Фінанси - Юрій С.І., Федосов В.М. - 3.5. Світова фінансова наука у XX ст.

Найвищого рівня розвитку фінансова наука досягла у XX ст. У цей час формуються фінансові наукові школи, розробляються нові теоретичні положення, доктрини, фінансова наука набуває особливого забарвлення. її результатами керуються підприємці, вчені, державні і політичні діячі, керівники міждержавних інституцій.

У світовій практиці сформувалися два пізнавально-дослідні підходи до наукових досліджень, які отримали назву позитивного і нормативного методів. Предметом дослідження позитивної науки були факти та емпіричні реалії. Нормативна, або регулятивна, й емпірична науки зосереджувалися на питанні "Що повинно бути". Якщо нормативна наука має прикладний та етичний характер, то позитивна — описовий і теоретичний. Професор Р. Ліпсі (Канада) зазначав, що можливість відокремити позитивні дослідження від нормативних зумовила одну з головних причин успіхів науки за останні 300 років.

До позитивістської школи належали Й. Шумпетер, Ф. Хайєк, М. Фрідмен та ін. Прихильниками нормативного методу були Дж. Граафф, Б. Мішену, А. Вагнер, Б. Баррі, Д. Ролз, Н. Калдор, Р. Ноузік та ін.

Е. Мішену зазначав, що повністю позитивну науку вважали б дуже престижним інтелектуальним заняттям, але вона б не завоювала прихильності суспільства, а імперативна теорія активно використовується усіма цивілізованими суспільствами.

У А. Вагнера значення державних фінансів і науки про них підвищується до статусу першочергової дисципліни, призначеної для обґрунтування раціональної фінансово-економічної політики, корегування економічних процесів, вирішення соціальних проблем суспільства. Ідеї А. Вагнера відобразилися у Конституції ФРН і втілилися у принципи соціального ринкового господарства та держави добробуту.

Держава добробуту — одне з найзначніших досягнень зарубіжної науки — характеризується такими ознаками:

— значні масштаби перерозподілу ВВП через бюджетну систему (до 50 % ВВП);

— велике значення зовнішньої торгівлі (20—25 % від обсягів ВВП);

— соціальний захист видаткової частини бюджетів: фінансування інвестицій у людській капітал (освіта, охорона здоров'я), соціальні компенсації з безробіття та низьких доходів;

— формування бюджетних доходів переважно за рахунок прибуткового оподаткування фізичних осіб;

— бюджетне субсидіювання окремих галузей промисловості та сільськогосподарського виробництва.

Класикою нормативної теорії суспільного вибору стали праці В. Парето, Л. Роббінса, А. Бергсона, Н. Калдора, А. Лярнера, А. Пігу, П. Самуельсона, Дж. Грааффа та ін.

В. Парето запропонував етичний ідеал суспільного добробуту — оптимум за Парето, згідно з яким умовою зростання суспільного добробуту є покращення добробуту одних людей без одночасного погіршення стану інших. Цей стан рівноваги увійшов у науку під назвою умови або ефективності за Парето. Водночас В. Парето вважається родоначальником так званої нової теорії добробуту за формулою "найвище щастя — для найбільшої кількості людей".

У цілому світова фінансова наука у XX ст. розвивалася за двома напрямами: класичним і неокласичним.

Класичний напрям (В. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо, Дж.С. Мілль) включав такі наукові школи:

— камералісти;

— меркантилісти;

— фізіократи;

— марксисти;

— китайські соціалісти;

— австрійська (Е. Сакс та ін.);

— історична (А. Вагнер та ін.).

Неокласичний напрям (Л. Вальрас, Ф. Візер, І. Джевонс, А. Маршалл, К. Менгер, В. Парето, П. Самуельсон, М. Фрідмен) включає такі фінансові школи і напрями;

— фінансова думка країн Східної Європи і СНД (включаючи українську фінансову думку);

— кейнсіанство і його епігони;

— сучасні напрями фінансової думки Заходу (А. Пігу, Дж. Б'юкенен, Р. Масгрейв та ін.);

— італійська школа (Е. Бароне, М. Пантелеоні та ін.);

— шведська школа (К. Вексель, Е. Ліндаль, Г. Мюрдаль).

Найбільш поширеними у XX ст. були такі класичні теорії державних фінансів:

— соціально-етична теорія оподаткування, закон підвищування державних видатків — "закон Вагнера" (А. Вагнер, Німеччина);

— концепція розподілу державних доходів і видатків з позиції суб'єктивістської теорії вартості (М. Пантелеоні, Італія);

— теорія фінансової системи як продукту історичних умов, інтерпретація податків як продукту конституційного суспільства (Л. Штейн, Німеччина);

— теорія ціноутворення суспільних благ з позицій маржиналізму (У. Мадзола, Італія);

— теорія справедливого оподаткування як складова теорії економіки добробуту і політичного процесу (К. Віксель, Швеція);.

— теоретизація державних фінансів як механізму установлення рівноваги між приватними і суспільними благами через політичний процес (Д. Монте-мартіні, Італія);

— теорія суспільних потреб з позицій суб'єктивної вигоди (Е. Бароне, Італія);

— соціологічна інтерпретація державних фінансів з позицій теорії фіскальної експлуатації (Р. Гольдштейн, Австрія);

— теорія максимізації вигоди через баланс індивідуальних практичних корисностей приватних і суспільних потреб (Ф. Візер, Австрія);

— теорія державних фінансів в інтерпретації соціальної солідарності (Г. Рітгль, Німеччина);

— теорія оподаткування з позицій суб'єктивної вартості (Б. Сакс, Австрія);

— теорія практичної корисності для обґрунтування параметрів державного бюджету, розроблення теорії фіскального обміну (Е. Ліндаль, Швеція);

— інтерпретація податків як страхової премії та форми колективного заощадження (П. Леруа-Больє, Франція);

— "чиста" формалізована теорія оподаткування на основі маржиналізму (Д. Еджворт, Англія);

— теорія прогресивного оподаткування з позиції граничної корисності доходу (А. Кохен-Стюард, Голландія).

В умовах командно-адміністративної системи фінансова наука практично не розвивалася, хоча одна з найвидатніших фінансових робіт XX ст. — наукова праця А. Буковецького "Вступ до фінансової науки" (1929 р.) вважалася найкращим навчальним посібником не тільки у колишньому СРСР, а й в окремих європейських країнах. У посібнику автор аргументував зміст фінансової науки, розвинув вчення про доходи, видатки, державний кредит, бюджет, фінансовий контроль, фінансове управління, місцеві фінанси тощо.

Відтоді до 70-х років фінансова наука перетворилась у коментар праць класиків марксизму-ленінізму, рішень з'їздів, пленумів ЦК КПРС, постанов ЦК КПРС, займалася критикою різноманітних "буржуазних" теорій, про які ніхто не знав, оскільки західна література для ознайомлення в СРСР була забороненою. Переважну більшість вчених-фінансистів було репресовано, дехто виїхав за кордон.

У1965 р. вперше за соціалістичну добу була видана праця А. Александрова "Фінанси соціалізму", у якій з перших сторінок стверджувалося, що всі питання стосовно вчення про фінанси вже розглянуті у працях К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, матеріалах КПРС і досліджувати більше вже немає чого. Автор взяв на себе відповідальність стверджувати, що фінанси — це суспільна, а не самостійна, наука і органічна складова політичної економії.

Інші радянські вчені, зокрема Г. Точильніков, В. Дьяченко, Е. Вознесенсь-кий, А. Бірман, Б. Болдарев, П. Жовтяк, Е. Брегель, М. Азарх, Д. Аллавердян, А. Звєрєв, І. Злобін, Є. Ровінський, розглядали фінанси суто з партійних позицій, дискусія проводилась тільки стосовно функцій фінансів, що для фінансової теорії і практики суттєвого значення не мало. Фактично в умовах командно-адміністративної системи фінансової науки не існувало. Елементи цієї науки з'явилися напередодні розпаду СРСР.

Разом із цим вчені-марксисти у своїх роботах значно розширили сфери фінансових відносин, включивши до неї фінанси підприємств, кредит, страхування, резервні фонди, фінансовий контроль, що позитивно відобразилося на сучасних фінансових наукових дослідженнях.