому, віддаючи гроші в позику, бере за них відсоток, який так би мовити, компенсує йому зниження цінності його блага — грошей, відданих у позику.

Теорії відсотка, що базуються на його відриві від руху позичкового капіталу і пов’язують його походження з психологічними моментами в поведінці індивіда, який утримується від поточного споживання, дуже поширені й сьогодні. Переважно, вони носять еклектичний характер і вже через це не можуть стати якоюсь теоретичною базою для організації руху позичкового капіталу.

Помітним явищем в економічній думці в цілому і зокрема в теорії позичкового капіталу і відсотка стала книга видатного англійського вченого Дж. Кейнса »Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей». У ній відсоток тісно пов’язується із системою кредитних відносин.

За Дж. Кейнсом, сутність відсотка полягає в тому, що він є платою власникові грошей за його відмову від ліквідності свого капіталу. Це явище, на його думку, суто грошове, але воно відіграє винятково важливу роль у розвитку суспільного виробництва. За своїм впливом це другий (після розширення ринку засобів виробництва) чинник, що стимулює інвестиції.

Свій підхід у трактуванні відсотка мав і відомий американський учений І. Фішер (1867—1947 pp.), який розглядав будь-який прибуток як форму вираження відсотка, а його появу він пов’язував з ризиком, якому піддається капітал, вкладений на тривалий термін.

Узагальнюючи викладені погляди на відсоток, слід сказати, що теорії Т. Мальтуса, Ж. Сея, Н. Сеніора націлені на розкриття суті і джерел походження відсотка, не можуть бути визнані науковими, бо відсоток є платою за споживну вартість позичкового капіталу, а створюють його не самі гроші, а гроші, які перетворюються в елементи продуктивного капіталу.

Теорію представників австрійської школи стосовно відсотка, в основі якої лежить суб’єктивістський підхід, не можна вважати науковою. Але незважаючи на науково хибну тезу про суб’єктивну основу природи позичкового відсотка та відрив його від системи категорій товарного виробництва, деякі моменти їх теорії все ж таки варті уваги. Це пояснюється тим, що в сучасних умовах досить широкі верстви населення роблять заощадження і використовують їх як капітал. їх поведінка дійсно включає багато суб’єктивних моментів і певною мірою пов’язана з відсотком.

Більш прийнятними з наукової точки зору є теорії Дж. Кейнса і І. Фішера і саме тому, що вони спрямовані не стільки на з’ясування суті і джерел походження позичкового відсотка, скільки на його зв’язок з розвитком суспільного виробництва і посиленням його ролі у функціонуванні різних (позичкової, промислової, торговельної) форм капіталу.

Відсоток завжди має свій певний розмір, але в практиці кредитних відносин зазвичай користуються його відносним вираженням, що визначається через норму відсотка. Вона являє собою відношення суми грошей, виплачених у вигляді відсотка, до суми грошей, відданих у позику. Це відношення розраховується за певний період, але найчастіше за рік. Річну норму відсотка (Nn) можна визначити за формулою:

Наприклад, якщо протягом року позичальник виплачує 100 гривень у вигляді відсотка за позику, отриману на 1 рік у розмірі 1000 гривень, то річна норма відсотка (N„) буде дорівнювати 10 %.

Сама норма відсотка може бути різною, оскільки це залежить від безлічі конкретних умов надання позики. Проте залежно від способу визначення розрізняють два її види.

Ринкова норма відсотка — це та його норма, що складається на ринку позичкових капіталів на конкретний період часу. Вона відбиває загальну кон’юнктуру ринку, а певною мірою і очікування суб’єктів кредитних відносин.

Середня норма відсотка. Вона відображає середню норму відсотка за відносно великі відрізки часу і дає змогу виявити довгострокові тенденції зміни в кон’юнктурі на ринках позичкових капіталів та зміни в економіці країни в цілому.

На норму відсотка впливає багато чинників, серед яких можна назвати: загальний стан економіки, кон’юнктуру ринку, тенденції розвитку світової економіки, політичну ситуацію в країні та інші зміни, що відбуваються у виробництві і суспільстві в цілому. Однак, серед усіх цих чинників можна виокремити й найбільш істотні, які особливо сильно .впливають на норму відсотка. До числа таких чинників зараховують:

Загальні розміри і динаміку грошових нагромаджень населення. Цей чинник впливає на ресурсну базу кредитних установ і створює умови для зниження або підвищення процентної ставки за кредитами.

Стан економіки, обумовлений насамперед темпами промислового і сільськогосподарського виробництва. Динаміка цих змін визначає попит на капітал і тим самим істотно впливає на ставку відсотка.

Ринкова кон’юнктура і характер ринкових коливань. Даний чинник обумовлює загальні параметри змін у нормі відсотка, оскільки стан ринку істотно впливає на виробництво, а через нього і на попит на позичковий капітал.

Темп інфляції і політика уряду та центрального банку щодо забезпечення стійкості національної валюти. Рівень інфляції не тільки прямо впливає на норму відсотка, але й змінює (особливо це помітно при значних інфляційних процесах) співвідношення між короткостроковим і довгостроковим кредитуванням. При значному зростанні інфляції відсоток за довгостроковими кредитами зростає, сама ця форма кредиту скорочується, а за певних обставин може і взагалі зникнути.

Прямий вплив держави на процентну ставку. Даний чинник особливо характерний для країн з недостатньо розвиненою ринковою економікою, а також для тих країн, що здійснюють перехід від планової економіки до ринкової і мають ще не дуже досконалу систему ринкових відносин.

Стан міжнародного ринку капіталів і ступінь входження країни в цей ринок. Доступність до кредитних ресурсів світового ринку позичкових капіталів створює конкуренцію на внутрішньому кредитному ринку і прямо впливає на норму відсотка.

Як відомо, економіка будь-якої країни розвивається циклічно. А кожен цикл має свої фази, внутрішній зміст яких впливає на норму відсотка. При цьому зміна відсотка залежно від фази циклу і навіть від її початку чи завершення має свої особливості, на які варто звернути увагу.

Так, під час кризи, коли падає прибуток, а рух товарів і капіталу дуже уповільнюється через падіння попиту на них, рівень позичкового відсотка суттєво зростає. Це явище пов’язано з двома найбільш важливими причинами. Перша полягає у тому, що в момент кризи відчувається гостра потреба в грошах як платіжному засобі. Постійні позики — це норма існування господарюючого суб’єкта в умовах розвішеної ринкової системи, а оскільки збут товарів стає дуже проблематичним, то для розрахунків за борговими зобов’язаннями усі й шукають нового кредиту. Зростання попиту веде до збільшення норми позичкового відсотка. Друга причина в тому, що суб’єкти ринкових відносин намагаються отримати гроші як найбільш ліквідну форму багатства. Проте цей чинник зростання попиту на позичковий капітал діє тільки за умови незначної інфляції. У протилежному випадку зростання позичкового відсотка вже йде від банкіра, який у такий спосіб намагається зменшити ризик від інфляційного знецінення грошового капіталу.

На фазі депресії норма відсотка суттєво падає. І хоча в кінці цієї фази починається деяке пожвавлення і зростання попиту на позичковий капітал — це, як правило, не веде до зростання позичкового відсотка.

На фазі пожвавлення і на податку фази піднесення попит на товари помітно зростає, але це не спричиняє до зростання попиту на позичковий капітал. Відповідно до цього і позичковий відсоток не виявляє ознак зростання. Така ситуація обумовлена тим, що промислові й торговельні капіталісти здебільшого використовують власний капітал. Невелике зростання попиту на позичковий капітал пояснюється й тим, що в цей період суттєво посилюється продаж товарів у кредит, а ця форма кредиту характеризується низькою нормою відсотка. Розширення комерційного кредиту гальмує попит на банківський капітал як головну форму позичкового капіталу і тим самим стримує зростання позичкового відсотка. І тільки на другій стадії фази піднесення починається стрімке зростання банківського відсотка. Останнє пояснюється як зростанням попиту на дійсний капітал, так і поширенням спекулятивних операцій на фондовій біржі, та бажанням інвестора заробити на загальному піднесенні в економіці.

Розглянуті вище чинники визначають загальні параметри зміни норми банківського відсотка за позиками, що видаються. У той же час кожна кредитна установа і насамперед банк залежно від умов конкретної кредитної угоди встановлюють свою норму відсотка.

Для визначення відносного розміру норми банківського відсотка за різними видами позик у практиці західних банків використовують поняття базової ставки. Це, так би мовити, висхідна ставка, на основі якої будується система процентних ставок за іншими видами кредитів. Базисна ставка розраховується за кредитами, наданими першокласним позичальникам, тобто таким фірмам, чия платоспроможність є високою, і проблем з поверненням кредиту в них не виникає.

Відсотки, розраховані на основі базової ставки, за різними кредитами будуть істотно розрізнятися. На цю обставину впливає безліч конкретних чинників. Серед них насамперед такі:

Розмір відсотка, що сплачується комерційним банком власникам за залучені для кредитування ресурси. Це відсоток за депозитними вкладами населення і підприємств; плата за ресурси, що залучаються з інших банків, а також за ті кошти, котрі отримані в центральному банку країни.

Витрати, пов’язані з наданням кредиту. Сюди входять витрати, що виникають у зв’язку з оформленням кредитних документів; визначенням платоспроможності позичальника; аналізом окупності заходу, що кредитується; оцінкою вартості майна, яке віддається в забезпечення позики; контролем за використанням наданих у кредит коштів і т. ін.

Термін, на який видається кредит. Чим довший цей термін, тим вища процентна ставка.

Розмір суми, наданої в кредит. Як правило, тут має місце зворотна залежність. Якщо сума велика, то відсоток нижчий, а при маленьких сумах він вищий. Це пояснюється більш високими витратами на оформлення невеликих за обсягом позик і, як правило, більш високими ризиками.

Рівень інфляції. Відомо, що від інфляції виграє позичальник, тому банки враховують рівень інфляції у відсотку за надану позику, намагаючись у такий спосіб застрахувати себе від процентного та кредитного ризику, викликаного знецінюванням грошей. Однак цей чинник діє тільки в певних межах, і при дуже високій інфляції банк часто просто відмовляється від довгострокового кредитування.

До числа чинників, які впливають на рівень позичкового відсотка, належить і стан конкурентної боротьби між банками на ринку позичкових капіталів, а також характер позичальника. Найбільші постійні позичальники банку, а також його засновники, звичайно, одержують позику за найнижчими на даний момент ставками.

Відсоток становить частину того додаткового продукту, що виробляється за допомогою позичкового капіталу. Норма відсотка, розглянута за великий відрізок часу, виявляє тенденцію до зменшення. Це обумовлено двома основними причинами:

—тенденцією зменшення середньої норми прибутку, частиною якої є позичковий відсоток;

—збільшенням позичкового капіталу, викликаного зростанням доходів населення і розвитком тієї частини інфраструктури ринку, що призначена для акумуляції частини доходів населення.