Вступ до мовознавства - Кочерган М.П. - Орфоепія. Транскрипція і транслітерація

Якщо фонетичні процеси в усному народному мовленні не знають обмежень (у діалектному мовленні українців можна почути свєто "свято", паранна "парадна", здоровлє "здоров'я", гаварити, харашо, died, щьо, бурак, робиф, ходю тощо), то в літературний мові вони регламентовані орфоепічними нормами.

Орфоепія (від гр. orthos "правильний", epos "мовлення, розповідь") - 1) вимова, яка відповідає прийнятим у мові нормам (сукупність вимовних норм); 2) розділ мовознавства, який встановлює систему вимовних норм.

Опираючись на фонетичні процеси, орфоепія подає індивідуальні норми для різних випадків і вибирає із наявних варіантів вимови те, що найбільш відповідає прийнятим традиціям і тенденціям розвитку мови.

Так, за правилами української орфоепії не можна оглушувати дзвінкі приголосні в кінці слів ([сад], [д'ід]), не можна також оглушувати дзвінкі приголосні перед глухими ([рибка], [книжка]). За правилами російської орфоепії в усіх словах, за винятком господи, бухгалтер, ага, гоп, потрібно вимовляти проривний задньоязиковий [г], в кінці слів оглушувати дзвінкі приголосні ([сат], [д'зт]), приголосні перед [е] вимовляти м'яко, крім деяких запозичених слів типу отель, пастельный тощо, закінчення родового відмінка прикметників, порядкових числівників і присвійних займенників -его, -ого вимовляти -еео, -ово. Орфоепічні правила німецької мови вимагають на місці буквосполучення ng у словах типу singen "співати", springen "стрибати" вимовляти носовий [п].

Крім норм вимови окремих звуків, звукосполучень, словоформ, орфоепія встановлює правильне наголошування слів.

Оскільки мова постійно розвивається, то й орфоепічні норми змінюються, через що на кожному синхронному зрізі мови існують старі й нові орфоепічні варіанти: байдуже і байдуже, простий і простий, алфавіт і алфавіт, помилка і помилка, зіставний і зіставний; рос. [жыра] і [жлра], [бл#с] і [блДОс'] тощо.

Розрізняють два стилі орфоепії - повний і неповний. Повний стиль характеризується чіткою вимовою (прикладом може служити мовлення дикторів). Неповний - нечіткою, недбалою вимовою (розмовне побутове мовлення).

Відхилення від літературної (нормативної) вимови спричинене місцевим діалектом (зорйа, бурак, суль "сіль", пишу тощо), впливом контактуючої мови, що особливо виявляється в умовах двомовності ([н'ішка], [рйпка], [ходйф], [харашо], [ч*аі] та ін.); рідною мовою у випадках спілкування іноземною мовою (наприклад, вимова англійського слова demonstration, як [.damons'treijen] чи [,dimAns'treiJen], замість [.deman'streijn].

Орфоепічні норми - важливий компонент культури мовлення, яка є складовою частиною загальної культури людини. Прагнення до правильності мовлення, вимогливе ставлення до культури вимови, відчуття мовної норми призводять до того, що неправильна вимова ріже слух. Вона викликає осуд у будь-якому культурному середовищі.

Для того щоб передати на письмі правильну вимову і зафіксувати реальне звучання мовлення індивіда, використовують фонетичну транскрипцію.

Транскрипція (від лат. transcriptio "переписування") - спосіб запису усного мовлення з метою найточнішої передачі вимови.

Необхідність транскрипції зумовлена тим, що звичайні букви не завжди передають реальне звучання: одні й ті самі звуки передаються різними буквами і, навпаки, за одними й тими самими буквами можуть стояти різні звуки (nop.: я [ja], ляля [л'ал'а], сміється [с'м'Цец/а]; англ. cake [keik], / [ai], ту [mai], that [oaet], нім. statt [/tat], schwer [Jver]). Більшість помилок на письмі, в тому числі в диктантах, якраз і пояснюється тим, що мовці передають реальне звучання, яке не завжди відповідає правилам правопису. Транскрипція - це запис без урахування графіки і правопису.

Основні принципи транскрипції - обов'язкова однозначна відповідність знака і звука: 1) кожен звук повинен мати окремий знак; 2) знаки повинні бути однозначними, тобто позначати тільки даний звук; 3) кожен звук повинен мати тільки одне позначення.

Фонетичну транскрипцію використовують, щоб навчитися чути рідну мову і показати норми літературної вимови; при навчанні іноземної мови, особливо в тих випадках, коли написання не збігається з вимовою, як, наприклад, в англійській мові; для запису слів тих мов, у яких графіка зовсім не передає звучання (ієрогліфічне письмо); для запису безписемної мови і діалектного мовлення.

Для точного транскрибування всіх фонетичних особливостей використовують систему діакритичних знаків (від гр. diakritikos - "розрізнювальний"): довготу звука позначають горизонтальною рискою над буквою або двокрапкою після букви (н, а: ); м'якість - знаком ' (л'), паузу - косою рискою (/); велику паузу в кінці речення- двома косими рисками (//); словесний наголос - малою косою рискою перед наголошеним складом (['wmdou]) або над наголошеним голосним ([в'ікнб]); слабкий (побічний) наголос - малою косою рискою під рядком ([,seli'breij(3)n]) або над буквою в нахилі зліва направо ([вуз'ков'їдомчиі]); нескладотворчий характер голосних - дугою або крапкою під буквою ([краї ]), ([м'іі]); середній звук між [е] і [и] - [є"] ([мекне]), для передачі [й] в українській та російській транскрипціях використовують латинську букву j ([ja]). Якщо дві букви позначають один звук, то над цими буквами ставиться знак ([джм'іл']). Великі букви в транскрипції не використовують. Слід зазначити, що річ не в тому, що в транскрипції інші знаки, ніж у написанні слів, а в тому, що тут абсолютно інший принцип їх використання.

Нині широко використовують транскрипцію, в тому числі й для української мови, на основі латинського алфавіту Міжнародної фонетичної асоціації - Міжнародного фонетичного алфавіту (МФА). В Україні для передачі звучання як літературного, так і діалектного мовлення використовують переважно український алфавіт.

Наводимо зразки фонетичної транскрипції українського, російського та англійського текстів:

Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!

(В. Симоненко)

[нарбд м'іі Je/ народ м'Ц завжди б£цеи/ н'іхтб неи пеиреикреслит' м'іі нарбд//]

Белеет парус одинокий В тумане моря голубом.

(М. Лєрмонтов)

[CVA'aJbT парус Ад'инбк'иі ^туман'ь мбр'ь гьлуббм//]

My heart's in the Highlands, My heart is not here.

(R. Burns)

[mai ha:ts in дэ 'haibndz/ mai ha:t iz not hid//]

Крім фонетичної, існує фонематична транскрипція.

Фонематична транскрипція - запис, який передає фонемний склад слів. Фонематичну транскрипцію беруть в косі або ламані дужки: /вода/ або <вода>. Вона не збігається з фонетичною транскрипцією, оскільки не передає вимовлені реальні звуки, а їх інваріанти - фонеми (див. про фонему в наступній темі). Так, наприклад, російські слова году года, годовай у фонетичній транскрипції записуються [гот], [глда], [гьдлвбі], а в фонематичній - <год>, <года>, <годов6і>.

Транслітерація (від лат. trans - "через" і littera - "буква") - по-буквена передача текстів і окремих слів, записаних однією графічною системою, засобами іншої графічної системи.

Ґрунтуючись на певному алфавіті, транслітерація допускає умовне використання букв та введення діакритичних знаків. Так, наприклад, широко використовується транслітерація грецьких термінів латинськими буквами: ориоурафісс - orthographia, (pûïvnriicq -phônetikè. Часто доводиться передавати іншою графікою прізвища, назви міст тощо: Щербак - Scerbnk, Київ - Kyiv.

Транслітерацію використовують головним чином у міжнародних телеграмах і в бібліотечній справі.

Транслітерацією нерідко називають і практичну транскрипцію іншомовних слів засобами національного алфавіту з урахуванням їх вимови. Наявність різних правил практичної транскрипції зумовлює появу різних варіантів. Англійська буква а, яка позначає звук [ае] передається українськими буквами aie: Stanley [staenll] - Станлі і Стенлі; болгарська буква ь - буквами a і и (Слгнчев Бряг - Сланчев Бряг і Слинчев Бряг); грецька буква ф передається через ф і m (орфографія, але ортопедія, ортодокс тощо). Навіть одні й ті самі слова писали в різний час із ф і m: Афіни й Атени, кафедра й катедра.

Вимога практичної транскрипції - якомога точніше передати звучання і зберегти морфемну будову слова та графічні особливості. Усе це не завжди легко врахувати. Вибирають один із варіантів. Деякі з варіантів ближчі до побуквеного написання в мові-оригіналі, тобто зближуються з транслітерацією, а деякі наближаються до звучання слів, тобто зближуються з практичною транскрипцією. Наприклад, прізвище американського піаніста Van Kllburn передають то як Ван Кліберн, що ближче до транслітерації, то як Вен Кляйберн, що ближче до практичної транскрипції. Подібне ж маємо в передачі українською мовою прізвищ: Sweety Jones, Lyons, які мають варіанти Світі Суіт, Джонс, Джонз і Джоунз, Лайонсі Лайонз, Останнім часом помітна тенденція передавати іншомовні власні назви ближче до їх звучання.

У практичній транскрипції допускаються порушення правил правопису. Так, скажімо, в українській мові не дозволяється після шиплячих у коренях слів писати букву я, однак назва литовського міста Siauliai по-українському передається, як Шяуляй.