Під реальними інвестиціями мають на увазі вкладення коштів у реальні активи - як матеріальні так і нематеріальні (іноді вкладення коштів у нематеріальні активи, пов'язані з науково-технічним прогресом, характеризуються як інноваційні інвестиції).
Реальні інвестиції реалізуються переважно за участі банківських установ, проте вони є активними учасниками й у сфері фінансового інвестування. Банківські установи за умови одержання письмового дозволу Національного банку України мають право здійснювати інвестування у статутні фонди та акції інших юридичних осіб. Здійснювати інвестиції без дозволу Національного банку України комерційний банк має право, у разі якщо:
- інвестиція в будь-яку юридичну особу становить не більше ніж 5 % регулятивного капіталу банку;
- юридична особа, в яку здійснюється інвестиція, веде виключно діяльність з надання фінансових послуг;
- регулятивний капітал банку повністю відповідає вимогам баз інвестицій, установленим нормативно-правовими актами Національного банку України.
Пряма чи опосередкована участь банку в капіталі будь-якого підприємства, установи не повинна перевищувати 15 % капіталу банку.
Сукупні інвестиції банку не повинні перевищувати 60 % обсягу його капіталу. Найбільші можливості щодо операцій на інвестиційному ринку мають інвестиційні банки.
Інвестиційний банк - це спеціалізована кредитна установа, що залучає довгостроковий позичковий капітал і надає його в розпорядження позичальникам (підприємцям і державі) через випуск облігацій та інших видів боргових зобов'язань. Інвестиційний банк виконує функцію як посередника між інвестором і позичальником, так і організатора ринку. Банки здійснюють фінансування капітальних вкладень за дорученням інвесторів. Тобто інвестори в цьому разі використовують позичкові кошти для реалізації інвестиційного процесу. Банк надає інвестиційний кредит за умов цільового використання коштів. Такими умовами є:
- забезпечення інвестиційного проекту затвердженою проектно-кошторисною документацією;
- включення в інвестиційний план (бізнес-план) переліку всіх об'єктів і робіт, на які одержуються кошти;
- визначення обсягів і термінів фінансування за кожним етапом інвестиційного проекту.
Банк, як учасник проектного фінансування, може виконувати різні функції: кредитора, інвестора, агента, гаранта. За таких умов банк претендує на певну частку доходів від реалізації проекту. Інвестиційні проекти, джерелом фінансування яких є кредити банків, вимагають всебічного обґрунтування, ретельної експертизи, чіткого розподілу інвестиційних ризиків між усіма учасниками проекту.
Існують такі умови співробітництва, які прийнятні для кредитора та інвестора:
- інвестиційний проект характеризується високою надійністю та прибутковістю;
- очікувані грошові потоки від реалізації проекту задовольняють кредитора;
- інвестиційний проект має значний потенціал прибутковості у перспективі;
- фінансовий стан підприємства-позичальника засвідчує його високий рейтинг, що переконує кредитора у його спроможності своєчасного погашення боргу.
Банк та інші учасники інвестиційного проекту розподіляють між собою можливі ризики, які виникають у результаті реалізації проекту. За таких умов вирізняють такі типи проектного фінансування:
- без регресу на позичальника;
- з частковим регресом на позичальника;
- з повним регресом на позичальника;
- на консорціумних засадах.
Регрес розуміється як право кредитора пред'являти фінансові вимоги до позичальника.
Фінансування без регресу на позичальника зумовлює покладання всієї відповідальності за реалізацію проекту на кредитора. Банк бере на себе всі інвестиційні ризики та відмовляється від будь-яких зворотних вимог (регресу) з приводу розподілу відповідальності.
Фінансування з частковим регресом на позичальника передбачає паритетний розподіл ризиків між учасниками проекту: замовниками, підрядниками, постачальниками, кредиторами та ін.
Фінансування з повним регресом на позичальника дозволяє оформити фінансування у найбільш короткі строки. Цей тип фінансування застосовується для проектів, які реалізують пріоритети держави, здійснюються під її гарантією або за її підтримкою.
Фінансування на консорціумних засадах здійснюється на пайових умовах учасників інвестиційного проекту. За умови консорціуму банк або кілька банків конвертують боргові зобов'язання в акції позичальника. Власниками проекту стають також підрядники, страхові компанії і т. ін.
Основною особливістю проектного фінансування, на відміну від акціонерного та державного, є виявлення та управління ризиками, розподіл ризиків між учасниками проекту, оцінка витрат і доходів з урахуванням ризиків та їх розподілу.
Порівняно з традиційним банківським кредитуванням проектне фінансування має такі особливості:
1. У схемах проектного фінансування в полі фінансових учасників реалізації інвестиційного проекту можуть бути не тільки комерційні банки, але й інвестиційні банки, інвестиційні фонди і компанії, пенсійні фонди та інші інституціональні інвестори, лізингові компанії та інші фінансові, кредитні та інвестиційні інститути.
2. Переважною тенденцією розвитку проектного фінансування в промислово розвинених країнах є використання всієї гами джерел і методів, фінансування інвестиційних проектів: банківських кредитів, емісій акцій, пайових внесків, фірмових кредитів, облігаційних позик, фінансового лізингу, власних коштів компаній (амортизаційних фондів та нерозподіленого прибутку). В окремих випадках можуть використовуватися також державні кошти (іноді у вигляді державних кредитів і субсидій, але частіше в завуальованій формі - у вигляді гарантій і податкових пільг).
3. Проектне фінансування є інструментом активного зрощування банківської і промислової сфер.
4. У схемах проектного фінансування без регресу і з обмеженим регресом на позичальника особлива увага приділяється питанням виявлення, оцінки та зниження ризиків при реалізації інвестиційних проектів.
5. З метою реалізації інвестиційного проекту спонсорами (ініціаторами) створюється проектна компанія, наявність якої деякі автори вважають однією з найважливіших ознак проектного фінансування. Створення проектної компанії значною мірою зумовлено тим, що одержаний кредит відображається на балансі цієї компанії, а не на балансі спонсорів, які не хотіли б таким способом погіршувати свій фінансовий стан. Такий метод кредитування має назву "поза балансом" (Off-balance Street). Проте це можливо тільки в тих країнах, де згідно з чинним законодавством спонсору дозволяється не включати баланс проектної компанії до консолідованого балансу.
Використання проектного фінансування у зв'язку з тим, що воно пов'язане з підвищеними ризиками для кредитора, потребує вірогідного оцінювання запасу міцності проекту за коефіцієнтом покриття заборгованості (Debit Coverage Ratio - DCR). Цей коефіцієнт є відношенням суми очікуваних надходжень від проекту до планових виплат за кредитом. У будь-якому разі він не може бути меншим від одиниці. Якщо з появою проектного фінансування в банківській практиці нижня межа цього коефіцієнта була на рівні 2: 1 (200 %), то розвиток конкуренції на ринку проектного фінансування зумовив її зниження до 1,3: 1 (130 %). У кожному конкретному випадку проектного фінансування інвестиційного проекту залежно від величини взятих банком на себе ризиків цей коефіцієнт перебуває в межах від 1,3 до 2,0. Крім того, як і при звичайному кредитуванні, при проектному фінансуванні узгоджується традиційний графік погашення боргу. В окремих випадках може застосовуватися метод "заданого відсотка" (Dedicated Percentage - DP). Причому величина DP ставиться в залежність від DCR.
Переваги проектного фінансування порівняно з іншими формами фінансування полягають у тому, що така форма фінансування інвестиційних проектів дозволяє:
- більш вірогідно оцінити платоспроможність позичальника;
- розглянути весь інвестиційний проект з позиції його життєздатності, ефективності, можливостей реалізації, забезпеченості ресурсами, ризиків;
- прогнозувати результат реалізації інвестиційного проекту. Принципово новим явищем у банківській діяльності є консалтинг у
галузі проектного фінансування. Спеціалізовані банки-консультанти здійснюють такі фінансові послуги:
- пошук, добір і оцінювання інвестиційних проектів;
- підготовка всієї техніко-економічної документації за проектом;
- розробка схем фінансування проектів, проведення попередніх переговорів з банками, фондами та іншими фінансово-кредитними інститутами щодо їх участі у фінансуванні проекту;
- підготовка всього пакета документів за проектом (включаючи попередні угоди щодо реалізації товарів, робіт і послуг);
- сприяння веденню переговорів і підписанню кредитних угод, угод щодо створення консорціумів і т.ін
Значну перспективу мають фінансові послуги, що пов'язані з нетрадиційним методом інвестування, які здійснюються за активної участі банківських установ, а саме - лізингові та селенгові операції.
Лізинг - відносно нова форма організації кредитно-фінансових відносин, що поєднує елементи кредитування в натуральній і грошовій формах. В економічні теорії та практичній діяльності лізинг може бути охарактеризований такими визначеннями:
1. Спосіб кредитування підприємницької діяльності.
2. Спосіб купівлі-продажу основних засобів або права користування чужим майном.
3. Інвестиційна діяльність.
4. Одна з форм довгострокової оренди.
Але лізинг має переваги порівняно зі звичайною позикою. Саме ці переваги і є причиною значного поширення лізингу:
1. Лізинг передбачає 100 % кредитування і не потребує термінового погашення платежів. При укладанні звичайного довгострокового кредитного договору для купівлі обладнання підприємство повинно певний відсоток сплачувати авансом - готівкою за власні кошти.
2. Деякі лізингові компанії навіть не вимагають від орендатора ніяких додаткових гарантій, оскільки передбачається, що забезпеченням угоди є саме обладнання.
3. Лізингова угода надає можливість розробити більш гнучку схему фінансування.
4. Ризик старіння обладнання цілком лягає на орендодавця. Орендар може постійно оновлювати предмет лізингу.
5. При міжнародних лізингових операціях орендар одержує податкові пільги.
Існують і інші переваги. З одного боку, лізинг за своїм змістом споріднений із кредитними відносинами (видачею кредиту під придбання виробничих фондів). Можливим є і порівняння лізингових відносин з наданням лізингодавцем лізингоодержувачеві комерційного кредиту за договором купівлі-продажу з розстроченням виплати за майно, передане в лізинг. Лізинг можна розглядати і як діяльність, спрямовану на інвестування власних чи залучених фінансових ресурсів. З другого боку, згідно зі ст. 292 Господарського кодексу України від 16 січня 2003 р. лізинг - це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачеві) на визначений строк майна, що належить лизингодавцеві або набувається ним у власність за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоо-держувачем періодичних лізингових платежів.
Поєднання кредитної операції, інвестиційної діяльності й оренди водночас створює нову організаційно-правову форму бізнесу - лізинг.
Усі лізингові компанії, що нині формують лізинговий ринок в Україні, можна поділити на чотири види:
- компанії, створені виробниками основних засобів - предметів лізингу, їхніми постачальниками та дилерами;
- компанії, створені банківськими установами;
- незалежні компанії, власниками яких не є банки або виробники і які засновані іншими юридичними і фізичними особами;
- державні лізинові компанії ("Украгролізинг").
Класифікація може відбуватись і виходячи зі спеціалізації лізингових компаній: універсальні, котрі здійснюють увесь спектр лізингових послуг та спеціалізовані за предметом лізингу, яким може бути виробниче обладнання, засоби виробництва та ін. Для класифікації лізингових угод у міжнародній практиці застосовують критерії, що, зокрема, уточнюють види лізингу (рис. 2.17).
Дисконтування лізингової угоди - це перевідступлення лізингодавцем лізингових платежів особі, яка фінансувала придбання предмета лізингу в обмін на негайне одержання поточної вартості (з використанням дисконтної ставки).
Регрес за лізинговою угодою - виставлення банком, що кредитував придбання лізинговою компанією предмета лізингу, вимоги щодо сплати заборгованості лізингової компанії перед банком безпосередньо лізингоодержувачеві.
Лізингові операції здійснюються за договором лізингу, який регулює правовідносини між суб'єктами лізингу. Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій вирізняють фінансовий та оперативний лізинг.
Фінансовий лізинг - це договір лізингу, у результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення одержує в платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк не менший від строку, за який амортизується 60 % вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору.
Оперативний лізинг - це договір лізингу, у результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення одержує у платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк менший від строку, за який амортизується 90 % вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору.
Форми лізингу визначені як:
- зворотний лізинг, який передбачає набуття лізингодавцем майна у власника і передачу цього майна йому в лізинг;
- пайовий лізинг, який реалізується за участі суб'єктів лізингу на основі укладення багатостороннього договору та залучення одного або кількох кредиторів, які беруть участь у здійсненні лізингу, інвестуючи свої кошти;
- міжнародний лізинг, який здійснюється суб'єктами лізингу, котрі перебувають під юрисдикцією різних держав, або коли майно чи платежі перетинають державні кордони.
Незалежно від виду та форми лізингу умови лізингової діяльності є такими, що практично всі фінансові ризики, пов'язані зі здійсненням лізингової операції, несе лізингова компанія. Саме вона придбаває за власні чи запозичені кошти актив (предмет лізингу) і, передаючи його лізингоодержувачеві, вбачає в лізингових платежах джерело погашення таких витрат. Тому прийняття рішення про виконання або відмову від участі в будь-якому лізинговому проекті передусім передбачає ретельний аналіз потенційного лізингоодержувача щодо наявності в нього передумов для одержання основних засобів у лізинг, а також його здатності своєчасно й у повному обсязі сплачувати платежі. Кожна лізингова компанія визначає свої власні підходи до аналізу лізингових проектів і процедури оцінки різноманітних ризиків. Аналіз лізингового проекту починається з одержання від потенційного лізингоодержувача заявки на одержання лізингових послуг, в якій міститься інформація юридичного характеру, інформація про фінансовий стан, про предмет лізингу та умови його здійснення.
На основі інформації, викладеної в заявці, здійснюється первинний скринінг лізингового проекту, тобто приймають попереднє рішення про те, чи братиме лізингова компанія участь у його реалізації чи відмовиться від співпраці з потенційним лізингоодержувачем. Перелік факторів, від яких залежить прийняття рішення, кожна компанія визначає індивідуально на основі її спеціалізації, стратегії розвитку, можливостей щодо залучення довгострокових фінансових коштів, прийняття для компанії рівня ризикованості операцій. Особливо ретельно аналізуються інвестиційні лізингові проекти, що суттєво впливають на майбутнє лізингової компанії.
Інвестиційний лізинговий проект у своєму розвитку проходить такі етапи:
1. Підготовчий:
1.1. Маркетингові дослідження ринкових можливостей, пошук цільових ринків, визначення повного комплексу маркетингу для кожного ринкового сегмента.
1.2. Знаходження потенційного для лізингової компанії клієнта у визначеному сегменті та надання йому відповідної інформації стосовно до лізингової компанії, виробників основних засобів, що можуть бути предметом лізингу, зв'язків з банками, переваг лізингу як фінансового інструменту, схеми реалізації лізингового проекту та ін.
1.3. Підготовка клієнтом заявки на одержання лізингових послуг та анкета лізингоодержувача, первинний скринінг проекту, комерційна пропозиція.
1.4. Узгодження комерційної пропозиції і прийняття повного пакета документів від потенційного лізингоодержувача.
1.5. Формування лізингової справи та підготовка схеми лізингової операції.
1.6. Передача документів для попереднього аналізу членам кредитного (лізингового) комітету.
1.7. Підготовка до розгляду лізингового проекту на засіданні кредитного (лізингового) комітету.
2. Прийняття рішення щодо узгодження інвестиційного лізингового проекту:
2.1. Засідання кредитного лізингового комітету компанії з метою обговорення можливості виконання лізингового проекту.
2.2. Повідомлення партнерів щодо прийняття кредитним (лізинговим) комітетом лізингодавця рішення та узгодження з клієнтом додаткових умов.
2.3. Передача узагальненого висновку для прийняття рішення щодо виділення кредиту для фінансування придбання активу-предмета лізингу.
2.4. Одержання рішення банку щодо видачі кредиту для фінансування лізингової операції.
3. Укладання договорів та реалізація інвестиційного лізингового проекту:
3.1. Підготовка договірної проектної документації.
3.2. Погодження договорів, передбачених схемою угоди.
3.3. Підготовка договору страхування предмета лізингу.
3.4. Направлення документів сторонам проекту та передача оригіналів документів до бухгалтерії лізингової компанії.
3.5. Контроль надходження лізингового платежу від лізингоодержувача.
4. Придбання активу-предмета лізингу в постачальника та передача його лізингоодержувачеві:
4.1. Платіж постачальникові за умови одержання від лізингоодержувача авансового лізингового платежу згідно з договором лізингу.
4.2. Одержання кредиту для остаточного розрахунку з постачальником активу-предмета лізингу.
4.3. Одержання активу-предмета лізингу в постачальника, реєстрація активу та передача його лізингоодержувачеві.
4.4. Контроль надходження страхового платежу від лізингоодержувача.
4.5. Передача документів щодо реєстрації предмета лізингу, страхування оформлення договору застави майна.
5. Моніторинг інвестиційного лізингового проекту та закриття лізингового договору:
5.1. Моніторинг фінансово-господарської діяльності лізингоодержувача протягом строку дії лізингового договору.
5.2. Моніторинг предмета лізингу (технічний стан, умови зберігання, використання, сервісного обслуговування).
5.3. Моніторинг своєчасності і повноти сплати лізингових платежів, робота з проблемними клієнтами.
5.4. Моніторинг страхування предмета лізингу та інших можливих договорів страхування (наприклад, фінансових ризиків тощо).
5.5. Закриття договору лізингу та зняття з обліку предмета лізингу. Під час виконання інвестиційних лізингових проектів або таких,
що суттєво впливають на майбутню платоспроможність лізингоодержувача, проводиться ретельна оцінка платоспроможності лізингоодержувача за такою схемою (рис. 2.18).
Усі види лізингових заявок, що використовуються лізинговими компаніями, можна поділити на три види: 1) скоринг; 2) обмежений, або спрощений, аналіз фінансово-господарської діяльності потенційного лізингоодержувача; 3) поглиблений аналіз.
Перші два види застосовуються за незначної вартості лізингового проекту, у разі якщо лізингоодержувачі є фізичні особи, підприємці, представники малого чи середнього бізнесу, в яких немає звітності у стандартному вигляді, а також якщо лізингова заявка підпадає під розроблену лізингодавцем спеціальну програму чи продукт, у рамках яких передбачено застосування скорингу або методики спрощеного аналізу фінансово-господарської діяльності клієнта. Поглиблений аналіз використовують за суттєвої вартості лізингового проекту, а також якщо він є інвестиційним або пов'язаний з потужним зростанням виробництва і матиме великий вплив на майбутню платоспроможність лізингоодержувача. Скорингова модель - це програмно-технічний комплекс, який визначає інтегральний показник надійності угоди. Застосування тієї чи іншої форми аналізу може залежати від вимог банку чи іншої фінансової установи, ресурси якої залучаються для здійснення лізингової операції.
Рис. 2.18. Основні напрямки аналізу платоспроможності лізингоодержувача
До складу лізингових платежів зазвичай включають:
- амортизацію лізингового майна за весь строк дії договору лізингу;
- компенсацію плати лізингодавця за використані ним запозичені кошти;
- розмір комісійної винагороди;
- плату за додаткові послуги лізингодавця (доставка, установка та налагоджування обладнання, навчання персоналу і т.ін).
У договорі лізингу може передбачатись як розмір кожного з елементів, що входять у ціну договору, так і загальна сума лізингових платежів без поділу її на окремі елементи. При укладанні договору сторони можуть установити фіксовану суму платежів або домовитись про алгоритм їх розрахунку.
Розрахунок лізингових платежів може здійснюватись кількома методами.
Перший метод передбачає, що загальна сума лізингових платежів нараховується рівними частками протягом усього строку дії договору відповідно до узгодженої сторонами періодичності:
П = С' Р , (2.37)
1" (1+р)'
де П - сума платежів за лізингом; С - вартість лізингового майна; р - процентна ставка, часток; ' - кількість платежів, од.
Приклад. Вартість лізингового майна становить 1000 тис. дол. Строк лізингу - 6 років. Процентна ставка з урахуванням комісійних - 4,6 % річних. Виплата платежів за лізингом відбувається рівними сумами двічі на рік.
Розмір процентної ставки у частках одиниці за півроку становитиме 0,023.
Кількість платежів за весь строк лізингу - 12 (2x6). Розмір одного платежу дорівнюватиме:
1000 o 0,023 11 =-1-= 96,3 тис. дол.
1--1-г7
(1 + 0,023)12
При другому методі лізингоодержувач у момент укладення договору лізингу сплачує лізингодавцеві аванс, розмір якого узгоджений у договорі. Частина лізингових платежів, що залишилась за винятком авансу нараховується і сплачується протягом строку дії лізингу аналогічно першому методу.
При третьому методі в загальну суму лізингових платежів включають:
- суму амортизації лізингового майна за весь термін дії лізингового договору;
- комісійну винагороду;
- плату за додаткові послуги лізингодавця, що передбачені договором.
Якщо договором лізингу передбачається викуп лізингового майна, у суму лізингових платежів включають викупну вартість майна.
Загальна сума лізингових платежів може бути розрахована за формулою
П = А + К + В + Д + Н, (2.38)
де П - загальна сума лізингових платежів;
А - сума амортизаційних відрахувань за лізинговим майном;
К - платня за використовувані лізингодавцем кредитні ресурси;
В - комісійна винагорода лізингодавцеві за надання майна за договором лізингу;
Д - вартість додаткових послуг, що надаються лізингоодержувачеві з боку лізингодавця на підставі угоди; Н - податок на додану вартість.
У зв'язку з тим, що в кожному наступному розрахунковому році розмір використовуваних кредитних ресурсів зменшується, то сплату за використовувані кредитні ресурси необхідно співвідносити із середньою річною сумою несплаченого кредиту в даному році або із середньою річною вартістю лізингового майна. Для цього можна скористатись формулою
Р = {Сн +2Ск)'П , (2.39)
де Р - кредитні ресурси, що використовуються на придбання майна, плата за які здійснюється в розрахунковому році;
Сн - розрахункова залишкова вартість майна (або вартість несплаченого кредиту) на початок року;
Ск - розрахункова залишкова вартість майна на кінець року;
п - коефіцієнт, що враховує частку загальних коштів вартості придбаного майна.
Дану формулу застосовують, у разі коли погашення лізингодавцем кредиту протягом року здійснюється рівномірно згідно із сумами лізингових платежів, що надходять.
Розмір комісійної винагороди розраховують двома способами:
Перший спосіб - розрахунок балансової вартості лізингового майна за формулою
В=Р-С, (2.40)
де В - комісійна винагорода лізингодавцеві за розрахунковий рік; Р - ставка комісійної винагороди; С - балансова вартість лізингового майна.
При розрахунку за даною формулою сума комісійної винагороди за кожен рік матиме однакову величину.
Другий спосіб - розрахунок від середньорічної залишкової вартості лізингового майна:
В = (°н + °к)'Р , (2.41)
2 -1000
де В - комісійна винагорода лізингодавцеві за розрахунковий рік;
Сн - розрахункова залишкова вартість майна на початок року;
Ск - розрахункова залишкова вартість майна на кінець року;
Р - ставка комісійної винагороди у % від середньорічної залишкової вартості лізингового майна.
При використанні даної формули для розрахунку сума комісійної винагороди постійно зменшуватиметься у зв'язку зі зменшенням залишкової вартості лізингового майна.
Комісійна винагорода - це дохід лізингодавця від здійснення лізингу. За рахунок цього доходу фінансуються витрати лізингодавця на надання послуг за угодою. Його розмір впливає на потенційний прибуток лізингової компанії, оскільки цей прибуток дорівнює комісійній винагороді за мінусом фактичної собівартості лізингових послуг.
Плата за додаткові послуги лізингодавця може бути розрахована за формулою
Д - 01 + 32+ 3") , (2.42)
де Д - плата за додаткові послуги лізингодавця в розрахунковому році; 31, 32...3" - витрати лізингодавця на кожну послугу; Т - строк договору, років.
Теперішня вартість мінімальних орендних платежів (ТВА) орендаря розраховується в такий спосіб:
ТВА = Аo 1 + 1 ---- -гі , (2.43)
_ V і1+0 ) _
де А - сума мінімального орендного платежу, що сплачується регулярно (ануїтет);
п - кількість періодів, за які сплачується орендна плата і нараховуються відсотки;
і - ставка відсотків для вказаного періоду.
Показником розвитку лізингу в країні є питома вага лізингових операцій за період (вартість предметів лізингу нового бізнесу) у загальній величині інвестицій в основні засоби, що відбулися протягом відповідного часу.
В Україні існує два галузевих об'єднання лізингодавців: Всеукраїнська асоціація лізингу "Укрлізинг", створена в 1997 році, головним напрямом діяльності якої є сприяння розвитку лізингової діяльності, та Асоціація "Українське об'єднання лізингодавців", що розпочала свою діяльність у 2005 році. Нині Асоціація об'єднує 19 лізингових компаній. Метою її визначено сприяння розвитку оперативного і фінансового лізингу в Україні через координацію діяльності підприємств. У 2007 році створене професійне об'єднання працівників лізингових компаній - неприбуткова організація "Союз "Сертифіковані спеціалісти лізингу"". Одним з основних напрямів його діяльності є підвищення кваліфікаційного рівня фахівців лізингової індустрії.
Селенг - один з різновидів лізингу, який використовується в усіх економічно розвинених країнах. Це - двосторонній процес, який регламентується угодою майнового найму. Сутність його полягає в передачі власником своїх прав у користування та розпорядження його майном селенг-компанії за певну плату. Власник при цьому залишається володарем переданого майна і може на першу вимогу повернути його. Селенг є ефективним засобом фінансування підприємницької діяльності. Виходячи з того що селенг-компанії можуть вільно використовувати передане майно, у тому числі гроші, створюються умови використання грошових ресурсів широких верств населення як інвестицій на розвиток виробничої сфери.
Серед фінансових послуг у сфері реального інвестування важливе місце мають послуги на іпотечному ринку. Іпотечний ринок - це система економіко-правових відносин, що виникають між суб'єктами суспільного відтворення на ринку фінансових послуг на основі певних економічних принципів та правових норм з приводу акумулювання вільних грошових ресурсів і розміщення у формі іпотечних кредитів та рефінансування іпотечних активів з метою досягнення економічного та соціального ефекту. Іпотечний актив - це право вимоги за забезпеченим іпотекою грошовим зобов'язанням боржника.
Провідне місце при здійсненні операцій на іпотечному ринку належить фонду фінансування будівництва (ФФБ) та фонду операцій з нерухомістю (ФОН).
Фонд фінансування будівництва не є юридичною особою, а являє собою кошти, передані управителю в управління, які будуть використані управителем у майбутньому. Управителем виступає фінансова установа. Основною фінансовою послугою його є залучення фінансових активів фізичних осіб із зобов'язанням щодо наступного їх повернення шляхом укладання договорів на управління майном. Основна діяльність фондів операцій з нерухомістю - фінансування будівництва конкретних об'єктів нерухомості. Кожен фонд вибирає свою стратегію інвестування. ФОН є чимось середнім між класичним інвестиційним фондом і фондом фінансування будівництва. Він не є юридичною особою; метою створення ФОН є одержання доходу власниками сертифікатів цього фонду, тобто цінних паперів, що засвідчують право їх власника на одержання доходу від операції з нерухомістю. Розвиток іпотечного ринку в Україні стримується браком дієвої системи рефінансування іпотечних кредитів та інструментів сек'юритизації іпотечних активів.
Довіра банків до інвесторів підвищується, коли йдеться про фінансування пріоритетних для країни інвестиційних об'єктів.
Предметом іпотеки може бути майно, пов'язане з землею, - будівля, споруда, квартира, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, а також майно, віднесене законодавством до нерухомого. Відповідно до законодавства України предметом іпотеки можуть бути також належні громадянам на праві приватної власності земельні ділянки та багаторічні насадження.
Правовідносини між кредитором (іпотекодержателем) та позичальником (іпотекодавцем) при іпотечному кредитуванні регулюються Законом України "Про іпотеку", а також умовами, визначеними в іпотечному договорі.
Державний нагляд і регулювання іпотечного кредитування та емісії іпотечних цінних паперів здійснюють:
- Національний банк України (стосовно видачі та обслуговування іпотечних кредитів);
- Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (стосовно емісії іпотечних цінних паперів);
- Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг (стосовно видачі іпотечних кредитів та інвестування небанківськими фінансовими установами коштів у іпотечні цінні папери, а також регулює певні питання випуску та обігу іпотечних сертифікатів).
Безпосередньо процес видачі іпотечних кредитів комерційними банками регулюється Цивільним кодексом України та Господарським кодексом України, якими встановлені основні правові засади здійснення кредитних операцій, а також нормативно-законодавчими актами Національного банку.
З метою захисту інтересів кредиторів і вкладників банку іпотечне кредитування здійснюється згідно з чинним законодавством України з додержанням установлених Національним банком України обов'язкових економічних нормативів регулювання діяльності банків та вимог щодо формування обов'язкових, страхових і резервних коштів. Установи комерційного банку можуть надавати кредити всім суб'єктам господарської діяльності незалежно від галузевої їх належності, статусу, форми власності, а також усім дієздатним фізичним особам за наявності в них реальних можливостей та правових форм забезпечення та сплати відсотків за користування кредитними коштами.
Щодо методів надання іпотечного кредиту, то вони визначаються залежно від виду іпотеки, тобто залежно від особливостей передачі нерухомого майна в заставу з метою забезпечення виконання зобов'язання боржника.
Договірна іпотека є результатом угоди, ініціатором якої є власник нерухомості. Законна іпотека застосовується лише до передбачених законом юридичних фактів і не залежить від волі сторін. Судова іпотека випливає із судового рішення.
Умовна іпотека передбачає встановлення іпотечним договором такого:
- іпотечний договір набирає чинності з моменту виконання передбаченої умови;
- іпотечний договір уважається чинним до моменту виконання передбаченої цим договором умови; якщо така умова не виконується з вини заставодавця, кредитор вправі вимагати дострокового погашення боржником основного зобов'язання.
Звичайна іпотека - виконання основного зобов'язання забезпечується шляхом передачі в іпотеку одного об'єкта нерухомого майна, що належить заставодавцеві.
Об 'єднана іпотека - одночасна передача в іпотеку двох або більше об'єктів нерухомого майна, які належать заставодавцеві. Спільна іпотека - передача в іпотеку двох або більше об'єктів нерухомого майна, які належать різним особам. Іпотека чужого майна - передача в іпотеку нерухомого майна, яке належить третій особі (майновому поручителю).
Основна іпотека передбачає надання кредиту під заставу нерухомості, вільної від зобов'язань. Наступна іпотека передбачає надання кредиту під заставу нерухомості, що вже є забезпеченням виконання зобов'язання боржника за попереднім чинним іпотечним договором.
Використання нерухомого майна, що є предметом іпотеки, зі споживчою метою найбільш характерне для житлової іпотеки. Іпотечний кредит може братися з метою використання нерухомості для одержання або збільшення суми доходу. При цьому дохід може приносити і житлова нерухомість шляхом здавання її в оренду або дальшого перепродажу.
2.1.4. Фінансові послуги на ринку середньо-і довгострокових банківських кредитів (кредитному ринку)
2.1.4.1. Поняття та класифікація кредитних послуг
2.1.4.2. Фінансові послуги з інвестиційного кредитування
2.1.4.3. Фінансові послуги з андеррайтингу як форми кредитування капіталовкладень
2.2. Фінансові послуги на грошовому ринку
2.2.1. Структура, сутність і інструменти грошового ринку
2.2.2. Фінансові послуги на міжбанківському ринку
2.2.2.1. Загальна характеристика міжбанківського ринку
2.2.2.2. Особливості залучення ресурсів на міжбанківському ринку