Ринок фінансових послуг - Сич Є.М. - 1.7. Регулювання ринку фінансових послуг

Регулювання ринку фінансових послуг передбачає встановлення правил функціонування всіх учасників ринку - постачальників, посередників та споживачів фінансових послуг. Нормативно-законодавче забезпечення їхньої діяльності створює правове поле, де реалізуються інтереси всіх учасників, що гарантує стабільність, довіру та законність усіх фінансових операцій, підвищує якість ринку і тим самим стимулює зростання економіки країни в цілому.

Державне регулювання діяльності з надання фінансових послуг здійснюється відповідно до Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

Висока якість регулювання ринку фінансових послуг створює належні умови функціонування суб'єктів господарювання, підвищує динамічність системи та її роль в економічному піднесенні країни.

Метою державного регулювання ринку фінансових послуг в Україні є:

- проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері фінансових послуг;

- захист інтересів споживачів фінансових послуг;

- створення сприятливих умов для розвитку та функціонування ринку фінансових послуг;

- створення умов для ефективної мобілізації та розміщення фінансових ресурсів учасниками ринку фінансових послуг з урахуванням інтересів суспільства;

- забезпечення рівних можливостей для доступу до ринку фінансових послуг та захисту прав його учасників;

- додержання учасниками ринку фінансових послуг вимог законодавства;

- запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринку фінансових послуг;

- контроль за прозорістю та відкритістю ринку фінансових послуг;

- сприяння інтеграції в європейський та світовий ринки фінансових послуг.

Державне регулювання діяльності з надання фінансових послуг здійснюється через:

- ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг;

- нормативно-правове регулювання діяльності фінансових установ;

- нагляд за діяльністю фінансових установ;

- застосування вповноваженими державними органами заходів впливу;

- проведення інших заходів з державного регулювання ринку фінансових послуг.

Регулювання ринку фінансових послуг та нагляд за діяльністю фінансових установ не можуть виступати гарантією проти банкрутства. У ринковій економіці банкрутство є протилежним боком ризику, що його бере на себе фінансова установа. Порядок здійснення процедури банкрутства, збитки, які при цьому виникатимуть, є політичним питанням, яке породжує дискусії щодо міри підтримки фінансової системи за кошти інвесторів та споживачів фінансових послуг. Тому такі питання не можуть перебувати в полі зору лише органів державного регулювання та нагляду.

Органи державного регулювання та нагляду повинні динамічно реагувати на всі зміни на ринку, виявляти готовність періодично переглядати політику та практику регулювання та нагляду з урахуванням нових змін та тенденцій на ринку. Для цього необхідна достатньо гнучка законодавча система.

Існують такі форми регулювання ринку фінансових послуг та нагляду за діяльністю фінансових установ в Україні:

- державна реєстрація фінансових установ;

- ліцензування окремих видів діяльності фінансових установ;

- нормативно-правове регулювання діяльності фінансових установ, а також вимог до фінансових установ, включаючи вимоги щодо розкриття інформації фінансовими установами про себе, свої послуги та звітність фінансових установ;

- контроль за діяльністю фінансових установ;

- нагляд за діяльністю фінансових установ;

- застосування заходів державного примусу до учасників ринку фінансових послуг.

Регулювання ринку фінансових послуг та нагляду за діяльністю фінансових установ базуються на трьох підходах:

1) захист інвесторів та споживачів фінансових послуг;

2) забезпечення умов для справедливості, ефективності та прозорості ринку фінансових послуг;

3) зниження системних ризиків як інвесторів і споживачів фінансових послуг, так і фінансових установ.

При створенні ефективної системи регулювання ринку фінансових послуг та нагляду за діяльністю фінансових установ слід перш за все забезпечити стабільність, ефективність і справедливість.

Стабільність ринку фінансових послуг визначається:

- станом чинного законодавства;

- наявністю достатньої кількості досвідчених кадрів, які забезпечують діяльність фінансових установ;

- рівнем ділової етики та традиціями ведення діяльності;

- охороною відповідними правовими нормами інтересів споживачів фінансових послуг фінансових установ;

- повною та ефективною системою регулювання ринку фінансових послуг та нагляду за діяльністю всіх фінансових установ (включаючи банки, небанківські фінансові установи та професійних учасників фондового ринку).

Ефективність ринку фінансових послуг визначається:

- станом конкуренції між фінансовими установами щодо надання послуг та створення однакових умов для організацій-конкурентів;

- мірою розвитку різних сегментів ринку фінансових послуг, у тому числі розвиненістю фінансових установ та їхніх активів;

- обсягами залучених ресурсів від юридичних та фізичних осіб;

- обсягами фінансових операцій та розміром активів фінансових установ;

- рівнем розвитку універсальних фінансових установ. Справедливість ринку фінансових послуг може бути забезпечена

за допомогою:

- захисту прав дрібних вкладників, інвесторів, власників страхових полісів, які не є професійними споживачами фінансових послуг;

- визначення чітких правил роботи професійних учасників ринку фінансових послуг;

- вирішення проблем, пов'язаних з потенційними конфліктами інтересів;

- надання фінансової інформації про діяльність фінансових установ;

- захисту інтересів професійних споживачів фінансових послуг через законодавче забезпечення.

Структура органів державного регулювання та нагляду за ринком фінансових послуг має два рівні:

а) законодавчий рівень - Верховна Рада України;

б) виконавчий рівень:

- Кабінет Міністрів України;

- центральні органи виконавчої влади загального регулювання та нагляду - Антимонопольний комітет України, Державна податкова адміністрація України, Державний комітет статистики;

- спеціалізовані центральні органи виконавчої влади - Національний банк України, Державний комітет з регулювання ринку фінансових послуг, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Міністерство фінансів України;

- органи місцевого самоврядування - органи державної реєстрації суб'єктів господарської діяльності.

Розробку системи нормативно-правових актів, що мають юридичну силу закону, визначає досвід регулювання ринку фінансових послуг України та практика діяльності фінансових установ. Ухвалення нормативно-правових актів здійснює Верховна Рада України. Координація законодавчого процесу здійснюється через попереднє ухвалення відповідних концепцій, визначення політики та головних принципів, які становлять основу для дальшої розробки окремих законів і програм.

Згідно з Конституцією України та виключно законами України визначаються засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків, статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; установлюється порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу, а також порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їхні види і типи (ст. 92).

Організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України (ч. 2 ст. 120). Утворення конкретних центральних органів виконавчої влади не є компетенцією Верховної Ради України.

Верховна Рада України здійснює парламентський контроль у межах, визначених Конституцією України.

Виходячи з міжнародно визнаної класифікації видів фінансових послуг ринок фінансових послуг України в частині регулювання та нагляду можна умовно поділити на такі сегменти:

1) ринок банківських послуг;

2) фондовий ринок;

3) ринок страхових послуг;

4) ринок послуг інших небанківських фінансових установ. Державне регулювання ринку фінансових послуг здійснюють такі

установи:

а) щодо ринку банківських послуг - Національний банк України (далі - НБУ);

б) щодо ринку цінних паперів та похідних цінних паперів - Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (далі - ДКЦПФР);

в) щодо інших ринків небанківських фінансових послуг - спеціально вповноважений орган виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг. Згідно з Указом Президента України № 292/2003 від 04.04.2003 функції вповноваженого органу виконує Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг (Держфінпослуг);

г) щодо діяльності учасників ринку фінансових послуг - Антимонопольний комітет України та інші державні органи.

У сфері регулювання ринку фінансових послуг задіяний уповноважений орган, який є центральним органом виконавчої влади, що працює за колегіальним принципом. Він не може бути учасником ринку фінансових послуг як емітент облігацій внутрішніх та зовнішніх державних позик або здійснювати будь-яку іншу діяльність на ринку фінансових послуг.

Основними завданнями Держфінпослуг є:

- проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері надання фінансових послуг;

- розроблення й реалізація стратегії розвитку ринку фінансових послуг;

- здійснення державного регулювання та нагляду за наданням фінансових послуг і додержанням законодавства в цій сфері;

- захист прав споживачів фінансових послуг шляхом застосування заходів впливу з метою запобігання порушенням законодавства на ринку фінансових послуг та їх припинення;

- узагальнення практики застосування законодавства України з питань функціонування ринку фінансових послуг, розроблення і внесення пропозицій щодо його вдосконалення;

- запровадження міжнародно визнаних правил розвитку ринку фінансових послуг;

- сприяння інтеграції в європейський та світовий ринки фінансових послуг.

Основними напрямками нагляду Держфінпослуг є додержання встановлених критеріїв та нормативів щодо:

- ліквідності;

- капіталу та платоспроможності;

- прибутковості;

- якості активів та ризиковості операцій;

- якості систем управління та управлінського персоналу;

- додержання правил надання фінансових послуг.

Регулювання ринку банківських послуг - одна з головних функцій Національного банку України, яка полягає у створенні законодавчих актів та норм, що регулюють банківську діяльність, визначають загальні принципи їх функціонування, здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства.

Національний банк України здійснює державне регулювання ринку банківських послуг у таких формах:

1. Адміністративне регулювання:

- реєстрація банків і ліцензування їхньої діяльності;

- установлення вимог та обмежень щодо діяльності банків;

- застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру;

- надання рекомендацій щодо діяльності банків.

2. Індикативне регулювання:

- установлення обов'язкових економічних нормативів;

- визначення норм обов'язкових резервів для банків;

- установлення норм відрахувань до резервів на покриття ризиків від активних банківських операцій;

- визначення процентної політики;

- рефінансування банків;

- регулювання кореспондентських відносин;

- управління золотовалютними резервами, включаючи валютні інтервенції;

- операції з цінними паперами на відкритому ринку;

- здійснення імпорту та експорту капіталу.

Єдиним видом професійних учасників ринку банківських послуг є банки - юридичні особи, які мають виключне право на підставі ліцензії НБУ здійснювати в сукупності такі операції:

- залучення у вклади грошей фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених грошей від свого імені, на власних умовах та на власний ризик;

- відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

Банківські послуги:

1) приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб;

2) відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі перерахування грошей з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування грошей на них;

3) розміщення залучених грошей від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Банк крім перелічених має право здійснювати такі операції та угоди:

1) операції з валютними цінностями;

2) емісію власних цінних паперів;

3) організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;

4) операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг);

5) надання гарантій і поручительств та інших зобов'язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;

6) придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги зі взяттям на себе ризику виконання таких вимог та приймання платежів (факторинг);

7) лізинг;

8) послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей і документів;

9) випуск, купівлю, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних інструментів;

10) випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з використанням цих карток;

11) надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій.

За умови одержання письмового дозволу Національного банку України банки також мають право здійснювати такі операції:

1) інвестиції у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;

2) випуск, обіг, погашення (розповсюдження) державної та іншої грошової лотереї;

3) перевезення валютних цінностей та інкасацію грошей;

4) операції за дорученням клієнтів або від свого імені:

- з інструментами грошового ринку;

- з інструментами, що базуються на обмінних курсах та відсотках;

- з фінансовими ф'ючерсами та опціонами;

5) довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами;

6) депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

НБУ здійснює регулювання кредитних відносин, реалізує процентну політику, що визначає попит на кредит.

За допомогою здійснення операцій на відкритому ринку НБУ здійснює традиційний метод емісійно-кредитного регулювання економічних процесів. Використання Національним банком України даного методу розширює його можливості щодо регулювання ринку цінних паперів.

Що стосується державного регулювання інших ринків фінансових послуг (валютного, інвестиційного, фондового, і т. ін.), то реалізується політика гармонізації національного законодавства з нормами та принципами європейського права, використання ринкового досвіду роботи у сфері регулювання ринку фінансових послуг.

Головним принципом регулювання фондового ринку є першочергова реалізація загальнонаціональних інтересів та забезпечення гарантій і безпеки інвестування в економіку України.

Професійні учасники фондового ринку: а) торговці цінними паперами; б) реєстратори; в) депозитарії; г) зберігачі; ґ) організатори торгівлі (фондові біржі та торговельно-інформаційні системи); д) керуючі активами інститутів спільного інвестування.

Послуги учасників фондового ринку:

а) брокерські послуги торговців цінними паперами;

б) депозитарні послуги щодо зберігання цінних паперів та (або) обліку прав власності на цінні папери, а також обслуговування угод із цінними паперами;

в) розрахунково-клірингові послуги з визначення взаємних зобов'язань щодо угод із цінними паперами та розрахунків за ними;

г) послуги з управління цінними паперами; ґ) послуги з управління активами;

д) послуги по веденню реєстру власників іменних цінних паперів - здійснення збору, фіксації, обробки, зберігання та надання даних, що складають систему реєстру власників іменних цінних паперів, щодо іменних цінних паперів, їх емітентів та власників;

е) послуги з організації торгівлі на ринку цінних паперів - надання послуг, що безпосередньо сприяють укладанню цивільно-правових угод щодо цінних паперів на біржовому та організаційно оформленому позабіржовому ринку цінних паперів.

Професійні учасники ринку цінних паперів є учасниками Національної депозитарної системи України:

- прямі учасники - депозитарії, зберігачі, реєстратори власників іменних цінних паперів;

- опосередковані учасники - організатори торгівлі цінними паперами, банки, торговці цінними паперами.

Правове регулювання фондового ринку України полягає в упорядкуванні взаємодії та захисті інтересів його учасників за допомогою встановлення певних правил, критеріїв і стандартів щодо відносин з приводу цінних паперів.

Правове регулювання фондового ринку може здійснюватись державними органами (державне регулювання) та окремими інститутами (інституціонально-правове регулювання). Обидва види правового регулювання фондового ринку є взаємозв'язаними й у багатьох випадках доповнюють одне одного.

Регулювання фондового ринку має загальний та конкретний аспекти. Загальний аспект передбачає впровадження правил, критеріїв, стандартів, обов'язкових для всіх учасників фондового ринку; конкретний - обов'язкових тільки для визначених учасників цього ринку.

Як правило, загальнообов'язкове правове регулювання здійснюють органи держави, тобто правила, критерії та стандарти фондового ринку встановлюються державними органами і вони є обов'язковими для всіх індивідуальних або інституціональних учасників.

Що стосується інституціонально-правового регулювання, то правила, критерії і стандарти, визначені інститутами-регуляторами, є обов'язкові лише для певних (конкретних) учасників фондового ринку.

У сучасну систему органів державно-правового регулювання фондового ринку України входять, зокрема, такі: органи законодавчої влади - Верховна Рада України; органи центральної виконавчої влади - Президент України, Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів України, Міністерство економіки України та деякі інші.

Крім того, важливу роль у цій системі відіграють інститути, які не є органами законодавчої або виконавчої влади, але є підзвітними Верховній Раді України, наприклад, Національний банк України, Фонд державного майна України тощо.

Інституціонально-правове регулювання на біржовому фондовому ринку виконує Українська фондова біржа, а на позабіржовому - Українська асоціація торговців цінними паперами.

Особливість інституціонально-правового регулювання фондового ринку полягає в тому, що воно ґрунтується, з одного боку, на законодавчих засадах і державному контролі, який, однак, обмежений певними рамками, а з другого - на принципах самоврядування та раціональності.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР) є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, підпорядкованим Президентові України і підзвітним Верховній Раді України.

Основні завдання ДКЦПФР:

- формування й забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку і функціонування ринку цінних паперів у країні, сприяння адаптації українського ринку цінних паперів до міжнародних стандартів;

- координація діяльності центральних органів державної виконавчої влади з питань функціонування в Україні фондового ринку;

- забезпечення державного контролю за додержанням законодавства України з питань функціонування фондового ринку;

- організаційне забезпечення запровадження системи заходів щодо захисту інтересів суб'єктів фондового ринку, упорядкування діяльності емітентів, торговців цінними паперами та інших фінансових посередників;

- підготовка пропозицій щодо запобігання монополізації фондового ринку, створення умов для розвитку добросовісної конкуренції між учасниками фондового ринку та здійснення контролю за їх реалізацією;

- узагальнення практики застосування законодавства України з питань випуску та обігу цінних паперів в Україні, розробка пропозицій щодо його вдосконалення;

- узагальнення та поширення досвіду іноземних держав щодо формування та розвитку добросовісної конкуренції на фондовому ринку.

Працівники правоохоронних органів сприяють уповноваженим особам ДКЦПФР у виконанні ними своїх службових обов'язків, надають інформацію, яка є в їх розпорядженні і необхідна для забезпечення належного контролю за ринком цінних паперів.

Держфінпослуг ухвалює з питань, що належать до її компетенції, акти законодавства у формі рішень, які є обов'язковими до виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, учасниками ринку цінних паперів, їх об'єднаннями, контролює виконання цих рішень.

Організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне, матеріально-технічне та інші види забезпечення діяльності Держфінпослуг організовує керівник апарату, який здійснює також керівництво центральним апаратом Держфінпослуг.

Держфінпослуг під час виконання покладених на неї завдань взаємодіє з іншими центральними органами виконавчої влади, відповідними органами Автономної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади і відповідними органами самоврядування.

Правове забезпечення ринку фінансових послуг у галузі страхування здійснюється за допомогою ухвалення законодавчих та нормативних актів, що регулюють страхову діяльність. Система правового регулювання страхової діяльності вміщує норми, визначені:

- Конституцією України;

- міжнародними угодами, що їх підписала і ратифікувала Україна;

- Цивільним кодексом України;

- законами та постановами Верховної Ради України;

- указами та розпорядженнями Президента України;

- декретами, постановами та розпорядженнями Уряду України;

- нормативними актами (інструкції, методики, положення, накази), ухваленими Міністерствами, відомствами, центральними органами виконавчої влади і зареєстрованими в Міністерстві юстиції України;

- нормативними актами органу, що згідно з законодавством України здійснює нагляд за страховою діяльністю;

- нормативними актами органів місцевої виконавчої влади у випадках, коли окремі питання регулювання страхової діяльності були делеговані цим органам за рішенням Президента або Уряду України.

Основним регулятором страхового ринку є Державна комісія з регулювання ринку фінансових послуг.

Професійними учасниками ринку страхових послуг є страховики - фінансові установи, які створені у формі акціонерних, повних, ко-мандитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю, а також одержали в установленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Страхова діяльність в Україні здійснюється виключно страховиками-резидентами України.

Послуги страховиків з обов'язкового страхування:

1) страхування життя;

2) страхування від нещасних випадків;

3) медичне страхування (безперервне страхування здоров'я);

4) страхування здоров'я на випадок хвороби;

5) страхування залізничного транспорту;

6) страхування наземного транспорту (крім залізничного);

7) страхування повітряного транспорту;

8) страхування водного транспорту (морського внутрішнього та інших видів водного транспорту);

9) страхування вантажів та багажу (вантажобагажу);

10) страхування від вогневих ризиків та ризиків стихійних явищ;

11) страхування майна (іншого, ніж передбачено пп 5-9 наведеного переліку);

12) страхування цивільної відповідальності власників наземного транспорту (включаючи відповідальність перевізника);

13) страхування відповідальності власників повітряного транспорту (включаючи відповідальність перевізника);

14) страхування відповідальності власників водного транспорту (включаючи відповідальність перевізника);

15) страхування відповідальності перед третіми особами (іншої, ніж передбачена пп. 12-14 наведеного переліку);

16) страхування кредитів (у тому числі відповідальності позичальника за непогашення кредиту);

17) страхування інвестицій;

18) страхування фінансових ризиків;

19) страхування судових витрат;

20) страхування виданих гарантій (порук) та взятих гарантій;

21) страхування медичних витрат;

22) інші види добровільного страхування.

Що стосується регулювання валютного ринку, то головними методами є валютна інтервенція та дисконтна політика.

Валютна інтервенція - це пряме втручання національного банку у валютний ринок. Вона здійснюється способом купівлі або продажу Національним банком іноземної валюти. НБУ скуповує іноземну валюту, коли її пропозиція перевищує попит, і продає, коли попит перевищує пропозицію.

Сутність дисконтної політики зводиться до підвищення або зниження дисконтної ставки національного емісійного банку з метою певного впливу на рух іноземних короткострокових капіталів. Цей спосіб може бути ефективним за умов, якщо рух капіталів між країнами зумовлений пошуками більш прибуткового їх розміщення.

Методами валютного регулювання - є девальвація та ревальвація - зниження та підвищення валютного курсу. Метод девальвації застосовується для стимулювання експорту та стимулювання імпорту.

На сьогодні девальвація та ревальвація виступають лише методом приведення офіційного курсу у відповідність до дійсного.

Державне регулювання ринку фінансових послуг у сфері інвестиційної діяльності здійснюється на підставі Законів України "Про інвестиційну діяльність", "Про інститути спільного інвестування" (пайові та корпоративні інвестиційні фонди), "Про режим іноземного інвестування" та ін. За наявності багатьох законів, які регулюють інвестиційну діяльність, існує необхідність дальшого вдосконалення законодавчої бази, упорядкування понятійного апарату, що насамперед стосується фінансових інвестицій. Ринок фінансових послуг у сфері інвестиційної діяльності є потужним засобом мобілізації значних інвестиційних ресурсів і спрямування їх на реалізацію пріоритетних інвестиційних проектів. Спрямування інвестицій у виробничий сектор економіки з метою розробки та впровадження нових машин та обладнання, нових технологій, є ефективним напрямком розвитку національної економіки.

В Україні відповідно до ст. 8 Конституції чинний принцип верховенства права. Усі закони та нормативно-правові акти, що стосуються регулювання та нагляду за ринком фінансових послуг, мають відповідати певним розділам і статтям Конституції. Відповідно до ст. 92 виключно законами України встановлюються основи створення та функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків, порядок створення і погашення державного внутрішнього та зовнішнього боргу, порядок випуску та обігу державних цінних паперів.

Існують основні положення законів України, постанов Верховної Ради та Указів Президента України, що безпосередньо стосуються ринку фінансових послуг, а саме:

1. Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

2. Закон України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні".

3. Закон України "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні".

4. Постанова ВР України "Про Концепцію функціонування і розвитку фондового ринку України".

5. Указ Президента України "Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії" та ін.

Крім законів, кодифікованих Верховною Радою, обов'язковими до виконання є нормативно-правові акти виконавчої влади. Згідно зі ст. 117 Конституції України в межах своєї компетенції вищий орган виконавчої влади - Кабінет Міністрів України - видає нормативно-правові акти (тобто різного роду розпорядження і постанови). Міністерства, відомства, комітети, НБУ, ДКЦПФР та інші органи також щороку видають накази, рішення, пояснення, постанови, інструкції з метою регулювання корпоративної діяльності, реєстрації цінних паперів, організації депозитарної діяльності, регулювання діяльності спільного інвестування та ін.

Фінансові відносини між учасниками ринку мають бути оформлені юридичними документами - угодами чи договорами, кожен з яких має відповідні обов'язкові реквізити. Суперечки, що виникають при невиконанні зобов'язань за угодою однією зі сторін, вирішуються в арбітражному суді.

Чинне законодавство містить основні положення, що захищають права інвестора та накладають на емітента обов'язки щодо розкриття інформації. Уведена обов'язкова реєстрація випуску цінних паперів у ДКЦПФР, інформації про їх випуск, оприлюднення публічної регулярної інформації про наслідки господарської діяльності емітента. Установлені правила та стандарти стосовно до проведення операцій на фондовому ринку.

Щодо грошового ринку та ринку банківських позичок, то слід навести такі положення:

- по-перше, специфічність грошового ринку як сфери ринку фінансових послуг у чинних законах не відображена;

- по-друге, грошовий ринок і ринок банківських позичок потребують норм, що забезпечують насамперед підвищення ліквідності інструментів;

- по-третє, захист прав інвесторів, емітентів та професійних учасників ринку фінансових послуг, а також підтримка ліквідності на грошовому ринку застосовуються до кожного інструменту відповідно до норм права. Слід зазначити, що в Україні до цього часу немає закону, на якому базувалася б уся система норм, що стосуються одного з найважливіших інструментів - векселя;

- по-четверте, ринок банківських позичок традиційно високоре-гульований. Здійснюється банківський нагляд, спрямований на захист прав вкладників та акціонерів банку, підтримку ліквідності банківської системи.

Фінансові установи мають право на добровільних засадах об'єднувати свою діяльність, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України та вимогам законів з питань регулювання окремих складових ринків фінансових послуг. Правовий статус, види, порядок створення, правовий режим функціонування та припинення діяльності об'єднань визначаються згідно з законами України.

Об'єднання фінансових установ набуває статусу саморегульованої організації після внесення запису про неї до відповідного реєстру, який ведеться державними органами з питань регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг у межах їхньої компетенції. Роль самоорганізації учасників різних сегментів ринку фінансових послуг залежить від стадії розвитку цих сегментів, а також рівня технологічних взаємозв'язків між учасниками. Самоорганізація учасників ринку фінансових послуг сприяє поліпшенню регулювання ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ, які спрямовані на захист інтересів інвесторів, користувачів фінансових послуг. На сьогодні учасники фондового ринку розуміють, що самоорганізація потрібна для захисту цілісності ринку.

Цілі самоорганізації збігаються з цілями державного регулювання ринку фінансових послуг та нагляду за діяльністю фінансових установ.

Сьогодні на ринку фінансових послуг України існують кілька форм самоорганізації:

1) саморегульовані організації професійних учасників фондового ринку (далі - СРО), які можна розподілити на СРО, створені професійними учасниками організаторів торгівлі цінними паперами, а також СРО, створені реєстраторами та зберігачами цінних паперів;

2) самоврядні організації (СВО), які створені у вигляді об'єднань, що здійснюють координацію діяльності своїх учасників без права втручання в їхню діяльність та без реальних повноважень щодо регулювання та нагляду.

СВО передусім спрямовують свою роботу на розробку внутрішніх нормативно-правових актів, лобіювання своїх інтересів у органах законодавчої та виконавчої влади, а також заохочують своїх учасників до додержання стандартів поведінки на ринку. СВО не здійснюють нагляду за діяльністю своїх учасників.

Як показує міжнародна практика, саме діяльність СРО має зосереджуватися на питаннях регулювання ринку фінансових послуг та нагляду за діяльністю фінансових установ, додержанням кваліфікаційних вимог учасників СРО та їхньою діловою поведінкою, включаючи відносини учасників зі споживачами фінансових послуг. У даний час цим вимогам відповідають СРО учасників фондового ринку.

Найбільш повною формою самоорганізації учасників ринку фінансових послуг є СРО, повноваження якої передбачають формування та забезпечення застосування норм поведінки учасників ринку фінансових послуг - учасників СРО, а також вирішення спорів між цими учасниками. У цьому разі, як правило, можлива передача повноважень від органу державного регулювання та нагляду до СРО як недержавної установи.

Саморегулювання учасників ринку фінансових послуг сприяє пристосуванню функцій регулювання та нагляду до швидкозмінного біз-нес-середовища. При саморегулюванні норми поведінки розробляють самі учасники ринку фінансових послуг, які добре знають особливості цього ринку та можуть зробити переваги від регулювання та нагляду найбільш ефективними (тобто забезпечити захист інвесторів та споживачів фінансових послуг, зниження системних ризиків, зменшення витрат на ведення бізнесу).

Співпрацю між СРО та органами державного регулювання та нагляду в системі регулювання ринку фінансових послуг та нагляду за діяльністю фінансових установ з відповідними їхніми обов'язками та повноваженнями необхідно запроваджувати настільки широко, наскільки це дозволяє складність системи взаємовідносин у кожному сегменті ринку фінансових послуг. Це допоможе органам державного регулювання та нагляду досягти цілей регулювання, захисту інвесторів і споживачів фінансових послуг, створення і функціонування справедливих, ефективних та прозорих ринків, сприятиме зниженню системних ризиків.

Важливими складовими саморегулювання є:

1) знання конкретної галузі;

2) мотивація галузі;

3) договірні відносини;

4) прозорість та підзвітність;

5) гнучкі програми СРО щодо додержання вимог законодавства;

6) координація та спільне використання інформації;

7) регуляторний нагляд за функціями СРО та відносини між регулятором та СРО;

8) застосування моделі саморегулювання.

Правилами саморегульованої організації мають бути передбачені санкції, що застосовуються цією організацією до свого учасника в разі недодержання або порушення ним вимог правил саморегульованої організації, а саме: попередження; штраф (якщо це передбачено договорами); тимчасове припинення участі в саморегульованій організації; виключення з її складу. У разі виявлення саморегульованою організацією ознак порушення чинного законодавства з боку учасників саморегульована організація повинна повідомляти про це ДКЦПФР.

Міжнародна співпраця між органами державного регулювання та нагляду є необхідною передумовою ефективного регулювання ринку фінансових послуг держави та нагляду за діяльністю фінансових установ. В умовах зростаючої інтернаціоналізації фінансової діяльності та глобалізації ринків необхідні дані щодо держаних ліцензій фінансовими установами, які перебувають за межами повноважень органу державного регулювання та нагляду однієї з держав Якщо важлива інформація є під юрисдикцією органу регулювання та нагляду іншої країни і доступ до неї неможливий або ускладнений, ефективність здійснення регулювання й нагляду знижується.

Зростає кількість фінансових установ, які зареєстровані й одержали ліцензії на право здійснення діяльності з надання фінансових послуг в одній країні, а діяльність здійснюють в іншій. Крім того, користувачі фінансових послуг та інвестори часто вкладають капітал в іноземні ринки. Зростаюча кількість схем спільного інвестування працює, долаючи бар'єри юрисдикцій. Тому поширеним є явище, коли засновники схем спіль