Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. - 4.6. Міжнародна банківська справа за часів домінування Італії

Крім банків, які надавали позики під заставу, депозитних та жиробанків, у середньовіччі в Італії з'явився третій тип фінансових інституцій. Вони спеціалізувалися на міжнародних платежах та переказних векселях і обслуговували діяльність здебільшого банкірів-купців, які займалися великомасштабною міжнародною торгівлею та мали великі фінансові обороти. Якщо поєднання фінансів та торгівлі було успішним, то не дивно, що приватні торговельні підприємства розвивали могутню мережу глобального бізнесу на сімейній основі. Ці банкіри часто надавали фінансову допомогу монархам та феодалам і, як наслідок, спіймалися у політичну пастку.

На практиці відмінності між трьома типами зазначених банків були не такими принциповими, як це може здаватися на перший погляд. Торговельна і фінансова діяльність, якою займалися банки, часто мала змішаний чи посередницький характер. Незважаючи на це, кожний фінансовий заклад мав тенденцію до спеціалізації.

Венеціанські та генуезькі купці, які займалися великомасштабною торгівлею, не гаяли часу, щоб вдосконалювати технології, які опосередковували міжнародні платежі, особливо щодо запобігання чи зменшення транспортування монет на великі відстані. Наприклад, у Генуї з XII ст. купці укладали в присутності нотаріуса міжнародні контракти з обміну, що передбачало одержання однією стороною суми в національних грошових одиницях і гарантування отримання третьою стороною в іншій країні такої самої суми в іншій валюті за визначеним у контракті обмінним курсом (інструментум екс каса камбі, instrumentum ex causa cambi). Поступово послуги нотаріуса, коли контракт укладався неформально між зацікавленими купцями, втратили своє значення. Документ укладався у формі зобов'язання і зберігався у кредитора. Він являв собою певну форму визнання боргу. Така практика означала початок процесу використання переказного векселя.

Купці з Тоскани відігравали набагато більшу роль у цьому процесі, ніж купці морських республік Венеції та Генуї. Це пояснюється трьома головними причинами.

По-перше, існував тісний взаємозв'язок між появою сучасного переказного векселя та поширенням ярмарків у Шампані, що відбувалося з 1180 по 1320 р. і було спричинено зміною торговельних відносин між Північною Європою та Італією, зокрема з Тосканою. Купці з Фландрії та Північної Франції продавали вовняний одяг, який вироблявся у Північній Європі, італійцям. З XIII ст. тосканські купці почали купувати ці товари, подорожуючи до ярмарків Шампані та торгуючи з колегами на північному заході. Щороку проводилося шість ярмарків: по два — в Труа та Провінсі та по одному — в Бар-сюр-Обі та Лані (Брі).

По-друге, значний стимул для розвитку переказного векселя в Тоскані був зумовлений значним ризиком міжнародних платежів безпосередньо монетами — перехід через Альпи із золотими та срібним монетами був дуже ризикованим. Більш того, велика кількість різних монет, що карбувалися того часу в Європі, значно ускладнювала готівкові розрахунки між далекими країнами. Невизначеність щодо вартості монет підвищувала комісійну винагороду за обмін. Саме тому тосканські купці уникали транспортування монет на значні дистанції і почали вдосконалювати технології міжнародних платежів, які цього не потребували. Простий ярмарковий рахунок (вексель), за яким одна сторона визнавала

СВІЙ борг іншій і зобов'язувалася сплатити його протягом одного чи кількох ярмарків, був поєднаний з операціями з обміну валют. Якщо тосканський купець бажав купити вовну на одному з ярмарків Шампані, він шукав колегу, у якого там були гроші чи який мав справи на тому ярмарку. В такому разі купець, який купує, сплачуватиме певну суму купцю в Тоскані і отримає вексель, який містить визнання боргу, і сторона бере на себе зобов'язання сплатити певну суму за обмінним курсом, визначеним у контракті, на наступному ярмарку у Шампані. Це було етапом, з якого бере початок сучасний переказний вексель: обіцянка сплатити певну суму грошей в іншому місті та в іншій валюті, що давалася перед підписанням векселя, стала платіжним дорученням, за яким той, хто підписав доручення, сплачує гроші третій особі. Приблизно у 1300 р. такий інструмент впровадили купці Флоренції та Сілезії, а через півстоліття — їх колеги у Генуї та Венеції.

Найбільш типова форма обмінного контракту включала чотири сторони і складалася з фінансування закупок за кордоном через переказний вексель. Наприклад, купцю потрібно було купити певну кількість вовняної тканини на ярмарку Шампані, щоб перепродати її у Венеції. У разі оплати товару відразу готівкою він міг взяти позику у французькій валюті у місцевого банкіра. Покупець (позичальник) виписує банкіру (кредитору) вексель, за яким наказує своєму кореспонденту у Венеції (трасату) сплатити агенту банкіра в місті (бене-фіціару) через певний період еквівалентну суму грошей у національній валюті, обчислену за обмінним курсом, зазначеним у вексельному контракті. Після цього банкір надсилає вексель своєму агенту у Венеції, який надає його як розписку для отримання трасату кореспонденту купця.

Отже, оплата відбудеться у зазначений у векселі строк і матиме назву "на вимогу", "за половинним строком векселя", "за звичайним строком векселя" чи "за подвійним строком векселя". Такий спосіб обчислення строку оплати базувався на традиції, поширеній серед купців з XIV ст. Отже, "оплата за звичайним строком" за переказним векселем за трансакції між північним заходом Європи та Італією відбувалася у XV—XVI ст. протягом двох місяців, а між Брюгге й Парижем — протягом десяти днів. Затримки у платежах залежали від дати видачі векселя, а також від дати, коли він був представлений платнику для акцепту, і в цьому випадку оплата за ним відбувалася на вимогу.

Переказний вексель став досить активним та привабливим торговельним інструментом. Купці використовували його для одночасного здійснення обмінних, трансфертних і кредитних операцій. З одного боку, купець отримував певну суму іноземної валюти в іншому місті; при цьому відпадала необхідність трансферу цінних металів, тобто він не ніс транспортних витрат, а відтак і пов'язаних із цим ризиків. З Другого боку, купець мав у розпорядженні кошти, які не потрібно було сплачувати відразу, і мав вигоду від кредитної частини обмінного контракту.

Безперечно, використання переказного векселя не обходилося без певних витрат, пов'язаних з обчисленням обмінного курсу. Відправник грошового переказу чи постачальник ніс витрати за обмінною операцією, а також трансфертні витрати за наданим кредитом та взятими на себе ризиками. Купівля переказного векселя залежала як від попиту та пропозиції торговельних трансакцій, так і від попиту та пропозиції грошей, фінансового стану кредитора та оцінки вартості грошей (наприклад, переказний вексель не продавався у разі неочікуваної девальвації). Фактично відправник грошового переказу чи постачальник, який купував переказний вексель у певному місці чи укладав обмінний контракт (камбій му cambium) на суму, що сплачується в іншому місці, міг і не бути впевненим у поверненні йому, крім випадку негайного повернення, через інший обмінний контракт необхідної суми у формі монет.

Справжні ризики, які були в обмінному контракті, привели до того, що богослови та єпископи вважали, що контракт не являв собою відсоткову позику. Тому він не міг бути кваліфікований як лихварська практика і не підпадав під церковні заборони стосовно лихварства. Таке рішення мало певні наслідки. Воно спонукало купців інвестувати кошти, які вони бажали вкласти в обмінну операцію; фактично це був єдиний сектор для інвестицій, де вони могли розмістити свої гроші, не будучи звинуваченими церквою у лихварській діяльності. Крім того, застосування практики арбітражу давало змогу максимально обмежити ризики з обмінних операцій. Застосування арбітражу було саме тим третім фактором, який відіграв велику роль у зростанні міжнародної банківської справи в Тоскані.

Купці Тоскани, які спеціалізувались на обмінних операціях на сухопутних шляхах Північно-Західної Європи, почали відігравати більш активну роль у цій сфері. Бенджамін Ке-дар використовує для характеристики цієї зміни влучний вираз: "Від Папи Римського до письмового стола". З середини XIII ст. в головних торговельних містах Італії їх представляли агенти. Пізніше вони мали представників на півночі Альп: деякий період — на ярмарках Шампані, потім недовго — у Парижі, поблизу ярмарків, у Лондоні — для купівлі вовни, а після того як ярмарки Шампані почали занепадати, в Брюгге — місті, яке стало основним ринком текстилю в Європі. У XIV ст. систему поширювали тосканські купці-банкіри, які створили насправді міжнародну систему між містами, де вони розташовувались чи мали представників. Серед них були такі міста, як Барлетта, Болонья, Флоренція, Генуя, Лукка, Мілан, Неаполь, Палермо, Піза, П'яченца, Рим, Сієна та Венеція — в Італії; Барселона й Валенсія — в Іспанії; Авіньйон, Монпельє та Париж — у Франції; Брюгге — у Фландрії, Лондон — в Англії.

У цих містах купці та купці-банкіри чи їх агенти зустрічалися щодня для обговорення та владнання своїх фінансових трансакцій. В Італії вони збиралися в п'яцца (piazza), спеціальному приміщенні, а в Брюгге зустрічі відбувалися напроти чи в Herbert de Beurze, яка належала родині Вандебургів. Дуже часто міста та строки сплати, зазначені у боргових зобов'язаннях і переказних векселях, відповідали строкам проходження ярмарків. Наприклад, коли строк сплати посилався на один із ярмарків Шампані, це означало, що платіж мав бути здійснений у тому місті і в той час, коли проходив зазначений ярмарок. На ярмарках першочергова увага приділялася торговельним, а не фінансовим операціям.

Класифікація на ярмарках платежів мала великі переваги. Насамперед велика кількість векселів до оплати на ярмарках давала змогу узгоджувати певну кількість боргів через компенсації, а відтак і зменшення необхідності використання монет. Щодо переказних векселів, то таку систему також можна було застосовувати. В період відкладення платежів багатьом бізнесменам були потрібні монети, тоді як тих купців (особливо іноземних), які прагнули позбутися готівки, також було багато. В усіх важливих торговельних центрах Європи переказний вексель став засобом великомасштабних торговельних операцій, і саме тосканські купці-банкіри брали в цьому активну участь. Ставши фахівцями в здійсненні міжнародних платежів, вони на практиці використовували переказний вексель завдяки своїй обізнаності на технології арбітражу з обмінних курсів валют, банківській діяльності, яка була досить прибутковою. Ті рахунки банків, які дійшли до нас, свідчать, що обмінні операції не були безризиковими. Багато банкірів у цій галузі зазнавали систематичних збитків, які вони мали покривати за рахунок інших видів діяльності. Сьогодні більшість науковців погоджуються, що трансфертні функції обмінних операцій, включаючи ті, що здійснювалися куп ця ми-банкірами, займали центральну позицію, і арбітраж з обмінних курсів відігравав лише другорядну роль у розмаїтті міжнародної банківської діяльності.

Саме купці-банкіри Сієни, П'яченци, Лукки, Шстої та Пізи мали найбільший успіх в організації міжнародної банківської діяльності. Пікколоміні, Салімбені та Бонсіньйорі (в Сієні), Бурріні та Байарнонте (в П'яченці), Бальбіні, Бонвізі, Бурламаччі та Рапоріді (в Луккі) були представниками невеликої кількості заможних торговельних родин Тоскани, які у XIII—XIV ст. дали могутніх банкірів. Флорентійські банкіри з'явилися дещо пізніше. Процвітання флорентійців було тісно пов'язано зі значним експортом англійської вовни та стрімким розвитком у Флоренції текстильної промисловості. Вироблені текстильні товари, схожі на фламандські, експортувалися до всіх країн Середземноморського регіону.

Наприкінці XIII ст. флорентійські купці-банкіри почали витісняти своїх колег з Тоскани. Приблизно у 1300 р. Барді, Перуцці та Аккіайолі очолювали список найбагатших банківських родин світу. Після 1350 р. перші позиції посідали Фріскобальді, Гвальтеротті, Медичі та Стоцці. У Венеції, Генуї та Мілані багато купців також були багатими банкірами, однак у XIV ст. вони не створили в жодному великому центрі угруповання, яке мало б таке значення, як у флорентійських колег. В цей час у Нюрнберзі деякі громадяни мали успіх у банківській справі, що було винятком і їх не можна було порівнювати з банківськими домами Італії.

Як правило, флорентійські купці-банкіри отримували свою професію в рамках великих сімейних підприємств, які становили Арт ді калі мала (Arte di Calimala), одну з шести корпорацій, що керували містом Лілль. Кожне підприємство складалося з багатьох учасників (іноді їх налічувалося до 25) та мало певну кількість управлінців (фатторі, fattori) і працівників. Партнери, які вкладали капітал (корпо, согро), брали участь у діяльності компанії та у прибутках, які розподілялися пропорційно до їх частки у капіталі, а також у збитках компанії на таких самих засадах. Очікувалося, що учасники будуть поповнювати статутний капітал компанії, але, в разі необхідності, вони мали надати додаткові кошти (сопракорпо, soppracorpo), які приносили щорічний дохід 6—10 %. Партнери також мусили підтримувати ліквідність компанії, депозитуючи кошти за таким самим фіксованим відсотком. Крім відсотків, менеджери фірми одержували фіксовану щорічну платню та винагороду з річного прибутку. Компанія використовувала строкові депозити третіх осіб (депозити а дескреціоне, deposit і a discrezione), які могли давати щорічний дохід до 12 %. З 1389 по 1459 р. в Сан-Антоніо архієпископ Флоренції приймав депозити від третіх осіб як прості відсоткові позики і був звинувачений церквою у лихварській діяльності, хоча кардинали і папська скарбниця вкладали свої кошти в банк Медичі саме в такій формі.

У компанії Перуцці, другому за значенням підприємстві Флоренції першої половини XIV ст., у 1336 р. працювало близько 90 менеджерів. Щодо Аккіайолі, яка посідала третю позицію, то в 1341*р. вона мала 16 незалежних учасників, 11 партнерів і 32 управлінця, а також багато працівників. За деякими даними, в цей час у Флоренції було близько 80 банкі г росі (banchi grossi), чи великих банків, які налічували від 500 до 800 партнерів. Багато з цих підприємств вже вели подвійну систему обліку та впровадили досить ефективну систему обміну діловою кореспонденцією, що значно сприяло передачі торговельної та фінансової інформації й підвищенню їх прибутковості. Власний капітал — довгострокові інвестиції партнерів і працівників та строкові депозити третіх осіб — становив собою значну акумуляцію капіталу, що давало змогу компаніям брати активну участь у великомасштабній міжнародній торгівлі та в операціях з переказними векселями. Через це флорентійські купці-банкіри посідали провідні позиції в міжнародній банківській справі в Тоскані.

Безперечно, ті банки Тоскани, що в XIV ст. займалися міжнародною діяльністю, були добре організовані, проте купці-банкіри не були повністю захищені від труднощів. Ті з них, що надали великі позики владі, були особливо вразливими. Така ситуація спостерігалась у трьох найбільших флорентійських банках — Барді, Перуцці та Аккіайолі, які з цієї причини після спаду у 1345 р. не змогли реорганізуватися. Крім того, система участі, яку використовували родинні підприємства Тоскани в XII—XIII ст., виявилася досить стійкою. Учасники в традиційному розумінні не мали комерційної, адміністративної та фінансової автономії, а це стримувало розвиток ініціативи серед агентів, які, більш того, почали втрачати відповідальність. З другої половини XIV ст. стан речей почав мінятися. Наприклад, банк Медичі відмовився від традиційної унітарної структури, яка складалася з батьківського банку та повністю залежних підрозділів. Було впроваджено більш гнучку та децентралізовану систему, яка надавала підрозділам та філіям більшу автономію та незалежність. Агенти й управлінці стали акціонерами чи партнерами в підрозділах, а батьківська компанія тримала лише свої акції, часто не більшу частину. Сімейні підприємства набули форми холдингових компаній, у яких порушились чіткі сімейні зв'язки. Навіть партнери батьківських компаній часто не були членами однієї родини.

Уся фінансова система Італії виграла від цієї більш гнучкої системи організації бізнесу. Впродовж XV ст. італійські купці-банкіри процвітали і домінували у європейській банківській системі. їх колеги у Флоренції, насамперед Медичі, все ще посідали важливе місце, проте й банкіри Генуї та Венеції не припинили своєї діяльності. Генуя, зокрема, мала стосунки з півднем Франції та Іспанією, а Венеція — з Німеччиною, їх діяльність була багатообіцяючою.