Українська літературна мова як форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які обов'язкові для всіх її носіїв. Унормованість - одна з основних ознак літературної мови.
Норма літературної мови - це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, закріплених у процесі суспільної комунікації.
Розрізняють такі мовні норми:
1) орфоепічні - регулюють правильну вимову звуків, наголошення слів;
2) лексичні - встановлюють правила слововживання;
3) граматичні - передбачають правильне вживання граматичних форм слів, усталену побудову словосполучень, речень;
4) стилістичні - визначають вживання мовних засобів відповідно до стилю мовлення;
5) орфографічні - охоплюють правила написання слів та їхніх частин;
6) пунктуаційні - регулюють вживання розділових знаків (табл. 1.1).
У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів, які підлягають нормуванню, змінюються. Мовні норми найповніше й у певній системі зафіксовані у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках із української мови.
Культура писемного й усного мовлення всіх мовців полягає в тому, щоб досконало оволодіти мовними нормами, послідовно їх дотримуватись. Використовуючи мову у повсякденному житті, люди, залежно від потреби, вдаються до різних мовних засобів. Зважаючи на зміст і мету висловлення, а також на індивідуальну манеру та уподобання у процесі мовлення відбуваються певний добір і комбінування найприйнятніших і найпотрібніших саме для цієї мовної ситуації наявних у мові варіантів слів, форм, словосполучень, конструкцій речень. Отже, тексти - художній твір, наукова стаття, протокол, газетний репортаж, - написані однією мовою, відрізняються набором мовних засобів, специфічними особливостями у мовному оформленні. Таке розрізнення називається стилістичною диференціацією мови.
Таблиця 1.1. Сукупність норм української літературної мови
Норми літературної мови | Регулюють правильність | Приклади |
Орфоепічні | вимови звуків, звукосполучень, наголошення слів | [ве"дец':а], [шчи'пйти], [ноушу], [к'іхт'і], позаочі, добродій |
Орфографічні | написання слів | Пів'яблука, пів-Європи. бринь_чати, деренчати |
Лексичні | вживання слів у властивих їм значеннях, правильне подання слів | Будь-яке питання (а не любе), випрасував (а не погладив) одяг, наступна (а не слідуюча) зупинка |
Граматичні | творення слів, уживання форм слів, побудови слів і речень | По містах і селах (а не по містам і селам), згідно з наказом, відповідно до наказу (а не згідно до..., відповідно з), найбільший (а не самий найбільший) |
Стилістичні | використання мовних засобів, властивих лише певному стилеві | Серед проблем, якими займається колектив, чільне місце посідає... (а не займає) |
Пунктуаційні | вживання розділових знаків | Це* може* й так*, а може й ні. |
Стиль - функціональна підсистема літературної мови, що використовується у певній сфері суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості добору й використання мовних засобів (лексичних, фразеологічних, граматичних, фонетичних).
Літературна мова поділяється на стилі. Кожен стиль має свою сферу поширення (коло мовців); призначення; систему мовних засобів; стилістичні норми; підстилі; жанри реалізації. В українській літературній мові традиційно виокремлюють п'ять функціональних стилів: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній, розмовний (табл. 1.2).
Таблиця 1.2. Функціональні стилі української мови та сфера їх застосування
Стиль | Сфера застосування |
Розмовний | Засіб впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з'ясування виробничих і побутових стосунків |
Художній | Різнобічний вплив на думки й почуття людей за допомогою різноманітних зображально-виражальних засобів |
Науковий | Викладення наслідків досліджень про людину, суспільство, явища природи, роз'яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення |
Офіційно-діловий | Регулювання ділових стосунків у суспільно-політичній та адміністративно-виробничій сферах діяльності |
Публіцистичний | Засіб активного впливу на читача, спонукання його до діяльності, до необхідності посісти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові |
Конфесійний* | Обслуговування релігійних потреб як однієї людини, так і всього суспільства |
Епістолярний* | Ведення приватного листування |
Ораторський* | Мова публічних виступів різного спрямування |
Кожен зі стилів має свої характерні особливості й реалізується у властивих йому жанрах.
Жанри - різновиди текстів певного стилю, що різняться, насамперед, метою мовлення, сферою спілкування та іншими ознаками.
Проте функціональні стилі існують не окремо один від одного, у будь-якому з них переважають загальномовні, міжсти-льові засоби, незважаючи на те, що кожен вирізняється специфічними елементами, властивими тільки йому.
В офіційно-діловому стилі тексти мають бути змістовними, точними. Для офіційно-ділового стилю характерне використання усталених мовних зворотів, стандартних шаблонів на початку і в кінці документів, поділ на частини. У ньому закріпилося чимало специфічних термінів, традиційних форм. Цей стиль повністю позбавлений емоційності та образності. Речення чіткі, лаконічні.
Стиль законодавчих паперів значно відрізняється від канцелярського. У канцелярсько-діловій мові виразно простежується безпосередній зв'язок мови з виробничою діяльністю.
Використання термінів і усталених мовних зворотів, поділ на частини притаманні також науковому стилеві мовлення. Проте, на відміну від ділового, наукова мова послуговується як простими, так і складними реченнями, має певний елемент образності (в науково-популярному та науково-навчальному підстилях).
Саме ці два стилі - науковий та офіційно-діловий - і визначають особливості професійного мовлення та спілкування. Залежно від контексту у них дозволяється використовувати засоби й інших стилів.
Розділ 2. Науковий стиль фахового мовлення
2.1. Текст як форма існування наукових знань
2.2. Композиція наукової роботи
2.3. Мовні засоби наукового стилю
2.4. Найтиповіші наукові тексти
2.4.1. Анотація
2.4.2. Тези. Конспект
2.4.3. Відгук. Рецензія
2.4.4. Курсова та дипломна роботи