Міжнародні фінанси - Рогач О.І - ЗАХИСТ ІНВЕСТИЦІЙ

Важливу складову системи міжнародного регулювання фінансових потоків становить захист інвестицій та механізми врегулювання інвестиційних суперечок. Найпоширенішою формою такого захисту є двосторонні інвестиційні угоди та угоди про уникнення подвійного оподаткування майна та доходів. Важливу роль також відіграють гарантії іноземним інвесторам, які можуть надаватися як міжнародними (Багатостороння агенція гарантування інвестицій), так і національними інституціями.

Зрозуміло, що на практиці дуже часто виникають суперечності між інвесторами та країнами місцеперебування. Для їх розв'язання створюються відповідні процедури та інституції типу Міжнародного центру врегулювання інвестиційних суперечок.

Двосторонні інвестиційні угоди

Двосторонні інвестиційні угоди становлять на сьогоднішній день найважливіший інструмент міжнародного захисту іноземних

1 Ці та інші моменти, що стосуються Угоди про пов'язані з торгівлею інвестиційні заходи, луже летально описані в підручнику Сергія Осики та Валерія П'ятниць-кого "Світова організація торгівлі" (К., 2001, гл. 20, 21).

інвестицій. Першу двосторонню інвестиційну угоду уклали Федеративна Республіка Німеччина та Пакистан 25 листопада 1959 р. Але першою була ратифікована угода між Домініканською Республікою та Федеративною Республікою Німеччиною.

На кінець 1999 р. налічувалось 1857 таких угод, причому найактивніше такі угоди укладалися в 1990-ті роки, коли їхня кількість зросла в 4 рази. При цьому слід зазначити, що 737 (40%) угод було укладено між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються; 476 (26%) — між країнами, що розвиваються; 253 (14%) — між країнами, що розвиваються, і країнами Центральної та Східної Європи; 104 (6%) — між країнами Центральної та Східної Європи. Слід окремо •зазначити, що між розвинутими країнами укладено всього 11 двосторонніх інвестиційних угод. Це пояснюється тим, що відносини цієї групи країн у галузі інвестицій регулюються різними інструментами ОЕСР.

Спочатку двосторонні інвестиційні угоди укладалися між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються. При цьому розвинута країна—експортер капіталу підписувала відповідну угоду з країною, що розвивається, яка імпортувала капітал, аби забезпечити додаткові та більш високі стандарти захисту своїх інвесторів порівняно з тими, які визначалися національним правом. Зі свого боку країни, що розвивалися, підписували такі угоди з метою створення більш привабливого інвестиційного клімату та залучення іноземних інвестицій.

Наприкінці 1980-х років схема укладання двосторонніх інвестиційних угод почала змінюватися: такі угоди стали досить активно укладатися між країнами, що розвиваються, і країнами з перехідною економікою. Таким чином, тепер фактично розмивається поділ на країни-експортери та країни—імпортери капіталу. В багатьох випадках країни шляхом укладання двосторонніх інвестиційних угод намагаються як захистити своїх інвесторів за кордоном, так і залучити іноземні інвестиції в національну економіку. Звичайно, в різних двосторонніх інвестиційних угодах партнери по-різному оцінювали важливість досягнення кожної з двох названих цілей.

Очевидно, що кожна двостороння інвестиційна угода має свої особливості, але, як свідчить аналіз усього масиву таких документів, вони, як правило, мають сім базових компонентів4.

І. Сфера застосування угоди (scope of application). Сфера застосування інвестиційних угод залежить від визначення понять "інвестиція" та "інвестор", які підпадають під дію даної угоди та отримують відповідний захист. В угодах установл юються момент набуття чинності документом та період (час) його дії. Як правило, сторони домовляються про те, що угода набирає чинності через місяць із моменту обміну відповідними інструментами

* Ця методологія аналізу двосторонніх інвестиційних угод була розроблена Міжнародним центром урегулювання інвестиційних суперечок.

ратифікації та діє протягом 10 років, причому передбачається можливість продовження строку дії угоди відповідно до процедур, визначених сторонами.

Слід окремо зазначити, що, на відміну від традиційної практики, останнім часом двосторонні інвестиційні угоди застосовуються не тільки до інвестицій, які надійшли до країни після ратифікації даної угоди, а й до здійснених раніше.

2. Положення,, що регулюють право здійснення інвестицій на території даної країни (admission clause). В даному випадку мова йде про регулювання інвестицій та дій інвесторів однієї сторони угоди на території іншої сторони. Чинні сьогодні інвестиційні угоди передбачають два підходи щодо режиму здійснення інвестицій.

Перший підхід полягає в тому, що сторони домовляються про взаємне надання національного режиму (national treatment) або режиму найбільшого сприяння (most-favored-nation treatment) як на стадії інвестування, так і в постінвестиційний період.

Разом з тим можлива й інша процедура, згідно з якою національний режим або режим найбільшого сприяння надається лише в постінвестиційний період.

3. Режим інвестиційної діяльності (treatment clause). Цей компонент інвестиційної угоди визначає режим діяльності інвесторів, який застосовується з моменту здійснення інвестиції на території відповідної країни. Більшість інвестиційних угод передбачають застосування п'ятьох основних стандартів у сфері регулювання інвестиційної діяльності, а саме:

• справедливе та рівне ставлення до інвесторів та інвестицій;

• захист та безпека інвестицій та інвесторів;

• недис крим і нація;

• національний режим;

• режим найбільшого сприяння (та можливі винятки з цих режимів)*.

Слід також зазначити, що режим інвестиційної діяльності може містити певні вимоги до іноземних інвесторів (наприклад, вимога місцевого вмісту, вимога щодо обмеження імпорту тощо). Проте сьогодні такі вимоги вважаються дискримінаційними, і тому в багатьох двосторонніх інвестиційних угодах міститься пряма заборона їх застосування щодо інвестицій та інвесторів.

Більшість інвестиційних угод також передбачає, що у випадку втрат, зумовлених війною, революцією, надзвичайними обставинами, громадянськими заворушеннями, іноземним інвесторам гарантується не менш сприятливий режим реституції, відшкодування та компенсації таких втрат, ніж той, який надається національним інвесторам або інвесторам із третіх країн.

4. Положення, що регулюють порядок розрахунків (transfer clauses). Як правило, всі інвестиційні угоди містять положення про гарантії інвесторам щодо свободи розрахунків, пов'язаних з інвестиціями. При цьому угода може містити як перелік відповідних операцій, так і застереження про надання певної гарантії і для інших операцій, які не потрапили до списку.

Що стосується валюти розрахунків, то більшість угод передбачає використання вільно конвертованої валюти. Разом з тим угоди можуть передбачати відповідні гарантії розрахунків як у валюті, в якій була здійснена інвестиція, так і в будь-якій конвертованій валюті. Такі розрахунки мають проводитися на основі нормального валютного курсу на день відповідної операції та без затримок.

У цьому зв'язку слід зазначити, що окремі угоди можуть також передбачати певні обмеження або винятки щодо названих операцій чи містити положення про те, що всі розрахунки мають здійснюватися відповідно до законодавства країни, на території якої відбувається інвестування.

5. Експропріація (expropriation). Відповідно до загальновизнаних міжнародно-правових норм двосторонні інвестиційні угоди містять положення, які в цілому прямо забороняють експропріацію інвестицій, але при цьому чітко визначають умови, за яких така експропріація можлива. Як правило, угоди допускають експропріацію інвестицій у суспільних інтересах відповідно до закону та за умови виплати компенсації.

6. Врегулювання суперечок між сторонами угоди. Як правило, двосторонні інвестиційні угоди передбачають процедуру розв'язання суперечок між сторонами. Така процедура зазвичай охоплює попередні консультації між сторонами з метою вирішення суперечки, а якщо така спроба виявиться невдалою, сторони звертаються до третейського суду.

7. Врегулювання суперечок між стороною угоди та інвестором. Такі суперечки називаються інвестиційними і підлягають вирішенню за допомогою третейського суду (арбітражу), причому кожна угода може передбачати свою специфічну арбітражну процедуру. В багатьох випадках угоди містять положення про розв'язання інвестиційних суперечок відповідно до Конвенції про врегулювання інвестиційних суперечок між країнами та громадянами інших країн або відповідно до Додаткових правил урегулювання суперечок, якщо певна країна не є стороною названої Конвенції.

Як і в попередньому випадку, угода передбачає, що зверненню до третейського суду мають передувати консультації з метою досудового вирішення проблеми.

Важливим елементом системи регулювання фінансових потоків є угоди про уникнення подвійного оподаткування доходів та капіталу. Такі угоди, як правило, базуються на моделі Конвенції про оподаткування (OECD Model Tax Convention), розробленій ОЕСР. Сьогодні між країнами—членами ОЕСР укладено приблизно 350 таких угод, а всього в світі модель Конвенції використана при розробці більш ніж 1500 угод та конвенцій про уникнення подвійного оподаткування. Цей факт свідчить про те, що відповідні рекомендації ОЕСР виявилися досить вдалими, і тепер вони широко використовуються також країнами—нечленами цієї організації.

Якщо говорити коротко, то модель містить рекомендації щодо розподілу прав, що стосуються оподаткування, між відповідною країною і інвестором—резидентом цієї країни, причому країна має зробити все можливе для того, щоб усунути умови, які призводять до конфлікту податкових повноважень.