Нумізматика - Шуст P.M. - §4. Становлення фінансової системи та грошового обігу Західноукраїнської Народної Республіки

Внаслідок наростання кризових явищ у всіх ділянках суспільно-політичного і соціально-економічного життя, а також у результаті військової поразки у Першій світовій війні восени 1918 р. розпочався розпад Австро-Угорської імперії. На уламках цієї багатонаціональної клаптикової монархії виникла низка нових держав. Однією з них стала Західноукраїнська Народна Республіка, яка утворилася 1 листопада 1918 р. і охопила територію Галичини, Буковини та Закарпаття. Однак невдовзі Румунія окупувала Буковину, а Закарпаття було включено до складу Чехословаччини. В умовах польсько-українського військового протистояння українцям вдалося відстояти більшу частину Східної Галичини.

Одним із нагальних завдань державного будівництва керівництво ЗУНРу вважало впорядкування фінансової системи, яка за роки війни зазнала значних кризових потрясінь, передусім, швидко зростаючої інфляції. Фінансові питання вперше розглядалися на засіданні Української Національної Ради — тимчасового парламентського органу ЗУНРу ще 20 жовтня 1918 р. Тоді ж було створено її фінансово-бюджетну комісію, до складу якої увійшли відомі українські політики Кость Левицький (голова), Лесь Кульчицький, Стефан Федак, Сидір Голубович, Осип Назарук та ін. 9 листопада 1918 р. було сформовано уряд ЗУНРу — Раду Державних Секретарів. Голова уряду — Кость Левицький — очолив також Державний секретаріат фінансів, якому підпорядковувалися Крайова дирекція скарбу, що відповідала за збереження державного майна, здійснювала нагляд за надходженням податкових платежів тощо. Керівником цього підрозділу було призначено Михайла Русина, державним касиром — Володимира Мацкевича, а державним ревізором — Омеляна Саєвича. З січня 1919 р. Державний секретаріат фінансів очолював Сидір Голубович.

В умовах воєнного протистояння з Польщею українська влада визнала за доцільне тимчасово залишити незмінною фінансову структуру колишньої австрійської держави. Регіональними фінансовими підрозділами стали Дирекції скарбових округів, які містились у Бережанах, Бродах, Жовкві, Коломиї, Самборі, Станіславові (нині м. Івано-Франківськ), Тернополі та Чорткові. При повітових комісаріатах було збережено податкові відділи, прикордонні та митні служби. Незмінною залишилась система контролюючих органів. Дирекції скарбових округів складалися з адміністративного відділу, відділу державних монополій (на тютюн, цукор, сіль, вогнепальний порох та ін.), відділу справляння податків (від продажу м'яса, сірників, алкогольних напоїв), відділу державної лотереї, а також відділу кримінальних справ (займався справами контрабанди). На місцях їм підпорядковувалися "наглядові пости та відділи скарбової сторожі". У повітах створювалися також фінансові комісії. Формування структури Державного секретаріату фінансів в основному завершилося до 22 листопада 1918 р. — після відступу українських військ зі Львова та переїзду уряду до Станіславова. Найважчою проблемою становлення фінансової системи ЗУНРу став брак достатньої кількості кваліфікованих фахівців-українців, здатних вирішувати нагальні питання грошово-фінансового характеру. Адже службовці польської національності, які становили абсолютну більшість у фінансових органах, як правило, не визнавали української влади і саботували її розпорядження.

Уряд ЗУНРу відчував значні труднощі у розбудові банківської системи. Головну контору державного "Австро-Угорського Банку у Львові та інших містах Галичини, над якою вже в ніч на 1 листопада 1918 р. встановлено контроль української влади, було перейменовано на Український Державний Банк, а місцеві відділи стали його філіями.

Одним із головних питань роботи фінансових органів стало наповнення державного скарбу і забезпечення його достатньою кількістю готівки. На перших порах використовувались грошові кошти, які зберігались у банківських установах. Так, у старостві Бережанського повіту українській владі було передано залишкових коштів на суму 100 тис. австро-угорських крон, а з повітової ощадної каси — ще 493 393 крони. Найбільша грошова сума виявилась у Стрию — близько 1 млн крон. Однак у більшості випадків коштів, переданих українській місцевій владі, було обмаль: у Кам'янці-Струмиловій — 20 тис. крон, а в Чорткові — лише 500 крон. Відразу ж стало очевидним, що залишеної австрійською владою готівки недостатньо для забезпечення навіть першочергових видатків нової держави. Через це відразу ж на порядку денному постало питання про налагодження системи збору податкових платежів. Спочатку місцеві органи влади діяли на власний розсуд. Так, повітовий комісар м. Товмач (нині Івано-Франківська область) оголосив про збір одноразового народного податку в розмірі 1 крона від особи. Але вже 13 листопада 1918 р. уряд ЗУНР видав розпорядження про відновлення збору всіх податків та платежів, встановлених за часів Австро-Угорщини. Зібрані кошти передбачалось скеровувати, передовсім, на покриття військових видатків, платню державним службовцям, пенсіонерам, вдовам і сиротам. Однак через значне руйнування краю і зубожіння населення надходження коштів від податків було незначним. Одним із головних джерел грошових надходжень стали відновлені державні монополії на алкогольні напої (пиво, вино та горілку), м'ясо, цукор, нафтопродукти, тютюн, сіль, порох, а також митні збори. Лише від монопольного збору за реалізацію тютюнових виробів уряд планував щорічно отримувати 100 млн крон. І все ж основну кількість грошових надходжень, які спрямовувалися на поточні видатки, отримували від продажу нафтопродуктів. У перші дні листопада 1918 р. на засіданнях уряду обговорювалось питання про запровадження внутрішньої державної позики та емісію тимчасових банківських бонів. Але дані задуми реалізовані не були.

Новопроголошена українська держава, як і інші створені на уламках Австро-Угорщини національні держави, претендувала на отримання грошей зі скарбниці колишньої імперії. З цією метою до Відня було скеровано Я. Литвиновича, наділеного відповідними повноваженнями. У результаті його діяльності австрійський уряд погодився виділити для ЗУНР 33 млн 800 тис. крон, які були розділені на два транші. Перший з них надійшов на віденські рахунки українського уряду наприкінці грудня 1918 р. З цієї суми 6 млн крон Президент ЗУНР Євген Петрушевич передав до урядової каси до Станіславова.

Після проголошення 22 січня 1919 р. Акту злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки розпочалося фінансування державних видатків уряду ЗУНР з Державної скарбниці УНР. Вже наприкінці січня головний отаман Симон Петлюра наказав видати 1,5 млн карбованців на покриття невідкладних видатків ЗО УНР (після проголошення Акту Злуки ЗУНР отримала назву Західна Область УНР). Надалі уряд ЗО УНР щомісячно отримував ЗО млн гривень. Крім того, фінансувалися окремі статті видатків. Так, на прохання командувача Української Галицької Армії генерала М. Омеляновича-Павленка з Києва було передано 40 млн австро-угорських крон. Всього ж на потреби ЗО УНР з Наддніпрянської України надійшло понад 1 млрд гривень. Основними статтями видатків ЗУНР було забезпечення військових видатків, платня державним чиновникам, виплати родинам військовослужбовців, кошти на відбудову зруйнованих війною сіл та ін.

Після створення ЗУНР на її території перебували в обігу австро-угорські крони. Однак швидке знецінення цієї валюти, а також неможливість отримувати з Відня необхідну кількість готівки змусило уряд у січні 1919 р. запровадити в обіг грошові знаки УНР з позначенням номінальної вартості у карбованцях та гривнях (1 карбованець = 2 гривням = 200 шагам). Одночасно встановлювався курс карбованця щодо австро-угорської крони: 1 карбованець = 2 австро-угорським кронам. Подальше знецінення крони на перших порах призвело до падіння її курсу щодо української валюти. На початку лютого 1919 р. за 1 карбованець платили 2 крони 50 гелерів. Закон про запровадження гривні на всій території ЗУНР Українська Національна Рада прийняла лише 4 квітня 1919 р. Військові невдачі Директорії УНР спричинили падіння вартості карбованця та гривні. Цей же закон встановлював обмінний курс валют на рівні 1 гривня = 1 кроні, однак на практиці вартість гривні не перевищувала 0,8 крони. Щодо валют західноєвропейських валют гривня мала "плаваючий" курс. Так, навесні 1919 р. за 1 англійський фунт стерлінгів у Станіславові платили 125 крон.

В умовах військово-політичної нестабільності населення Східної Галичини з недовірою ставилося до українських грошових знаків і нерідко відмовлялося їх приймати. Цьому сприяла й відсутність в обігу купюр дрібних номіналів. На ринку найчастіше використовувались банкноти номіналом 2000 та 1000 гривень, рідше траплялися 500 та 100 гривень. Щоб не допустити зловживань під час розмінювання купюр, уряд у Станіславові налагодив емісію купюр вартістю 5 гривень. Одночасно місцеві органи влади розпочали виготовлення місцевих бон різних номіналів: у Бродах — 1, 2, 5, 10, 25 гривень; у Збаражі — 2, 5, 10, 25, 50 гривень; у Золочеві — 5, 10 гривень; у Сокалі — 1, 2, 6, 10, 20 гривень; Тернополі — 2, 10, 20, 50 гривень. Лише 2 травня 1919 р. уряд ЗО УНР запровадив в обіг грошові знаки Української Державної Скарбниці номінальною вартістю 25 та 10 карбованців.

В умовах важких воєнних подій кризові явища у фінансовому господарстві ЗО УНР дедалі загострювалися. Проявом цього стало значне зростання цін, падіння вартості національної валюти, широкомасштабна інфляція. Уряд не спромігся укласти державний бюджет і домогтися його виконання. Не було запроваджено навіть окремої посади Державного секретаря скарбу.

Наприкінці травня 1919 р., з огляду на загрозу польської окупації, уряд ЗО УНР залишив Станіславів — тимчасову столицю і евакуювався у східному напрямку, а в червні Українська Галицька Армія перейшла Збруч. Майже всі державні установи розмістилися у Кам'янці-Подільському. Після окупації Галичини українські грошові знаки були анульовані польськими властями.